Політичний режим

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

Підходи[ред.ред. код]

У політичній науці склалося, щонайменше, дві традиції в осмисленні політичних режимів. Одна з них пов'язана з політико-правовим, або інституціональним підходом, інша - з соціологічним. У першому випадку увага приділяється формально-юридичним, процедурним характеристикам здійснення влади, у другому - її соціальним підставам та походженню.

Політико-правовий підхід[ред.ред. код]

Теоретики, що представляють перший інституційний напрямок політичного аналізу, схильні змішувати поняття режиму з поняттям форм правління або державного ладу. Подібна постановка питання традиційно була характерна для французького державознавства, де монархія і республіка розрізнялися, головним чином, саме як форми правління, а сам термін "політичний режим" вважався частиною категоріального апарату конституційного права і зв'язувався з особливостями поділу державної влади та їх співвідношенням.[1] До цієї групи політичного аналізу приєднуються і неоінституціональні розробки, пов'язані з ім'ям Габріеля Лассуела та його послідовників (Ріггс, Бейкер).

Соціологічний підхід[ред.ред. код]

Другий напрямок політичного аналізу режимів приділяє увагу осмисленню тих зв'язків між суспільством і державою, які склалися реально. У даному випадку режим розглядається не лише як форма (будь це управління, чи державне будівництво) і навіть не тільки як структура влади з притаманними їй методами реалізації політичної волі, але й у набагато ширшому значенні - як баланс, відповідність, наявне у взаєминах соціального та політичного. У рамках соціологічного осмислення режимів є значна різноманітність позицій трактування самого терміну режим. Представники нерідко не проводять ніяких розмежувань між політичними режимами та політичними системами.[2]

Одне з характерних у цьому відношенні визначень політичного режиму належить Морісу Дюверже, який в одному випадку розглядав його як "структуру правління, тип людського суспільства, що відрізняє одну соціальну спільність від іншої", а в іншому - як "певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску".[3]

Типологія[ред.ред. код]

Політичні режими можна розрізнити за двома головними критеріями — джерелом влади та межами цієї влади.

За джерелом влади:

  • Демократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, в якій народ виступає джерелом влади на принципах рівності, свободи і солідарності. Зовнішніми ознаками демократичного режиму є багатопартійність, наявність представницьких органів, формальне визнання народу джерелом влади, визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо, переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур та процесів.
  • Недемократичні режими — це така форма державно-політичного устрою суспільства, або спосіб правління, оснований на владі авторитету, політико-правовій нерівності соціальних груп та прошарків суспільства, використанні насильства. Втім, авторитарні режими можуть будуватись як на базі авторитету звичаю, традиції (монархії), так і на авторитеті сили (диктатури). Зовнішними ознаками авторитарних режимів є відсутність або формальний характер представницьких органів влади, відмова від принципу поділу влади, різний політико-правовий статус окремих соціальних груп, і в зв’язку з цим – нерівність (або взагалі відсутність) виборів, інколи – посилення ролі армії та інших силових структур. Різновиди авторитарних режимів: традиціоністські та модернізаторські; популістські, націоналістичні, корпоративістські, військові, авторитарно-бюрократичні.

За критерієм меж влади:

  • Ліберальні режими — це така організація політичної системи, в якій влада держави обмежена сферою невід’ємних прав і свобод особистості. Це режим, в якому досить розвинутим є громадянське суспільство, різні самодіяльні громадянські ініціативи, тобто організації, які незалежні від держави, гарантуються основні права та свободи громадян.
  • Тоталітарні режими — така політична система, яка намагається — заради тієї чи іншої мети — повністю (тотально) контролювати все життя суспільства в цілому і кожної людини окремо. Поняття “тоталітарна держава” вперше було застосоване італійським диктатором Беніто Муссоліні, причому в позитивному контексті. Тоталітарні режими почали активно вивчатись після Другої світової війни через злочинні явища фашизму, нацизму та сталінізму. [4]

Іноді додатково до основних типів виділяють такі різновиди режимів як диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські і т.інше.

Сучасні дослідження[ред.ред. код]

У фокусі основної частини досліджень політичного режиму зараз знаходиться демократія як політичний режим та процеси пов’язані з нею (зокрема, процес демократизації недемократичних суспільств).

У сучасній політичних дослідженнях можна виділити два основні підходи до розуміння демократії. Прихильники першого вважають єдиним критерієм демократії вибори. Апологети другого підходу включають у поняття демократії ще й принципи політичного лібералізму, стверджуючи, що справжнє демократичне суспільство характеризується не тільки виборами, а й широким трактуванням плюралізму.

В літературі щодо демократизації виділяють три різні теоретичні підходи:

  1. Модернізаційний
  2. Транзитологічний
  3. Структурний

Окрім того, Крістіап Херпфер також розробляє та використовує трансформаційний підхід.

Модернізаційний підхід тісно пов’язаний з розробками Сеймура Ліпсета в 1960-ті – 70-ті роки, а в 80-90-х застосовувався Ларі Даймондом. Транзитологічний підхід розвивався передусім Уолтом Ростоу, а зараз представлений Г. О’Доннелом, Х. Лінцем, А. Степаном. Структурний підхід був представлений Ентоні Гіденсом в 60-ті, а також Д. Рушмейером в 90-х.

Отже, таким предметним полем користуються сучасні дослідники в огляді демократії та її змін. Користуючись концептуалізацією демократії, дослідники вибудовують операціоналізовані індикатори, маркери. Саме вони дають змогу будувати цілісну картину демократичних перетворень. Прикметною в цьому контексті є розробка Херпфером індексу демократизації. Базуючись на своєму трасформаційному підході він провів порівняльне соціологічне дослідження в ході якого було визначено співвідношення країн Європи за рівнем демократизації.[5]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Онан Э.С. Понятие и классификация политического режима в развивающихся странах. — Право и политика в развивающихся странах. Сборник обзоров. М., 1991. — с.10
  2. Цыганков А.П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика: Учеб. пособие / Ин-т "Открытое о-во". - М.: Интерпракс, 1995. - 295с. — c.5-15
  3. Шмачкова Т.В. Из основ политологии Запада. — Полис, 1991. № 2.
  4. Книга: Теорія держави і права. Скакун О. Ф. Глави 1-17.
  5. Херпфер Х. Новый индекс демократии. Демократизация общественности в пятнадцати государствах Европы (1991-1998) // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2001. - №3. – С.123-150.

Див. також[ред.ред. код]