Політична система

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Політи́чна систе́ма — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичною та національною традиціями політичного устрою.

[ред.] Структура і функції політичної системи суспільства

Згідно з загальною теорією систем політичної системи елементами системи вважаються її невід'ємні і взаємозв'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи».

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціо-нальна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи складають політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд, тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме стосовно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції.

Оскільки політичні інститути є основними елементами політичної системи, то вона іноді визначається як «система інститутів (державних установ, політичних партій, громадських організацій), у межах якої відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна влада». Проте таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті політичної системи суспільства, залишає поза увагою її функціональний аспект.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Деякі дослідники ототожнюють поняття «політична система суспільства» та «політична організація суспільства», однак при цьому затушовується організаційний аспект політичної системи, позначуваний поняттям «політична організація суспільства», а саме це поняття втрачає своє методологічне значення.

До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невласне політичні і неполітичні.

Власне політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними організаціями виступають держава й політичні партії.

Невласне політичними організаціями є ті, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації — професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі, молодіжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо.

Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства філателістів, рибалок, мисливців тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає політичної функції, проте за певних умов, ситуативно вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

Завдяки функціональним особливостям організацій першого і другого виду їх іноді називають відповідно монофунк-ціональними і поліфункціональними6. Однак незалежно від назви очевидно, що інститутами політичної системи суспільства є лише ті організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяльність є істотною характеристикою. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі.

Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають у взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою.

Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Соціально-політичні норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні політичні норми безпосередньо цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, духовних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспільних відносин загальнообов'язкові для всіх громадян і юридичних осіб правила поведінки. Особи, що порушують правові норми, притягуються до кримінальної або адміністративної відповідальності. За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в цілому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузі права — державним, або конституційним, правом. Саме йому належить провідна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах державного права знаходять своє закріплення основні засади суспільства, форми, механізми і принципи здійснення державної влади, правовий статус особи. Найважливіші норми державного права містяться в конституції.

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлені різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загальнообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відповідних партій і громадських організацій. Однак програмні настанови, сформульовані партією, можуть справляти істотний вплив на політику держави, політичну систему в цілому, особливо тоді, коли партія стає правлячою. У суспільстві діють також інші правила й настанови, яким слідують люди та їхні об'єднання в політичному житті. Різновидом соціальних норм є мораль як вияв духовного життя суспільства. Норми моралі надають змогу формувати моральну свідомість і оцінювати вчинки людей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим ступенем урегульованості, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які стосуються саме політичного спілкування.

Істотний вплив на політичну систему країни справляють звичаї і традиції її політичного життя. Звичай — це правило, що склалося на основі постійного, одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до покоління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не є формалізованими і не мають юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд утворюється лідером партії чи партійної коаліції, що перемогла на парламентських виборах, застосовується і в тих країнах з парламентарною формою правління, де він законодавством не передбачений. В останніх цей порядок утвердився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання оцінюється по-різному. Корисним, вигідним звичаям у необхідних випадках надається юридичне оформлення.

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соціальним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи знаходить у політичному процесі й політичному режимі. У загальному вигляді політичний процес визначається як «форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі» . Конкретніше він може бути охарактеризований як сукупність дій, спрямованих на збереження або зміну певної політичної ситуації. Політичний процес є практичною діяльністю, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважливіший елемент політичного процесу — прийняття і реалізація політико-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як збирання й систематизація необхідної інформації, розробка на цій основі альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням. Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийняття й виконання політичних рішень. Важливим елементом його є ставлення різних соціальних спільностей до тієї чи іншої політичної ситуації — рішення, події тощо, поведінка і дії мікро- та макрогруп і їхніх різноманітних об'єднань. Від цієї поведінки, дій або бездіяльності мас, їх підтримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою — реалізація їх. Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політичному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважливішими показниками політичного режиму є рівень і ступінь демократії та реальний політико-правовий статус особи. Детальніше про політичний режим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах. Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що грунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їхні різноманітні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділяються на три основних групи8. Передусім це відносини між соціальними спільностями — суспільними класами, соціальними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові й міжнаціональні відносини складають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах.

Другу групу складають відносини, однією з сторін яких є політична організація. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності і функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади. До третьої групи політичних відносин входять ті відносини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо як усередині них, так і між ними. Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи суспільства.

Органічні взаємозв'язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Комунікативна підсистема містить й інші взаємодії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — еконо-мічною, соціальною, культурною, екологічною тощо.

До числа елементів політичної системи суспільства належать також політична свідомість і політична культура. Вони складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Політична свідомість є відображенням політичного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбувається у формі поглядів, уявлень, ідей, теорій тощо. Під політичною культурою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки. За ширшого розуміння політичної культури до таких форм додають ще й характер і способи функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи. За будь-якого підходу до розуміння політичної культури її невід'ємними складовими визнаються політична свідомість і політична поведінка у найпоширеніших, типових їх формах. Саме такі форми, а не вся багатоманітність виявів політичної свідомості й поведінки є елементами політичної системи.

Політична культура, у тому числі й політична свідомість, відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні політичної системи. З одного боку, політична система детермінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. Політична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку індивідів і мас.

Функції політичної Структура і функціонування політичної системи системи суспільства підпорядковані її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, заради розв'язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які визначають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її компонентів. Держава, партії та інші інститути виконують притаманні їм функції. Сама ж політична система має власні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльності її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Стосовно суспільства в цілому політична система виступає як управлінська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільством та управлінні суспільними справами. Управлінська діяльність здійснюється як спеціалізованими державними органами, установами й посадовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Конкретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці виокремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні точки зору щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюється масштабністю і багатоманітністю виявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основних підсистем, узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити такі найголовніші функції політичної системи: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціально-політичної діяльності. Розглянемо їх детальніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспільством передбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспільного розвитку, в якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Функція цілепокладання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Ціль виступає як передбачуваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні організації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інститутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно включає і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у політичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжування цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, враховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася найопти-мальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у суспільстві соціальних спільностей та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні суспільні інтереси і таким чином забезпечити цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких способів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їхніх взаємовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стійкість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали і цінності, стимули і мотиви суспільної поведінки, покликані допомогти уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, виявляється не лише у створенні особливої підсистеми політичних норм, а й у виробленні таких стереотипівповедінки, слідування яким визнається еталоном суспільно прийнятної і розумної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями у науковій літературі виокремлюються й деякі інші функції політичної системи. Це, зокрема, мобілізаційна функція, що забезпечує максимальне використання ресурсів суспільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимізація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій політичної системи, безперечним слід визнати те, що головними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи іншою мірою є похідними від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інститутами, на взаємопов'язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізуються державою та її органами, партіями, громадськими організаціями. І 3 урахуванням найважливіших функцій у стислій формі | політична система суспільства може бути визначена як І інтегрована сукупність політичних інститутів, що здійснює владне керівництво та управління суспільством.

Закономірності функціонування політичної системи полїт7чЦної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер. Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються закономірності рівноваги і маятника9. З одного боку, політична система перебуває в постійному русі, у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціонування. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під-систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь-яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Причому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти10. Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціонуванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому. Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні і власне політичні закономірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін." Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв'язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо. Питання про закономірності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

[ред.] Типологія політичних систем

однакові за своєю сутністю основні "елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і національно-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем,

які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легального типу легітимності влада в політичній системі ґрунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання. Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.

Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства. Тоталітарні політичні системи характеризуються одер-жавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням

багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на сус-пільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.

Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи. Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демо-кратичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади.