Почаїв

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Почаїв
Modern gerb pochaiva.gif Pochaiv horugva.gif
Герб Почаєва Прапор Почаєва
Панорама частини Почаєва з лаври
Панорама частини Почаєва з лаври
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область Тернопільська область
Район/міськрада Кременецький район
Код КОАТУУ 6123410500
Перша згадка бл. 1450 року
Магдебурзьке право 1778 рік
Населення 7842 (2013)[1]
Площа 44 км²
Поштові індекси 47025
Телефонний код +380-3546
Координати 50°00′23″ пн. ш. 25°30′37″ сх. д. / 50.00639° пн. ш. 25.51028° сх. д. / 50.00639; 25.51028Координати: 50°00′23″ пн. ш. 25°30′37″ сх. д. / 50.00639° пн. ш. 25.51028° сх. д. / 50.00639; 25.51028
Відстань
Найближча залізнична станція Кременець
До станції 20 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 75 км
 - автошляхами 60 км
Міська влада
Адреса 47025, Тернопільська обл., Кременецький р-н, м.Почаїв, вул. Возз’єднання,16
Міський голова Іванюк Олег Петрович

Поча́їв — місто в Кременецькому районі Тернопільської області. Відоме через Почаївську Лавру. Розташоване 20 км на південний захід від районного центру Кременця у північній частині Тернопільської області, на одній із височин Кременецьких гір. Міській раді підпорядковане село Затишшя.

Населення — 17878 осіб (2007).

Походження назви[ред.ред. код]

За граматичною формою топонім Почаїв — присвійний прикметник, похідний від дохристиянського імені Почай.

Історія[ред.ред. код]

На території Почаєва знайдено крем'яні знаряддя праці доби неоліту.

1442 великий князь литовський Казимир IV Яґеллончик надав маєток Почаїв кременецькому війтові, 1451 передав слузі Васькові Стрільцю; згодом Почаїв належав панам Бережецьким, на початку 16 ст. — заможному українському шляхетному роду Гостських (Гойських).

1597 вдова луцького земського судді Я. Гойського Ганна з Козинських (А. Гойська) заснувала у маєтку православний чоловічний Успенський монастир і виділила йому 10 волок землі (бл. 200 га) та 6 сімей підданих, як і по сусідству зі селом Почаїв (нині с. Старий Почаїв) започаткували нове поселення. Це монастирське село, відоме згодом під назвами Монастирська Юридика, Фундушова Юридика, Почаївська Юридика, Юридика, становить найдавнавнішу складову нинішнього міста Почаїв.

Герб міста Почаїв за часів Речі Посполитої

1602 маєток Почаїв передали від Гойських польському шляхетському роду Фірлеїв, 1662 — Тарновським. У 2-й пол. 17 ст. Тарновські осадили під монастирем с. Новий Почаїв, 2-й пол. 18 ст. — с. Березина.

Близько 1730 при монастирі засновано Почаївську друкарню.

1778 граф Ян-Амор Тарновський виклопотав у короля С. Августа привілей на осадження в маєтку Почаїв містечка, яке отримало назву Новий Почаїв.

За 3-м поділом Речі Посполитої (1795) територія Почаєва відійшла до Російської імперії. Спочатку Новий Почаїв належав до Дубенського повіту, під час наступного адміністративно-територіального розмежування — Кременецького повіту Волинської губернії.

1802 Тарновські заставили це містечко і село Березина Почаївському монастиреві, 1842 за указом імператора монастирське село Юридика і заставні поселення перейшли у відання палати державного майна, 1858 — остаточно приєднані до державних маєтків.

У 1-й пол. 19 ст. графи Ржищевські осадили по сусідству з Новим Почаєвом село Новий Тараж, або Рідкодуби (нині належить до Почаєва). У результаті селянської реформи 1861 містечко Новий Почаїв стало центром Почаївської волості. Наприкінці 19 ст. до цієї адміністративно-територіальної одиниці належало 22 населені пункти, об'єднані в 15 сільских громад. Переважна більшість населення містечка Новий Почаїв та сіл Юридика, Березина і Новий Тараж займалася сільським господарством, частина — торгівлею, дехто працював у майстернях Почаївської лаври. Із навчальних закладів на початку 20 ст. в Новому Почаєві — двокласова церковнопарафіяльна школа та школа грамоти.

24 серпня 1915 Новий Почаїв, який після початку 1-ї світової війни опинився в прифронтовій смузі, зайняли австро-угорські війська, влітку 1916 — російська армія. В лютому 1918 Новий Почаїв зайняли німецькі війська, у червні 1919 — більшовики, у серпні — 1919 — поляки, яких 26 липня 1920 знову витіснили більшовики, 8 вересня 1920 — польські війська.

На початку 1930-х містечко Новий Почаїв поділений на 2 населених пункти — містечко Почаїв, де майже 2/3 населення — євреї, і с. Новий Почаїв. Основне заняття — землеробство. 19201939 містечко — центр Почаївської ґміни Кременецького повіту, утворена в межах дореволюційної волості.

У вересні 1939 територія Почаєва зайняла Червона Армія. На початку 1940 містечко отримало статус смт і стало центром новоутворено Почаївського району. Почала виходити районна газета «Почаївська правда». На основі майстерень, відібраних у Почаївської лаври, створений райпромкомбінат.

30 червня 1941 Почаїв зайняли німецькі війська. За роки окупації гітлерівці знищили понад 2,5 тис. цивільних жителів. 20 березня 1944 у населений пункт вступили війська 1-го Українського фронту.

1948 в селах Новий Почаїв, Юридика і Новий Тараж створено колгоспи (ім. Хрущова, ім. Жданова та ім. Мічуріна), які 1950 об'єднані в господарство ім. Жданова. У 1950-ті ці села об'єднано в поселення під назвою Почаїв, за яким залишено статус смт. 1957 став до ладу плодоовочевий консервно-сушильний завод.

Наприкінці 1962 Почаїв втратив роль районного центру, але на розвитку поселення це мало позначилося. 1963 тут відкрили ПТУ, 1964 райпромкомбінат реорганізований у фабрику госппобуттоварів, 1966 один із її цехів перетворили на взуттєву фабрику (1981 реорганізовано у ВО «Іква»).

8 травня 1978 смт надали статус міста; міській раді підпорядкували села Старий Почаїв і Затишшя; 1992 в селі Старий Почаїв утворили окрему сільраду.

У 1990-ті підприємства звузили або згорнули діяльність.

Населення[ред.ред. код]

За даними перепису населення 2001 року мовний склад населення міста був таким[2]:


Мова Число ос. Відсоток
українська 97,83
російська 1,71
молдовська 0,21
білоруська 0,11
вірменська 0,02
польська 0,02
болгарська 0,01

Лавра[ред.ред. код]

Монастир[ред.ред. код]

Почаївська лавра у 2005 р.

14 листопада 1597 р. в присутності свідків Ганна Гойська з роду Козинських підписала в Почаєві лист про заснування при цьому храмі чоловічого монастиря, в якому, зокрема, писала, що, маючи у своєму маєтку при селі Почаїв кам'яну церкву Успіня Божої Матері й дбаючи про те, «иж бы уставичная хвала Божия была», вона надумала тут «монастырь збудовати», де мало бути 8 ченців і 2 дяки православної віри, і надала «для выживеня их» 10 волок (бл. 200 га) поля й шість сімей підданих. Кожного, хто наважиться порушити волю засновниці й завдати її дітищу якоїсь кривди, пані суддина позивала «на страшный справедливый и нелицимирный суд пред маестат Божи ку декретови его святому». 1649 р. поряд із Успенською церквою Федір і Єва Домашевські збудували ще один храм, який освятили в ім'я пресвятої Трійці.

У першій половині XVII ст. монастир був помітним осередком релігійного й культурного життя Волині. 1618 р. відомий письменник і видавець Кирило Транквіліон-Ставровецький опублікував тут свою працю «Зерцало богословіи». Літературною діяльністю займався також багатолітній ігумен монастиря, нині один із найбільше шанованих на Волині святих — Іов Желізо. Ченці навчали молодь грамоти. Як згадував потім один із шляхтичів, у дитинстві він ходив сюди до грека-бакаляра по науку.

1675 р. Почаївський монастир витримав облогу турецько-татарського війська. Ця подія лягла в основу відомого переказу про порятунок обителі Божою Матір'ю, що з'явилася над нею з небесним воїнством і завернула стріли нападників на них самих.

Василіяни, Микола Василь Потоцький[ред.ред. код]

У 1712 р. монастир ввійшов у чин св. Василія Великого. Греко-католицький (уніатський) період історії обителі позначений інтенсивним будівництвом, у результаті якого на місці старих храмів з'явився новий — велетенський за розмірами монастирський комплекс, фундатором перебудови якого був магнат Микола Василь Потоцький. Василіяни активно займалися також видавничою діяльністю та освітою.

Лавра[ред.ред. код]

Докладніше: Почаївська лавра

Коли 1795 р. в результаті останнього поділу Речі Посполитої Почаїв потрапив до Російської імперії, деякий час монастир залишався за василіянами. Тільки 1831 р., після польського повстання Тадеуша Костюшка (деякі монахи брали в ньому участь) царський уряд передав цю обитель Російській православній церкві.

При монастирі була друкарня — важливий осередок церковного та світського книгодрукування, важливий культурний осередок України (також русифікації після передачі РПЦ). Багато з видань Почаївської друкарні посіли визначне місце в історії українського друкарства. У тій друкарні надруковано 148 книжок церковнослов'янською та українською мовами, 32 польською і 7 латинською, разом 187 книжок. З переходом під адміністрацію російської православної ієрархії Почаївська Лавра у 1832 р. стала кафедрою Волинського православного архієрея РПЦ, який у 1833 р. дістав титул архієпископа. Почаївська Лавра стала центром православ'я (РПЦ) на Волині. У XX ст. тут друкувався «Почаївський листок».

Найбільші випробування випали на долю монастиря в другій половині ХХ ст.

На початку 1960-х рр., після відвідин Микити Хрущова, лавра опинилася перед загрозою закриття. Влада відібрала поля, пасіку, сад і значну частину споруд (у тому числі навіть у межах лаврських мурів), розігнали майже всіх монахів.

Після розпаду СРСР ченцям повернули переважну більшість відібраних у них споруд і частину землі, світська влада перестала, нарешті, втручатися у внутрішнє життя обителі.

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Нині в Почаєві частково функціонують: ТОВ "Фабрика «Іква» і ТОВ «Пластик».

Діють ЗОШ І-ІІІ ступенів, ДНЗ ВПУ-21, районна лікарня, Почаївський історико-художній музей, Будинок культури.

Пам'ятки[ред.ред. код]

У місті є Почаївська Свято-Успенська лавра, Почаївський Свято-Духівський монастир та Почаївська духовна семінарія, парафіяльна Свято-Миколаївська церква.

Некрополі[ред.ред. код]

На міському кладовищі поховані 162 радянських воїни, які загинули при визволенні містечка. На кладовищі є 5 братських могил, в яких поховано радянських солдатів. На одній з братських могил встановлений пам'ятник у формі обеліска.

Є могила командира 1-го кавполку бригади Г. І. Котовського і М. П. Ульріха (1897—1920 рр.). М. П. Ульріх був смертельно поранений. З військовими почестями його поховано у Почаєві. На могилі встановлено пам'ятник у вигляді стели з мармуровою таблицею, на якій зображення лаврової гілки і напис[3].

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися[ред.ред. код]

Працювали[ред.ред. код]

Перебували[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_(%D0%B7%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F%D0%BC) Міста України (за населенням) (doc)]
  2. Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область
  3. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998
  4. Р.Квач. Карел Ірена // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 978-966-528-318-8. — Т. 4: А-Я (додатковий). — 2010. — 788 c., с. 269

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]