Поширеність української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська мова як рідна в Україні за областями за переписом 2001 р.
Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) у 1998 та 2001 р.р.
Див. також Українська мова.

Украї́нська мо́ва — єдина державна мова в Україні та одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї. Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці[1], а також у країнах, куди свого часу виїхала значна кількість українців (українська діаспора)[2].

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдишXV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бессарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[3].

Ареал суцільного поширення української мови на початку 20 століття
Поширення української мови в Європі 1914 рік

Чисельність мовців[ред.ред. код]

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців[4]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[5]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[6][7], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[8]), США (129 тис. мовців[9]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[10], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[11][12]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[13][14]), Румунії (57 тис. мовців[15]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[16] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[17][18]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[19]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[20] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[21]) та інших країнах.

Місце серед інших мов[ред.ред. код]

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[22] або 22 місце[23] у світі. Вона є також третьою[22] або другою[23] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[24] до 45 млн осіб[25], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Австралія[ред.ред. код]

У 1994 році в Авст­ралії налічувалося 30 тис. українців, розподіл їх був такий: 34,8 % в Новому Південному Уельсі, 32,6 — у Вікторії, 16,7 — у Південній Австралії, 7,3 — у Західній Австралії, 5,8 — у Квінсленді, 1,5 — на території федеральної столиці, 1,5 % — на острові Тасманія. Близько 75 % українців мешкає у столицях штатів, 22 — у провінційних містах, 3 — на фермах; 50,8 % визнало українську мову рідною.

Українці — одна з найкраще організованих етнічних груп у країні, однак, є чітка тенденція асиміляції та скорочення чисельності україномовних австралійців[26]. Українські громадські організації континенту Союз українських організацій в Австралії, «Пласт», Об'єднання української молоді (СУОА) та інші, а також церкви — Українська греко-католицька та Українська автокефальна пра­вославна, — сприяють збереженню та підтри­мують розвиток української мови.

Австралійський варіант української мови щодо фонетичної, граматичної та лексичної інтерференції англійської мови ду­же близький до канадського, британського, американського варіантів, одначе на лексичному рівні він характери­зується деякими австралізмами, наприклад, білабонґ «затока, утворена гирлом ріки» (англ. billabong).

Україністика в Австралії[ред.ред. код]

1968 року Дмитро Нитченко (Чуб) опубліковав «Український правописний словник», 1985 — його 2-ге видання під назвою «Ук­раїнський ортографічний словник».

Ідеї багатокультурності набули статусу узако­неної урядової політики у 1985 році, що створило найкращі умови для розвитку україністики в Ав­стралії. У деяких штатах, зокрема у Вікторії, українська мова з 1975 року заноситься до свідоцтва про се­редню освіту. 1974 року при фінансовій допомозі українських про­мисловців та кооперативів створено Фундацію українознавчих студій в Австралії (ФУСА). Во­на видає двомовні (українсько-англійські) бюлетені — News­letters (до 1999 вийшло 12), її зусиллями 1983 року відкрито при Університеті ім. Монаша (Мельбурн) Лекторат україністики ім. Миколи Зерова — першу програму української мови і літератури (тоді ж відділ руси­стики цього університету перетворено у відділ славі­стики). Розвиткові українозновчих студій сприяв славіст і балтист І. Марван, що у 1973–1991 роках заві­дував відділом русистики (потім — славістики) Університету ім. Монаша. Він — автор монографії «Північнослов'янський контекст української сло­возміни» (1983), студій про українські числівники та дієслова.

Українознавство репрезентують літературозна­вець Марко Павлишин (статті, присвячені І. Кот­ляревському, В. Винниченку, О. Гончару, М. Руденку, В. Стусу, українській літературі в Австралії), германіст та мовознавець, відповідальний за розвиток пер­шої регулярної програми університських курсів з україністики в Австралії О. Розаліон (статті «Омо­німія в сучасній українській мові», 1985), Л. Сидор (досліджує українську акцентологію), Я. Куліговська (систему дієслів української і польської мов), Дж. Кларк (питання суфікс, словотвору в українській мові, історію українського мовознавства в Австралії), Т. Пілбров (мову русинів Югославії).

Захода­ми Фундації українознавчих студій в Австралії 1978 розпочато програму українознавства у формі семінарів та літніх курсів в Університеті Макворі (Сід­ней), в Університеті ім. Монаша, в Університеті Фліндерса (Аделаїда). 1984 року започатковано регулярну про­граму при факультеті сучасних мов в Університеті Макворі. На початку 1985 року при ньому створено Центр укра­їнознавчих студій. Лінгвістичним проблемам перекладу, мовній інтерференції присвячено праці мово­знавця і літературознавця Г. Кошарської (з 1989 — керівник Славістичного відділу цього університету). 1989 Г. Кошарська та лінгвіст-методист А. Шимків підготували «Серію вправ української мо­ви» (22 лекції, записані на касетах) як перший етап проекту «Українська мова в практиці».

1950 року під керівництвом професора Ю. Пеленського утворено Австралійський відділ НТШ з осередками (тепер) у Сіднеї, Мельбурні, Аделаїді; з 1989 діє Товариство української мови ім. Т. Шевченка, з 1990 — Асоціація україністів Австралії (голова — М. Павлишин).

Білорусь[ред.ред. код]

Носіями української мови в Білорусі є передусім автохтонне українське населення Берестейщини й Пінщини (південно-західна частина країни), а також вихідці з України, що оселилися в різних місцевостях Білорусі за радянського часу. Значна частина українців, які пере­селилися в Білорусь, втратила рідну мову і по­слуговується російською. Берестейсько-пінсь­кі говірки чітко окреслюються густим пасмом ізоглос від м. Кам'янця до м. Пружан і далі по річках Ясельді, Прип'яті, Стиру аж до кордо­ну з Україною. Переважна більшість славістів (серед них — українські, польські, деякі біло­руські) відносить ці говірки до українських, лише білоруські учені вважають їх білоруськи­ми. Берестейсько-пінський діалектний прос­тір членується на чотири діалектні групи: західну, центральну (берестейсько-кобринську), східну (пінську), південно-центральну острівну. Берестей­сько-пінський ареал, крім деяких говірок східних діалектної групи, входить до західнополіського говору північного наріччя української мови, говірки східних околиць Пін­щини — до середньополіського говору цього ж наріч­чя. У районі Нижньої Прип'яті, до катастрофи на Чорнобильської АЕС, доки тут проживало населення, існувала смуга українських та перехідних українсько-біло­руських говірок.

На сучасних Берестейщині та Пінщині вживан­ня берестейсько-пінських говірок обмежене побутовою сферою старшого і середнього покоління сільських мешканців. Молодше покоління здебільшого розмовляє російською мовою, хоч подекуди й володіє цими говірками. Однак ще в 1950-і pp. у містах і містечках цього регіону автохтонне населення послуговувалося рідною говіркою. У 1920-х — на поч. 1930-х pp., за часів вхо­дження Берестейсько-Пінського Полісся до Польщі, було дозволено діяльність деяких українських культурно-освітніх організацій. 1929 року на території регіону дія­ло 127 гуртків і читалень «Просвіти». У цей час у Бресті функціонувала приватна українська школа ім. Олекси Стороженка. 1939, коли край було приєднано до Білоруської PCP, там діяло кілька українських шкіл. Після 1945 року їх закрито. В кінці 1990-х pp. у Білорусі почали виходити українські газети «Голос Берестейщини» та «Берестейський край», роз­горнули свою діяльність Українські суспільно-культурне об'єднання Брестської області, «Просвіта Берестей­щини ім. Тараса Шевченка», а також Асоціація українців Білорусі «Ватра». 1996 року у Брестському університеті розпочалася підготовка україністів.

Великобританія[ред.ред. код]

У Великобританії живе близько 30 тисяч українців (1989). Українці Великобританії належать до трьох по­колінь, з яких два останні — уродженці цієї кра­їни. Друге покоління здобуло повністю серед­ню освіту, багато хто — вишу. Перше покоління українських родин розмовляє між собою та з дітьми виключно українською мовою; друге — українською, інколи англ. мовою; третє, а також мішані подружжя усіх поколінь — частіше англійською мовою. Але тепер се­ред українців спостерігається велике зацікав­лення українською мовою, прагнення вивчити її.

У мові українців Великобританії переважає галицький (наддністрянський) діалект, одначе більшість його но­сіїв намагається опанувати літературну мову. В українські мові першого покоління емігрантів мовна ін­терференція проходить переважно на лексичному рів­ні (слова типу фрідж, теллі, паркувати). У мов­ленні другого покоління, крім лексичної, спостерігається інтенсивна інтерференція на фонетичному рівні: втрата палаталізації окремих приго­лосних, альвеоляризація зубних проривних, асиміляція українських голосних до англійських, англійська інтонація. В їхньому мовленні чимало кальок типу квіткове ліжко — клумба (англ. a flower-bed). У мовленні третього покоління ці риси вира­жаються ще чіткіше.

Департамент освіти Великобританії не надає допомоги українцям як етнічній меншості у збере­женні рідної мови. Цьому сприяють усі українські громадські організації, зокрема засновані 1945–1946 «Со­юз українців у Великій Британії» (1989 ця ор­ганізація мала відділи в 64 містах і містечках), «Союз українських вчителів і виховників» (заснована 1956), українські церкви різних конфесій, де служба Божа правиться українсько мовою. Популяризатора­ми української мови виступають українські хорові колективи, що є в багатьох містах, зокрема «Гомін», «Ру­салка Дністрова» і «Трембіта» в Манчестері, «Дніпро» в Олдгемі, «Боян» і «Заграва» в Ноттінгемі, «Верховина» і «Волошки» в Ковентрі.

Повних українських шкіл у Великобританії немає, є дитячі садки та одинадцятирічні суботні школи українознавства, де діти вчаться раз (рідко дві­чі) на тиждень. Перші такі садки (7) та школи (20) було організовано у 1955–1956 навчавчальному році. Найбільший розвиток українських шкіл припадає на середину 1960-х рр. (у 1965–1966 навчальному році було 15 садків з 200 дітьми та 43 школи з 2 473 учнями). Наприкінці 1970-х рр., коли в школу прийшло третє покоління, часто із змішаних родин, українську мову стали вивчати переважно як іноземну (на базі англійської). У 1954–1987 учні середніх шкіл могли здавати екзамен з української мови на так званому загальному рівні, з 1988 року українську мову вклю­чено як факультативну дисципліну до загального свідоцтва про середню освіту в Великобританії. Після спаду у 1990-их рр. розпочався процес відкриття дитячих навчальних закладів: у 1983–1984 навчальному році — 14 шкіл (350 учнів) і 6 садків (92 дітей); у 1988–1989 — 16 шкіл (405 учнів) і 12 садків (110 ді­тей); через рік кількість учнів збільшилася до 448, відкрився ще один садок. 1955 року завдяки старанням славіста В.-К. Метьюза — тодішнього декана факультету мов і літератури в Інституті сло­в'янських і східноєвропських студій Лондонського університету — там впроваджено українську мову як факультатив. З 1970 року вона вивчається в цьому інституті як фаховий предмет для деяких славістів, 1991 року організо­вано регулярне вивчення української мови як окремої дисципліни. Дорослі можуть вивчати українську мову в Лондонському коледжі Українського католицького університету (1979), Інституті слов'янських і східноєвропейських мов Лондонського університету та Бір­мінгемського університеті. Заходами Спілки українських учителів Великобританії опубліковано 1970 «Нарис методики викладання української мови» Б. Шкандрія.

З першого покоління українських письменників і жур­налістів Великобританії відомі: Олекса Воропай, М. Верес, В. Бора (справж. — Б. Шкандрій), М. Добрянський, Г. Мазуренко, К. Зеленко, Н. Драбат. На початку 1970-х рр. з'явилася група українських літераторів, що належить до другого поколін­ня: Я. Василюк, Я. Рутковський, М. Юрків, В. Даківська, В. Слез. 1975 утворено Товариство українських літе­раторів у Великобританії. При Спілці українців у Великобританії є українське видавництво (у Лондоні), книжково-сувенірні крам­ниці і бібліотеки (у Лондоні, Манчестері та ін.). Спілка видає з 1945 тижневик — спершу під на­звою «Наш клич» (1945–1947), далі «Українська думка». В 1977–1983 виходив журнал «Вітраж». Бібліотека Інституту слов'янських і східноєвропейських студій Лондонського університету (заснована 1915) має український фонд (6 тис. одиниць).

Європейська частина Росії[ред.ред. код]

Українська мова в європейській частині Росії функціонує передусім у місцях постійного проживання українців на території південної частини Кур­ської, Бєлгородської і Воронезької областей, у Самарській та Саратовській областях (Поволжя), у Ростовській області (на Дону), в Красно­дарському краї (на Кубані), на Північному Кавказі.

Переселення українців до європейської частини Ро­сії відбувалося в різний час і з різних регіонів України. На Курщині, Бєлгородщині й Воронежчині україці оселилися у 14—16 ст. На Воронежчині найбільше українців з'явило­ся у 2-й пол. 17 ст. — це переселенці з густо за­селеного Лівобережжя і Полісся (Сіверщини, Ніжинщини, Путивльщини), а також із-за Дні­пра і Західної України. З 16 ст. у Слобідській Ук­раїні взаємодіяли два колонізаційні потоки; з півночі — росіяни, із заходу — українці. Заселен­ня Слобожанщини українцями тривало і у 18 ст. У 1-й пол. 18 ст. переселенці з України (в ос­новному з Харківщини, Полтавщини, Ніжин­щини) з'являються на землях сучасного Кінель-Черкаського району Самарської області. Після 1880 відбулося переселення українців (з Харківської, Полтавської, Чернігівської та Херсонської губерній) у сучасний Сергіївський район цієї області. Протягом 17—18 ст. частина населення з центральних губерній України (Київщина і Полтавщина), а також з Чернігівщини пе­реселилася у сучасну Саратовську обл. На цей же час припадає поява значних масивів українських пе­реселенців на землях Нижнього Поволжя (північ і північний схід сучасної Волгоградської області). Це вихідці з Київської, Полтавської та Харківської губерній. У назва­них регіонах українські говірки неоднорідні — це по­єднання різних говорів. У 16—17 ст. українці з'являються у нижньодонських степах; у 1-й пол. 17 ст. вони становили тут майже полови­ну населення.

У Ростовській області українські говори охоп­люють майже чверть усієї території. Це ареал, де проходить східна межа між українськими і російськими говора­ми. Вона досліджена у працях К. Михальчука, М. Дурново, В. Даля, О. Соболенського, Ю. Кур­ського, О. Миртова, С. Габа та ін. Тут українські го­вірки співіснують з російськими; внаслідок їх взаємодії багато давніх українських діалектних рис втрачено, натомість виникло чимало нових, властивих зоні міждіалектного та міжмовного контакту.

На Кубані, головним чинином у західній частині, українські поселення вини­кають з 1780-х рр., а масове заселення її українцями припадає на кінець століття, коли сюди була переселена частина українських козаків, що після скасування Запорізької Січі не пішла за Ду­най. Тут селилася також людність з Полтавської, Харківської, Чернігівської та інших українських губерній. У багатьох станицях українське населення переважає, у деяких пунктах становить меншість, а подекуди живе лише по кілька родин. Носії кубанських українських говірок репрезентують степовий, середньонаддніпрянський, слобожанський та східнополіський українські говори, перева­жають говори південно-східного наріччя. Українські говірки краю, взаємодіючи між собою і з південноросійськими говорами та російською літературною мовою, зазнають змін.

Характер і ступінь взаємопроникнення еле­ментів обох мов на Кубані різні, вони зале­жать від етнічного складу станиць і розселення ук­раїнців у їхніх межах (окремими вулицями, кутками чи дворами). У 1920-х — на поч. 1930-х рр. (до 1933) у місцях проживання українського населення навчан­ня у школах і деяких вузах здійснювалося українською мовою (у Бєлгородському, Краснодарському і Воронезькому педагогічному інститутах були відділення з українською мовою викладан­ня), друкувалися україномовні газети, жур­нали, книжки.

Частину українських говірок, пошире­них на територіях, суміжних з Україною, охоплено «Атласом української мови» (т. 1, 3). До мережі АУМ входять 7 населених пунктів з Курської облас­ті, 33 — з Бєлгородської, 28 — з Воронезької, 34 — з Ростовської, 1 — з Волгоградської та 71 — з Краснодарського краю.

Західна Європа[ред.ред. код]

Українська мова в Західній та Центральній Європі поширена виключно в середовищі вихідців з України (головним чином українців) та їхніх нащадків. Зазнаючи повсякденної асиміляції з боку оточен­ня у країнах поселення, українці не втрачають почуття національної свідомості, зберігають рідну мову й культуру. Еміграція українців до Західної Європи, зумовлена політичними та соціально-економічними причинами, почалася майже триста років тому. Загальна чисель­ність українців у Західній Європі — 93 тис. чол. (1989).

Австрія[ред.ред. код]

В Австрії живе близько 5 тис. українців (1989). Розпочалась еміграція сюди після приєднання Галичини й Буковини до Австрійської імперії. Особ­ливо багато українців прибуло під час 2-ї світової війни (понад 100 тис.). Українці живуть у Відні (1 тис.), містах Зальцбурзі, Куфштайні, Інсбруку, Граці, Клаґенфурті, Філлаху. З 1967 діє Координаційна рада українських організацій Австрії. Українська греко-католицька церква тут має 7 парафій (4 тис. ві­рян); найдавніша (з 1784) — у Відні при церкві Святої Варвари; є православна церква.

У 1946–1950 роках в Австрії були українські дитячі садки, середні й ви­щі школи, видавництва «Наші дні» та І. Тиктора, ви­ходили газети «Останні новини», «Промінь», журнали «Літаври» та «Звено», діяли театри, театр, студія тощо.

Бельгія[ред.ред. код]

У Бельгії налічується близько З тис. українців (1989), які приїхали сюди в основному після 1945 року. Вони мешкають у Брюсселі, Левені, про­вінціях Ено, Лімбург, Льєж. Тут діють Українське на­уково-освітнє товариство (з 1947; опікується школами для українських дітей), Об'єднання українок Бельгії (з 1948) та інші національні громадські організації. У 1948 році створено Головну раду українських громадських організацій Бельгії. Є українські греко-католицькі та православні церкви, а також чер­нечий чин редемптористів. Виходять часопис «Вісті» (з 1945) — орган Українського допомогового ко­мітету в Бельгії, журнали «Голос Христа Чоловіколюбця», «Крилаті». У 1947—48 виходив мі­сячник «Тризуб».

Іспанія[ред.ред. код]

В Іспанії українці — переважно студенти Ко­легії Святого Якова. Об'єднані в Товаристві студентів-католиків «Обнова» та однойменному хорі при ньому (з 1947) та в Українській студентській громаді (з 1956). У 1951 році Іспанське національне радіо започаткувало передачі українською мовою, 1952 засновано українську секцію при Мадридському центрі східних досліджень. Журнал центру «Oriente Europeo» вміщує статті на українську тематику.

Італія[ред.ред. код]

В Італії після 1596 постійно перебуває неве­лика укр. громада греко-катол. духівництва Рима та його околиць [Укр. колегія Св. Йосафата, Укр. папська семінарія, храм Св. Софії й Укр. катол. ун-т ім. Св. Климента, Гол. мона­стир сестер служебниць (з 1947) і василіанок (з 1953), монастир «Студіон» (1954)] і Турина (салезіяни). У Ватикан, архівах зберігаються документи з історії України. З 1939 Ватикан, радіо щодня транслює програму укр. мовою. У 1945-47 в Італії було бл. 15 тис. українців, пере­важно військовополонених, які згодом виїхали до Великобританії. В 1954—56 видавався італ. мовою журн. «Ucraina» («Україна»). В ун-тах Ри­ма і Неаполя були організовані ф-ти укр. мови.

Нідерланди[ред.ред. код]

У Голландії живе бл. 1 тис. українців, які входять до Об'єднання українців у Голландії (з 1948). У 17 ст. у вищих школах країни нав­чались укр. студенти. Утворений за ініціативою Андрея Шептицького Апостолат для українців фінансував (1948–1950) Укр. катол. семінарію у Кюлемборгу, сприяв створенню (1951) в Утрехті візант. хору з голландців, що співають укр. мовою. У Тілбурзькому ун-ті існує кафедра українознавства.

Люксембург[ред.ред. код]

В Люксембурзі живе невелика група укра­їнців, що поселилися тут у 1933.

Німеччина[ред.ред. код]

У Німеччині — бл. 20 тис. українців (1989). У 18—19 ст. українці приїздили сюди групами із західноукр. земель на сезонні роботи. Під час 1-ї світ, війни тут було бл. 200 тис. укр. військовополонених. Після поразки нац.-визв. зма­гань 1917-21 частина укр. політ, біженців знай­шла притулок у Німеччині. Перед 1939 тут проживало бл. 10 тис. українців. Центром укр. еміграції був Берлін. На кін. 2-ї світ, війни в Німеччині опинилося 2,5—3 млн українців (вій­ськовополонені, примусово вивезені на робо­ти до Німеччини та ін.), більшість з яких бу­ла репатрійована. 1946 тут налічувалося уже 180 тис. українців, що поступово виїздили до ін. країн. Майже половина з тих, що залиши­лися, поселилась у Баварії, інші — в Баден-Вюр­тембергу, Гессені, Вестфалії, Нижній Саксонії, Гамбурзі, Бремені, Берліні тощо. 67 % україн­ців — католики сх. обряду, 31 % — православні. 1945-51 відзначені бурхливим громад, і куль­тур, життям українців Німеччини (41 орг-ція з 638 відділеннями і 58 тис. членів, 5 ви­щих навч. закладів, Наук, т-во ім. Шевченка, 44 вид-ва, що випускали 147 період, видань і опубл. понад 700 книг, 31 оркестр, 60 хорів, 54 аматорських колективи і т. д.). 1955 була 41 суботня школа і 24 дит. садки (1970 відповід­но 20 і 3). Центром громад., наук, та культур, життя українців у Німеччині, всієї діаспори став Мюнхен. Тут міститься Укр. вільний ун-т (з 1946), Європ. представництво Укр. вільної АН, Укр. тех.-госп. ін-т (з 1945 — у Регенсбур-зі, з 1952 — у Мюнхені), вид-ва («Українське видавництво», «Сучасність», «Молоде життя», «Verlag Ukraine», що разом з Нім.-укр. т-вом видає німецькомовну л-ру про Україну, та ін.), у 1954—95 працювала укр. редакція радіостан­ції «Свобода», з 1954 виходив громад.-політ, тижневик «Шлях перемоги» (з 1992 — у Львові, з 1996 — у Києві), катол. реліг.-сусп. тижневик «Християнський голос» (1949–1951), місячник «Сучасність» (з 1961; з 1992 — у Києві), виходить мол одіж. журн. «Авангард» (з 1946); у Карлс-руе — Ландсгуті вид. квартальник Укр. автокеф. правосл. церкви «Рідна церква» (з 1952) та ін.

Франція[ред.ред. код]

У Франції — бл. 30 тис. українців (1989). Першими переселенцями були прихильники гетьмана І. Мазепи. В кін. 19 — на поч. 20 ст. сюди прибуває з Наддніпрянщини й Галичи­ни чимало інтелігенції, з участю якої створю­ється осередок укр. громад, і культур, життя. Багато українців приїхало після 1-ї світ, війни (учасники нац.-визв. змагань 1917—21, заробіт­чани з Галичини). В 30-х pp. 20 ст. у Франції жило до 40 тис. українців. Під час 2-ї світ, вій­ни тут опинились українці, примусово вивезе­ні на роботи, та полонені. Багато з них всту­пали до лав Руху Опору, об'єднувалися в укр. бойові загони. Після війни до Франції пере­їхали українці з таборів переміщених осіб в Австрії і Німеччині. Тепер найбільше україн­ців живе в Парижі та центр, і сх. регіонах краї­ни. За віросповіданням вони належать до Укр. автокеф. правосл. церкви й Укр. греко-катол. церкви. Діє бл. 20 укр. громад, орг-цій та уста­нов, які координуються Укр. громад, к-том у Франції. Освіта укр. мовою забезпечується громад, орг-ціями. Є укр. школи, заняття в яких проводяться по середах (Париж, Ліон), та три­тижневі курси українознавства під час кані­кул. Підготовка фахівців з укр. мови здійсню­ється у держ. вищих школах: з 1939 — у Нац. ін-ті сх. мов і цивілізацій, з 1972 — в ун-ті Па­риж VIII (Сен-Дені) та в ун-ті Бордо. Питання­ми культури опікується Укр. акад. т-во. Наук, робота зосереджена в Сарселі біля Парижа, де перебуває НТШ в Європі, що видає «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Віс­ті із Сарселю», «Вісті Наукового товариства ім. Шевченка в Європі». Там же міститься ре­дакція «Енциклопедії українознавства», Комі­сія допомоги укр. студентству. Різного часу у Франції виходили період, видання: «Тризуб» (1925–1940), «Українець» (1945–1946), «Україна» (1949–1953); франкомовні «La Revue Prométhé» (1938–1940), «Bulletin franco-ukrainien» (1959–1970), «Échos d'Ukraine» (1962–1969) тощо. Тепер випус­каються тижневик «Українське слово» (з 1933), а також франкомовні: «LEst-Européen» (з 1962), «Échanges» (з 1971), «La Tribune Ukrainienne» (з 1992), «Kaléidoscope Ukrainien» (Париж—Ки­їв, з 1998; частково — україномовний) та ін. Пер­ша укр. друкарня у Франції видає періодику і книги укр. та франц. мовами, має книгарню. Цінні архівні матеріали зберігаються у Б-ці ім. С. Петлюри в Парижі. Комітет укр. нар. мист-ва (Париж) знайомить французів з укр. худож. творчістю. Широко відомий ансамбль «Запорозькі козаки» в Шалетт-сюр-Люен та ін. У Швейцарії живе невелика група українців. Першими емігрантами були інтелігенти, які в 2-й пол. 19 ст. через нац. утиски з боку імпер­ських рос. та австро-угор. урядів залишили свою батьківщину і в 70-х pp. 19 ст. створи­ли тут укр. громад.-культур, осередок. Засно­вана М. Драгомановим «Українська друкарня» (1876–1919) видала 112 книг і брошур. Тут ви­ходили «Громада» (1878–1882), «Боротьба» (1915–1916) та франц. мовою «La Revue ukrainienne» (1915–1917), «LUkraine» (1915–1920). Діють Акад. громада (з 1945), Укр. т-во у Швейцарії (з 1951), Укр. жін. т-во (з 1981). Укр. діаспора в Швей­царії сприяє налагодженню зв'язків України зі світом. Особливо велика заслуга в цьому проф. Б. Гаврилишина.

Скандинавія[ред.ред. код]

У Швеції мешкає близько 2 тис. українців (1991). З'яви­лися вони тут ще за часів Київської Русі. Великий потік емігрантів (після 1709) був зумовлений подіями Північної війни. Сучасна українська діаспора склалася в основному після 1-ї і 2-ї світ. воєн. Найчисельніші групи — у Стокгольмі, де у 1947 році засновано Українську громаду, що видає квартальний бю­летень «Скандинавські вісті» (з 1954); у Мальме, де діє Українське культурне товариство; в Еребру, де є Українсько-шведська громада. Шведський уряд виділяє кошти на утримання державної української школи.

У Данії, Норве­гії, Фінляндії теж є невеликі групи українців.

Казахстан[ред.ред. код]

Поши­рення укр. мови в Казахстані пов'язане з поя­вою на його землях укр. поселень, починаючи з ост. чверті 18 ст. Для охорони завойованих територій на Сході Росія створила Сибірське козаче військо, дислокація якого охоплювала й частину сучас. Казахстану. 1770 до нього бу­ли залучені заслані сюди учасники Коліївщи­ни — гайдамацького руху на Правобережній Україні, придушеного рос. і польс. військами 1768. Згодом на казах, землі переселилося кіль­ка тисяч селян з Харків, губ. Масове переселен­ня українців до Казахстану розпочалося після скасування кріпацтва 1861. Цар. уряд 1881 за­твердив «Тимчасові правила щодо переселен­ня селян на вільні казенні землі». 1889 видано закон про добровільне переселення сільс. жи­телів і міщан на казах, землі. З 1886 Пересе­ленське управління почало публікувати стат. дані про масштаби переселен. руху. За Всерос. переписом населення 1897 українців у Казах­стані налічувалося вже 93,2 тис. чол., тобто 1,89 % від його населення. Найбільше їх осіло на територіях, які пізніше склали Акмолінську, Північноказахстанську та Кокчетавську обла­сті, — 51,1 тис. чол. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. потік переселенців з України значно зростає через погіршення становища укр. се­лянства. Після рос. революції 1905 цар. уряд, щоб пригасити невдоволення серед малозе­мельних селян, ініціював їх переселення за про­грамою столипінської аграр. реформи. В цей період кількість українців у Казахстані зросла до 789,3 тис. чол. — гол. чин. за рахунок вихід­ців з Полт., Харків., Херсон., Волин., Київ., Черніг. губерній. За рад. часу укр. населення у Казахській PCP збільшувалося за рахунок ви­селення з України т. з. куркулів та репресова­них. Найбільшої кількості укр. населення в Казахстані досягло 1970–936 628 осіб внаслідок природ, приросту та переселення з Украї­ни у зв'язку з пром. новобудовами, освоєнням цілини, а також призначеннями до республіки молодих фахівців-українців. Перша спроба задовольнити мовні й культур­ні потреби українців у Казахстані припадає на кін. 20-х — поч. 30-х pp. У заходах з нац. питан­ня, намічених керівними органами, наголо­шувалося на госп. і культур, обслуговуванні інтересів нац. меншин, передбачалося утво­рення окр. адм. одиниць (волостей, районів) за нац. ознакою в місцях проживання однорід­ного за нац. складом населення. 21.III 1930 Президія ЦВК Казах. СРР прийняла постанову «Про посилення обслуговування українського і німецького населення рідною мовою». Ця по­станова пропонувала окружним виконкомам у місяч. термін визначити сільради з переважан­ням укр. населення й надалі вести облік укр. рад окремо від російських. При майбутньому районуванні передбачалося врахувати необхід­ність збереження і виділення національно од­норідних укр. рад та районів. У селах і районах з переважанням укр. населення всі рад. і кооп. органи мали вжити практ. заходів для забезпе­чення з 1 січня 1931 переходу на обслугову­вання цього населення укр. мовою, а до 1 січня 1933 перевести на цю мову діловодство. Нарко­мат освіти було зобов'язано розробити конкр. план запровадження з 1933/34 навч. року в укр. селах і районах викладання в школах укр. мо­вою, а для цього забезпечити навч. процес кад­рами вчителів-українців або особами, що зна­ють укр. мову, укр. підручниками і посібниками, а також відкрити спец, школи або відділення для українців при школах і т. ін. Відповідно до цієї постанови на кін. 1932 в Казахстані було виділено три укр. нац. р-ни: Ак-Булацький — 60 сільрад, Федорівський — 24 сільради та Цю-рупинський — 26 сільрад. 27—28 лютого 1932 Президія ЦВК республіки з метою дальшого посилення та поліпшення роботи серед нац. меншин в Казах. PCP приймає постанову про створення при Президії ЦВК відділу нац. мен­шин. Після об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б) України, на якому було обговорено най­ближчі завдання щодо нац. політики в Украї­ні, 20 грудня 1933 вийшла пов'язана з нею по­станова Казкрайкому ВКП(б), згідно з якою дальше проведення українізації припинялось. Натомість тут, як і повсюдно, під гаслами пік­лування з боку держави, «дружби народів» і «зближення націй» починає проводитись полі­тика зросійщення. Як наслідок, це поступово призвело до значного зменшення серед укра­їнців Казахстану показника володіння мовою своєї національності, визнання її рідною, до занепаду нац. свідомості. Якщо в переписах 1897, 1916, 1917 рідна мова була водночас і етн. визначником і серед українців не відзначалося зміни етн. самовизначення, то переписи рад. часу засвідчують цілком ін. стан. Так, за пере­писом 1959, рідною укр. мову вважало 460 079 українців з 762 131, або 60,3 % усього укр. на­селення Казахстану; 30 165 вважали рідною мо­вою російську, 85 — казахську, 317 — ін. мови. А вже за переписом 1989 цей показник склав лише 36,6 %.

У зв'язку з демократизацією суспільства та наст, розпадом СРСР і постанням незалеж. держав, особливо після Конгресу українців кол. СРСР та Першого Всесв. форуму українців 1992, у Казахстані почали створюватися укр. громади, які гол. завданням ставили об'єднання казахст. українців задля відродження, вивчення і вдо­сконалення знань укр. мови, рідної культури, звичаїв, обрядів тощо. Першим таким об'єд­нанням став Укр. культур, центр у м. Алмати (голова — доктор філології О. Гаркавець). 1991 УКЦ провів Перший фестиваль нар. творчос­ті українців Казахстану. 1994 засновано офіц. періодичне видання — загальноказах. газету «Ук­раїнські новини». При УКЦ діє дит. ансамбль «Україночка». Укр. громади виникли також у містах Акмолі (з 1998 — Астана, тепер столиця країни), Актау, Аркалику, Байконурі, Караган­ді, у Кустанаї, Павлодарі, Петропавловську, Семипалатинську, Талдикургані, Таразі, Ураль­ську, а також у багатьох районах. В Астані від­крито перший у Казахстані Укр. навч. комп­лекс, куди входять: укр. гімназія, дитячий садок та недільна школа. При об'єднанні діє укр. фолькл. ансамбль «Червона калина» та юнацька спорт, орг-ція «Пласт». У складі Па­влодар, т-ва укр. культури ім. Т. Шевченка діє укр. хор, недільна школа та дит. ансамбль «Промінь». Регулярними є передачі обл. радіо і телебачення укр. мовою. У м. Караганді діють Укр. культур, центр з недільною школою, Ліга укр. жінок Караганди і Караганд. обл., греко-катол. церква, де служба правиться укр. мовою. У м. Семипалатинську — Т-во укр. культури «Світанок». З 1993 на Алмати й Алматинську обл. почали регулярно транслюватися передачі Укр. служби Всесв. радіо «Україна». Укр. гро­мади беруть активну участь у роботі Асамблеї народів Казахстану — дорадчого органу при Президентові Казахстану. По областях і в Ал­мати діють малі асамблеї. 1995 за сприяння посольства України в Казахстані створено т-во дружби «Казахстан — Україна». 1997 постали дев'ять обласних філій цього т-ва, які працю­ють у тісному контакті з укр. громадами.

Канада[ред.ред. код]

Українська мова в Канаді — це регіональний (тери­торіальний) варіант української мови, зв'язаний з нею (як і з іншими регіональними варіантами — українською мовою Аргентини, Бразилії, США тощо) спіль­ним ядром системи. Канадський варіант української мови дуже близький (зокрема щодо мовної структури, лексики — за винятком окремих реалій) британському, американському та австралійському варіантам української мови завдяки панівному впливові англійської мови в плані ін­терференції. Окремі дослідники помилково вва­жають його сепаративною українською мовою, відмін­ною від мови українського народу, що живе на українській ет­нічній території (Б. Струмінський). Одначе з погляду соціолінгвістики такі концепції не ви­тримують критики, а з погляду національно-політич­ного вони небезпечні, бо підривають мовну єдність українського народу. У своїх численних працях І. Герус-Тарнавецька обґрунтовує теорію так званої канадизації української мови в Канаді, під якою вона розуміє усі інновації, впроваджувані в українську мо­ву Канади через інтерференцію української літературної мови або панівних (дуже зрідка непанівних) мов Канади. З цим також не можна погодитися. Адже вплив української літературної мови може тільки зменшити канадську специфіку; що ж до панівних мов Кана­ди, то йдеться передусім про англійську, яка на всіх рівнях впливає на канадський варіант української мови.

Поширеність української мови: демографічні показники[ред.ред. код]

У мовній характеристиці перепис населення Канади засвідчив знання рідної мови й однієї з державних. У переписах від 1971 зібрано та­кож інформацію про найчастіше вживану в побуті мову. До 1941 рідною вважалася та мова, яку дана особа вивчила найкраще і якою роз­мовляє. У пізніших переписах рідною вважає­ться мова, яку дана особа найраніше вивчила і яку розуміє. Для перших українських переселенців у Канаді рідною була виключно українська мова. Але життя в чужомовному оточенні, чужомовна освіта, мішані шлюби, територіальна розсіяність сприя­ли тому, що українську мову частини нащадків першопоселенців почала витісняти англійська (в окремих випадках французька). Якщо у 1931 році українську мову вважали рідною 93,1 % української етнічної групи, то в 1971 — 48,8, а в 1981 — 35,4. За перепи­сом 1991, визнали українську мову рідною лише 19 % українців; менше 40 % їх володіло нею; серед тих, що вживали рідну мову в по­буті, переважали люди старшого віку, переваж­но із сільської місцевостей (провінції Манітоба, Саскачеван). У провінції Альберта з 1970 по­чалася індустріалізація, яка спричинила інтенсивну міграцію селян до промислових осередків, де спо­стерігався сильний вплив англомовного оточення.

Мова перших українських іммігрантів (1891–1914) ма­ла виразне південно-західне діалектне забарвлення; відчува­лася також досить низька загальна мовна культура її носіїв. У Канаді на неї почала сильно впли­вати англійська мова — відмінної структури, неблизькоспоріднена. З приїздом іммігрантів з інших ра­йонів України, зокрема після 2-ої світової війни, з розвитком української преси посилилися вплив і вза­ємодія різних українських діалектів. У 1960-х pp. — через урбанізацію та інтенсифікацію білінгвізму — українська мова стає набутою для більшості народжених у Канаді українців, панівна роль у спілкуванні двомовців уже повністю належить англійській мові. У 1970-х pp., із проголошенням Кана­ди багатокультурною державою у межах офіційного білінгвізму, серед українців зросли зацікавлен­ня своєю етнічною спадщиною, зокрема мовою, на­магання наблизити своє мовлення до української літературної норми. Події в Україні в 1990-і pp., вихід України на політичну карту світу як незалежної держави ще більше сприяли цьому.

Історія дослідження[ред.ред. код]

Понадсторічне функціонування української мови в Ка­наді — знаменне явище. Мову українців Канади досліджували у своїх працях Ю. Жлуктенко, Б. Ажнюк, Ярослав Рудницький, І. Герус-Тарнавецька, Р. Петришин, І. Тес­ля, А. Шимків, О. Купльовська, А. Роїк, Р. Климаш, І. Погорецький, М. Лупул, Б. Кордан.

Вплив англійської мови[ред.ред. код]

Інтерференція англійської мови відчувається в канадському варіанті української мови найінтенсивніше на лексичному рівні. Іммігранти, зіткнувшись з великою кіль­кістю об'єктів, явищ, понять, для яких не бу­ло назв у рідній мові, зверталися (найчастіше несвідомо) до англійської мови, безпосередньо зв'я­заної з канадською дійсністю (наприклад: степлер, діп-фріз, дішвашер, тостер). Було запозичено та­кож чимало слів, які позначають найчастіше вживані поняття і предмети, хоч вони є і в українській дійсності (наприклад рум — кімната, стокінси — панчо­хи, айскрім — морозиво, норса — медсестра).

Запозиченням часто була властива фонетична та морфологічна інтерференція: слова набували такої форми, яка була найдоступніша носієві української мови, наприклад ярда (англ. yard), шопа (англ. shop). Зокрема, виразній українізації піддавалася структура запозичених дієслів: клінувати (англ. to clean), вочувати (англ. to watch). Паралель­но із поповненням лексичного запасу, передусім за рахунок запозичених через транскрипцію або транслітерацію слів, відбувалося його скорочен­ня, бо цілий ряд слів, фразеологізмів, прислі­в'їв тощо виявився зайвим у канадській дійсності. В канадському варіанті української мови чимало полонізмів (бруди, куртина, залеглість) і русизмів (воздух, поміч) — це спадщина отчого краю. Поруч із безпосереднім запозиченням слів та словосполучень з англійської мови в українську відбуваються проце­си лексичного калькування з використанням влас­них морфем: мировий рух (англ. peace move­ment), довгі години — довгий робочий день (англ. long hours), він дістав дуже сердитий (англ. he got very angry), вона дістала простуду (англ. she got a cold), як він був 20 років (англ. when he was 20 years old). Дуже часто калькують також англійські фразеологізми: посковзнення пера — незнач­на помилка (англ. slip of the pen), священна ко­рова — щось заборонене, недоторканне — часто з погляду місцевого населення (англ. sacred cow), червоний оселедець — що-небудь, що відволікає увагу, навмисне вводить в оману (англ. red her­ring). Здебільшого методом калькування пере­даються окремі назви канадських установ: Міністерст­во справедливості — Міністерство юстиції (англ. Ministry of justice). Іноді спостерігається ком­бінування словотворчих елементів однієї мови з коренями іншої: бойсик (від boy), плейсик (від place), сторник — власник крамниці (від sto­re), дресинка, дреска (від dress), горсіо, горсик (від horse).

Спостереження над усним мовлен­ням українців в Канаді свідчить про те, що в його сучасному звучанні відбуваються значні змі­ни: дзвінке гортанне г замінюється придихо­вим h; не розрізняються голосні і та и, е та и; тверде й м'яке л збігаються в проміжному (що­до цих ознак) середньоєвропейському 1, змі­нюється якість українських голосних а, о; звуки т, п вимовляються з придихом.

Структурний вплив англійської мови виявляється в калькуванні прийменникових конструкцій (я то написала з пером — англ. І wrote it with a pen; концерт відбувся на сьомого листопада — англ. the concert was held on the seventh of November); у розширенні вживання препозитивного означення (прерійний хлопчик замість хлопчик з прерій), в надмірному (з погля­ду української мови) вживанні форм пасивного стану, віддієслівних іменників, присвійних займенників.

Інтерференція англійської мови виразно виявляєть­ся і в ономастиконі українців Канади: Джон (замість Іван), Гаррі (Григорій) і Вільям (Василь); у системі прізвищ часто вдаються до скорочень: Данилів — Dan; Кисілевський — Kay; Безкоровайний — Besko та ін.

Правопис[ред.ред. код]

Тексти української діаспорної пи­семності відзначаються тим, що більшість друкованих органів і видань послуговуються Харківським правописом використовуючи «Правопис­ний словник» Григорія Голоскевича, (Нью-Йорк, 1952; пере­роблене видання сьомого видання «Українського правописно­го словничка…» 1930 р.).

Шкільництво[ред.ред. код]

Навчання рідної мови було однією з найголов­ніших турбот українців від самого початку їх­нього поселення у Канаді. Українська освіта в Кана­ді була успішно інтегрована в програму державної школи. У перші десятиріччя перебування українських іммігрантів у Канаді, незважаючи на значні труднощі (нестача кваліфікованих учителів, підручників тощо), відкривалися початкові шко­ли. У 1898–1920 у провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта діяли двомовні українсько-англійські школи, де вивчали, крім англійської, також українську мову, історію і культуру.

У 1905 році уряд провінції Манітоба відкрив у Вінніпезі українську вчительську семінарію: 1907 її переведено до Брендона, де вона функціонувала до того часу, коли двомов­ні школи в Канаді було скасовано. Проте у 19201950 роках українську мову продовжували викладати в державних школах українських поселень провінції Альберта.

Навчання дітей української мови й культури на трива­лий час стало також справою церковних установ та різних етнічних організацій. 1958 року в Канаді налічува­лося 600 таких шкіл на 18 тисяч учнів, у 1980-х рр. їхня кількість зросла до 9 тис., а учнів — до 95 тис. Вони давали елементарні знання з української мови, історії та культури. У 1950-х рр. у провінціях Он­таріо, Манітоба, Саскачеван і Альберта серед­ні державні школи вперше запропонували курс української мови як іноземної (у них ті ж дисциплі­ни вивчалися за ускладненою програмою; ці курси діють і понині). Українську як іноземну мову викладають і на літніх курсах в Інституті Св. Івана в Едмонтоні (провінція Альберта) та в Інституті ім. Пет­ра Могили в Саскатуні (провінція Саскачеван).

У 1970-х рр. після того, як у Канаді проголошено політику багатокультурності, відродилася дво­мовна освіта в державних школах провінцій Манітоба, Саскачеван, Альберта. Вона набула форми спеціалізованих шкіл, де і українська і англійська мови є мовами навчання. Більшість учнів у цих двомовних шко­лах — англомовні.

Українська громада в Канаді до­моглась заснування двох видів навчальної програм з української мови в державних школах. Першою є про­грама з української мови як іноземної (українська мова вив­чається у 1—12 класах як окремий предмет 30—40 хв. на день протягом п'ятиденного шкільного тиж­ня); друга програма передбачає не лише вив­чення української мови, а й викладання цілого ряду предметів — суспільствознавства, мистецтва, фізичної культури, музики та релігії українською мовою.

1993 бл. 1,8 тис. учнів вивчали укр. мову в держ. школах провінції Альберта, 1 тис. — в Манітобі, 700 — у Саскачевані, 2 тис. — в Онтаріо. У міс­цевостях з найбільшим зосередженням українців було введено факультативне навчання української мови, спо­чатку в середній, а згодом і в початковій школах (1974 у Саскачевані і Альберті, 1979 — в Манітобі). Але на цей предмет відводиться здебільшого одна година на тиждень, тому позашкільне нав­чання не втратило свого значення і тепер.

Українську мову вивчають і в так званих суботніх школах (головним чином у суботу та неділю). Значний внесок у на­вчання української мови в Канаді відділу освіти про­вінції Альберта і методичного кабінету української мови при Канадському інституті українських студій (КІУС) зробили педагогічні товариства, учи­телі, мовознавці (Є. Козловський, І. Шклянка, Дж. Дуравець, Д. Струк, В. Смирнів, Яр Славу­тич, Дж. Стечишин, Ярослав Рудницький, Ю. Луцький, Дмитро Кислиця, О. Івах, П. Юзик, С. Чорній). Завдяки їм опубліковані посібники, підручники, навчальні матеріали з української мови. У навчальному процесі використовують­ся підручники української мови для англомовного насе­лення, що вийшли в Україні (Ю. Жлуктенка, Н. Тоцької, Т. Молодід, Г. Макарової, А. Медушевського, Р. Зятковської).

Художня література[ред.ред. код]

Велика роль у збереженні та розвитку укр. мо­ви в Канаді належить л-рі. Л-ра укр. мовою започаткована в 90-і pp. 19 ст. Перші оповідан­ня під заголовком «Канадійська Русь. Подорож­ні вспомини» написав і видав 1897 Н. Дмитрів. Перший вірш — «Канадійські емігранти» — на­лежить І. Збуру (1898, опубл. в україномов. газ. «Свобода» 1899). Укр. письменники Канади і СІЛА у 1954—98 мали своє об'єднання «Сло­во» та видавали однойм. альманах (з 1970 ви­йшло 13 випусків). У 1964-79 вийшло 5 книг альм. «Північне сяйво». Укр. імміграція мала вирішальний вплив на популяризацію укр. л-ри в англомов. світі. Першими пропагандистами і перекладачами укр. худож. слова в Канаді були Ф. Г. Р. Лайвсей, Е. Дж. Гантер, П. Кан-ді, які, працюючи серед укр. іммігрантів, заці­кавилися їхньою культурою, опанували укр. мову. Серед перекладачів укр. походження ві­домі Ю. Луцький, Джон Вір (справж. — Іван Вив'юрський), М. Скрипник, Б. Мельник, Н. Педан-Попіль, М. Тарнавський. Значний пе­рекладацький доробок В. Кіркконела та К. Анд-русишина — антологія «Українські поети 1189–1962» (1963) і майже повне видання «Кобзаря» англ. мовою під назвою «Поетичні твори Та­раса Шавченка» (1964). За редакцією К. Біди 1968 вийшла двомовна антологія «Поезія су­часного Квебеку», у якій твори Р. Шокета, А. Гебер, А. Гранбуа, А. Піше, Р. Жігера подано в оригіналі (франц. мовою) і в укр. перекладах Б. Олександріва, І. Качуровського, К. Дмитри-ка. 1989 опубл. бібліогр. покажчик «Українська література англійською і французькою мова­ми. Переклади і критичні праці (1950—86)», укладений О. П'ясецькою. Збереженню укр. мови сприяють також числен­ні укр. громадські, громад.-політичні, церковні (у церквах усіх віровизнань богослужіння пра­виться переважно укр. мовою) організації, пре­са, мистецтво. Чимала роль музеїв «Село укра­їнської культурної спадщини» в Едмонтоні, «Український музей Канади» у Саскатуні з фі­ліями в Торонто, Вінніпезі та Едмонтоні, «Парк української писанки» в Саскатуні, центру «Осе­редок української культури та освіти» у Вінні­пезі. Вагоме значення укр. книгарень, зокрема Укр. книгарні в Едмонтоні (засн. 1915).

Українська преса[ред.ред. код]

До 1903 життя українців Канади висвітлюва­лося на сторінках газети «Свобода», що з 1893 виходила в США. Найстаріша укр. газета в Ка­наді — тижневик «Канадійський фармер» (ви­ходить з 1903). У 1981 вона злилася з газетою «Канадійський голос» (виходила з 1910). До 1920 українці видали 54 газети і журнали, деякі з них мали лише декілька випусків. Ще 150 період. видань було в 1921-40 і 350 — після третьої хвилі еміграції. Соціаліст, пресу представляли газети «Червоний прапор» (1907–1908), «Робочий народ» (1909–1918), «Нова громада» (1911–1912), «Українські робітничі вісті» (1919–1937), «Народ­на газета» (1937–1940). Дві газети, засн. під час 2-ї світ, війни, — «Українське життя» (1941) та «Українське слово» (1943) злилися в 1965 в газету «Життя і слово». Перша катол. газета в Канаді — «Канадійський русин» (1911–1919), зго­дом — «Канадійський українець» (1919–1931). Інші тижневики катол. спрямування — «Наша мета» (з 1949) і «Поступ» (з 1959). Популярні періодичні видання — газети «Гомін України» (з 1948), «Український голос» (з 1910), «Вільне слово» (з 1956), «Українські вісті» (з 1932) та літ. журнал «Нові дні», (з 1950). Спершу укр. преса Канади допомагала іммігрантам присто­суватися до умов життя в новій країні. Згодом її функцією стало повідомляти про життя в Україні та в укр. канад. громаді. На сьогодні лише п'ята частина укр. канадців читає укра­їномовну пресу. З 1989 досить популярною у Канаді стала «Літературна Україна» (газ. пись­менників України). Укр. видавництва від 1945 («Гомін України», «Добра книжка», «Євшан-зіл­ля», «Нові дні», «Преса оо. [отців] Василіян», «Новий шлях» у Торонто; «Преса редемптористів» у Йорктоні, «Видавництво українських новин» в Едмонтоні, «Преса Тризуб», вид-во УВАН і вид-во І. Тиктора у Вінніпезі) опуб­лікували чимало україномов. книжок, бро­шур, календарів тощо. З 1976 найактивнішим є вид-во Канад. ін-ту укр. студій, що видає пе­реважно праці з історії та л-ри України. Чималу роль відіграє і телебачення укр. мо­вою, зокрема в Альберті (з 1980). В 70-х pp. ор­ганізовано серію телепрограм для дітей «У тітки Квітки»; є ряд радіопрограм укр. мовою, в То­ронто — годинна програма «Світогляд» про но­вини укр. політ, й культур, життя.

Латинська Америка[ред.ред. код]

Масова еміграція українців до країн Лат. Америки почалася у кін. 19 — на поч. 20 ст. гол. чин. з підневільних укр. територій Австро-У горської імперії (Галичина, Буковина, Закар­паття). Емігрант, потік прямував в основному до двох найб. латиноамер. країн — Бразилії та Аргентини. Початком масового від'їзду укра­їнців до Бразилії вважається зима 1894-95. На кінець лист. 1895 тільки з 15 східногалиц. по­вітів до цієї країни виїхало 1712 родин (8142 особи). Гол. осередками концентрації укр. посе­ленців у Бразилії стали штати Парана, Санта-Катарина, Ріу-Гранді-ду-Сул, Сан-Паулу. Те­пер у Бразилії мешкає бл. 115 тис. українців. Осн. напрямом діяльності перших укр. гро­мад, організацій був культосвітній. У серпні 1902 в столиці шт. Парана Куритібі було ство­рено першу на латиноамер. континенті укр. організацію — Т-во «Просвіта», гол. мета яко­го — поширення просвіти між русинами-україн-цями, що мешкають у Бразилії, шляхом за­снування шкіл, філії т-ва в колоніях та через видання часопису. Завдяки діяльності цього т-ва в шт. Парана 1912 вже функціонувало 35 укр. шкіл. Початкове навчання укр. мови для дітей іммігрантів провадилося за допомогою абеток, що надходили з Галичини. Велику роботу із друкування навч. укр. текстів з урахуванням місц. умов провадила перша на континенті укр. газ. «Зоря» (виходила в Ку­ритібі 1907—10). Т-во ім. Шевченка в Куритібі видавало часопис «Прапор» (1910–1911). З 1912 у Прудентополісі (шт. Парана) виходить що­місячна газ. «Праця». З 1975 функціонує гро­мад, укр. об'єднання «Українсько-бразильська центральна репрезентація». Одна зі складових його орг-цій — «Хліборобсько-освітній союз» — видає щомісячний часопис «Хлібороб», має ра­діостанцію «Українська хвиля», яка щотижня виходить в ефір укр. мовою з програмою «Ук­раїнські миттєвості» і «Українська година». Першими укр. іммігрантами в Аргентині вва­жають 12 родин, що приїхали в цю країну 27 серпня 1897 і оселилися в місцевості Апостолес (пров. Місьйонес). За даними дослідника укр. імміграції в Аргентині М. Василика, в Ар­гентині нині живе 200 тис. українців, які зосе­реджені гол. чин. в столиці Буенос-Айресі та на її околицях (100 тис.), в провінціях Місьйонес (40 тис.), Чако (26 тис.), Мендоза (10 тис.) та ін. Українці, які прибули до Аргентини в кін. 19 -на поч. 20 ст., за своїм соціальним складом бу­ли в основному селянами. А багато з тих, що приїхали сюди з України після 2-ї світ, війни, мали серед, або вищу освіту. Вони не тільки поповнили вже створені укр. поселення, а й значно активізували сусп. життя укр. громади. Першим культур.-осв. осередком в Аргентині стала укр. читальня, що відкрилася в Апостолесі 1910. У 1912 був створений Соціальний клуб «Україна» в м. Азарі (Місьйонес). Згодом виник­ло багато інших громад, організацій. 25 з них -«Просвіта», «Відродження», «Пласт», Спілка укр. молоді, фундація ім. Шевченка, Аргент.-укр. асоціація високошкільників, Братство Першої дивізії Укр. нац. армії («Галичина»), Укр. катол. об'єднання та ін. 1948 на Конгресі українців Аргентини створили Укр. центр, репрезентацію (УЦР) укр. товариств. За рішенням XX Конг­ресу українців Аргентини від 3 квітня 1993 Надзв. сесія Головної ради прийняла Статут УЦР, в якому, зокрема, поставлено завдання «дбати про культурний, освітній та економічний розвиток української спільноти. Інформувати народи світу про Україну, її культуру, історію та Українську Державу через публікації кни­жок, брошур, статей…».

Певна частина укр. діаспори Аргентини, яка не увійшла до складу УЦР, утворила 1986 об'єд­нання — Федерацію культур.-спорт, клубів рад. громадян Аргентини.

Із заснуванням укр. товариств і створенням укр. парафій відкривалися й укр. школи, які зго­дом стали називатися «Рідними школами», та українозн. гуртки. Перша укр. школа в Арген­тині відкрилася в м. Апостолесі при читальні ім. Маркіяна Шашкевича 1910. Практично од­ночасно укр. школа відкрилася і в Буенос-Айресі. В 1957 УЦР заснувала Педагогічну громаду, завданням якої є координація роботи «Рідних шкіл». Спочатку «Рідні школи» діяли без будь-яких навч. та ін. планів. Пізніше Пед. громада виробила 10-річну систему навчання, за якою працювали школи при т-вах «Просвіта» та «Відродження». Програма навчання «Рідних шкіл» включає такі дисципліни: читання та укр. правопис, історія України, географія України, укр. л-ра, релігія, співи. До програми серед, класів школи при Укр. катол. церкві входив також предмет «культура і суспільство». 1966 кардинал Й. Сліпий заснував у Буенос-Айресі філію філос. гуманітар. ф-ту Укр. катол. ун-ту з кафедрою славістики, до навч. програми якої входили, зокрема, укр. філологія, історія укр. л-ри, укр. фольклор, мист-во України, іс­торія України, екон. географія України, істо­рія укр. церкви.

Перша газета укр. мовою в Аргентині «Укра­їнське слово» з'явилася 1928. її видає й нині т-во «Просвіта». Газету «Наш клич» випускає культур.-осв. орг-ція «Відродження». Укр. ка­тол. об'єднання видає щомісячну газ. «Голос Української церкви», а інша реліг. орг-ція — Братство Св. Покрови — газету «Дзвін». Друко­ваним органом Федерації культур.-спорт, клубів рад. громадян Аргентини стала газ. «Рідний край». Раніше ця організація в різні часи дру­кувала «Українську робітничу газету», «Світло» та «Знання». Перша укр. радіопрограма «Вільна Україна», яка мовила для мешканців Буенос-Айреса й передмістя, вийшла в ефір напри­кінці 50-х рр. (спочатку мовлення велося укр. та ісп. мовами, але на вимогу місц. уряду про­грами перейшли виключно на ісп. мову). В ін. країнах Лат. Америки більш-менш компактно українці живуть в Уругваї (15 тис.), Парагваї (10 тис.), Венесуелі (6 тис.) та ін. За час життя в Лат. Америці більша частина українців стала двомовною. Ісп.-укр. та португ.-укр. двомовність спричинила появу в рідній мо­ві українців іншомов. лекс. шару, який відоб­ражав спочатку назви місц. реалій, а згодом поширився практично на всі сфери життя. Більшу частину ісп. лекс. запозичень в укр. мо­ві Лат. Америки становлять іменники — понад 85 %. Вони належать буквально до всіх сфер життя в новому оточенні: адм. поділу і систе­ми управління, політ, лексики, громад, діяль­ності, військ., юрид., фін. лексики, одиниць виміру, свят, звертань, геогр. назв, безпосеред. оточення, труд, діяльності (назви підприємств і установ, тех. терміни, назви пром. продукції, загальновироб. лексика, терміни с. г., назви про­фесій та занять); побуту (продукти харчування та інгредієнти, страви, напої, одяг, взуття то­що); абстр. понять та ін. Серед ісп. запозичень дієслова становлять приблизно 17 %. Вони вхо­дять до укр. мови Лат. Америки двома спосо­бами: 1) до ісп. основи додаються укр. суфік­си -ува/-юва та закінчення -ти, а в особових формах — відповідна флексія: акомпанювати «супроводжувати» (я акомпанюю); 2) до запози­ченого ісп. інфінітива приєднуються суфікси -и- та закінчення -ти (в особ. формах цей вид запозичення практично не зустрічається). Се­ред запозичених ін. частин мови прикметники становлять прибл. 6 %, прислівники — 1,3 %, вигуки — 0,5 %.

Коли двомовність стала постійним і масовим явищем, укр. іммігранти звернулися до такого лінгв. явища, як калькування. Калькування в межах слова здійснюється, як правило, в сфе­рі похідних і складних слів. Наприклад, знаючи ісп. лекс. ряд сага «лице» — descaro «безсоромність, нахабство», вони встановили тотожність пер­шого члена ряду ісп. сага — укр. лице, обличчя, і в зв'язку з цим у мовців виникла потреба мати й другий член ряду такої будови, щоб йо­го коренем була морфема — лиц-/лич-. Нега­тивний ісп. префікс des — ототожнився з укр. без-, закінчення -о з укр. -я. Так виникла каль­ка ісп. descaro — безликість. Аналогічно з'явили­ся такі кальковані слова, як: безсорочник > ісп. descamisado «злидар, бідак»; назадництво > ісп. atraso «відсталість», передминулий < ісп. an­tepasado «позаминулий» та ін. Особливо багато калькованих лекс. одиниць серед словосполучень різних структур (молоч­на корова > ісп. vaca lechera «дійна корова»; декларація діл > declaración de los hechos (юрид. «зізнання») та фразеологізмів (робити нумери > ісп. hacer numeras «лічити, рахувати»; брати мі­ри > ісп. tomar medidas «вживати заходи»; ро­бити просьбу > ісп. hacer un pedido «звертатися з проханням, замовляти».

В укр. мові Лат. Америки спостерігається і таке явище, як семант. калькування ісп. мовних одиниць. Цей феномен відбувається: а) коли існує фонет. схожість ототожнюваних слів і під впливом значення ісп. інтернаціоналізму змінюється значення відповідного укр. слова. Наприклад, слово диригент (польс. dyrygent) в укр. літ. мові виключно муз. термін. Під впливом ісп. dirígent в мові українців Лат. Америки во­но набуває більшої генералізації — керівник вза­галі: В країні привітали політичного диригента; б) коли звук, склад ототожнюваних слів не має жодної подібності. Наявність такої інтерферен­ції свідчить: тенденція до ізосемії настільки посилилася, що їй більше не потрібна така опора, як однакове чи под. звучання. В укр. мові Лат. Америки існує чимало власних слів, значення яких змінилося на зразок ісп. діа-лекс з таким же значенням. Наприклад, іменник вступ, семантично ототожнюючись з ісп. entra­da, вживається зі значенням 'квиток'. Спостереження за ісп.-укр. та португ.-укр. двомовностями показує, що стійкість укр. мови в досить несприятливих умовах контакту дуже велика. Проникнення в її лекс.-семант. систе­му великих мас гетерогенного матеріалу надає їй більшої комунікат. гнучкості, посилює при­стосованість до нових умов спілкування.

Молдова[ред.ред. код]

Українська мова у Молдові функціо­нує у регіонах, де проживає (у тому числі компактно) значна кількість українців. Українці в Молдові є носіями південно-східних або південно-західних, а також мішаних говірок. Діалектна неод­норідність українського населення в країні відбиває «Атлас української мови», яким охоплено 30 населених пунктів Молдови (у т. 2—13, у т. З, ч. 2—17). Це пере­важно села, в яких українці становлять біль­шість або зі змішаним (різнонаціональним, у тому числі українським) населенням.

У 1924 році на части­ні території України було утворено Молдавську АСРР у складі УСРР, тут діяла мережа українських шкіл, бібліотек, різних видавництв тощо За часів панування у Бессарабії Румунії (1919–1940, 1941–1944) викладання у школах здійснювалося тільки румунською мовою. Після 1940 в частині сіл з українським на­селенням деякий час були школи з українською мо­вою навчання.

У 1950-их рр. освітня мережа була згорнута, припинився випуск українських видань то­що. Фактично українська мова в Молдові функціо­нувала лише на побутовому рівні. Після здобуття Молдовою державної незалежності (1991) в місцях компактного проживання українців відновлю­ється навчання рідною мовою; організовуються бібліотеки української книги, різні українські товариства тощо.

Польща[ред.ред. код]

В країні налічується понад 300 тис. українців, що ком­пактно проживають у пд.-сх. р-нах (на південь від міст Новий Сонч, Ясло, Кросно, Санок) — пн. лемки вздовж польс.-укр. кордону (часто впереміж з поляками), надсянці в районі Перемишля (верхнього басейну р. Сян), далі на пн. між Бугом і Наревом — носії підляських говірок (Холмщина). Під час сумнозвісної акції «Вісла» 1947 українці були силоміць ви­везені зі своєї етн. території і розселені по­одинокими родинами, невеликими групами у північних Кошалінському, Слупському, Гдансь­кому, Ельблонзькому, Ольштинському, Сувальському воєводствах, а також у західних — Вальбжиському, Зеленогурському, Вроцлавському, Гожовському, Щецинському та ін. На кін. 2-ї світ, війни в межах сучас. Польщі (Пн. Лемківщина, Надсяння, Холмщина) українців було понад півмільйона, частина з них за рад.-польс. угодою (1945) переселена в УРСР. Більшість укр. населення в Польщі — селяни, що користуються своїми місц. говірками. Літ. мова, як і діалекти польських українців, зазнали впливу польської мови, зокрема в лексиці, особ­ливо фаховій, сусп.-політичній. Поширенню укр. літ. мови сприяє укр. преса в Польщі, зок­рема щоденна газ. «Наше слово» (з 1956) і дода­ток до неї «Дитяче слово» (пізніше «Світанок»), щомісячний журн. «Наша культура» (з 1958), альм. «Український календар» (з 1958), студ. журн. «Зустрічі» (з 1980), а також школи, гуртки, читальні, укр. громад.-культур, т-ва в Польщі (з 1956), радіопередачі укр. мовою з Любліна, Жешува, Кошаліна, Ольштина тощо. Укр. мову, пісню, музику, танці поширюють укр. артист, гуртки. В укр. виданнях Польщі періодично друкуються художні твори місц. укр. письмен­ників. На основі лемк. діалекту розвивається художня л-ра, опубл. антологію «Гомін» (1969) та ін. У Польщі є укр. середні школи, на філол. ф-тах ун-тів — укр. відділення (у Варшав. — з 1953, Катол. ун-ті в Любліні — з 1989, Краків. — з 1990).

Румунія[ред.ред. код]

Розселеність українців Румунії

На території сучасної Румунії українці відомі з 2-ї половини 14 століття, а на думку Михайла Грушевського, «русини» були при­сутні тут ще раніше, про що свідчить назва, якою звуться українці в румунських народних гово­рах. У 15 століття відбулося масове переселення українців з Покуття на терени Молдови, у 18 столітті виникають українські поселення у Добруджі, а в 2-ій половині 19 століття. — у Банаті. В сучасній Румунії українська мова зберігається щонайменше в 100 населених пунктах повітів Марамуреш, Сату-Маре, Сучава, Караш-Северин, Тиміш, Тулча. Загальна кількість українців у Румунії за офіційними даними — понад 66 тисяч, фактично ж їх значно більше. Українські говірки Румунії належать переважно до південно-західного наріччя української мови, а саме — до середньозакарпатського, гуцульського та покутсько-буковинського діа­лектів, за винятком говірок Добруджі, які від­носять до степового говору.

Українські говірки в Ру­мунії зберігають певні архаїчні риси:

  • дифтонгічна вимова давніх о, е в закритих складах,
  • залиш­ки форм двоїни (дві бабі, дві руці, обидві нозі);
  • архаїчні форми умовного способу дієслів (дав бих, дав бис),
  • короткі форми давального і знахідного відмінків особових та зворотніх займенників (дай мі, видиш ня);
  • залиш­ки допоміжного дієслова у формах 1-ї та 2-ї особи однини і множини минулого часу (поївим, поївис, поїлисмо, поїлисте — я поїв, ти поїв, ми поїли, ви поїли);
  • архаїчний орудний відмінок іменного означення (чоловік красним волосом);
  • певні морфологічні (наприклад, долонь замість долоня) та лексичні (наприклад, живот замість життя, кліть замість кімната, смик замість борона, навудити замість налякати, наполохати та інші) архаїзми.

Вод­ночас в українських говірках спостерігається вплив румунської мови, передусім у

  • лексичних запозиченнях: бовар, белчук, ботелев, вакар, гражда, згарда, кавуш, копил, порняла, риндза, струнга, спуза, хергелія та ін.,
  • семантичних запозиченнях: наприклад, ймитися (про молоко) «скисати» на зразок румунського a se prinde.

В окремих українських говірках поширилася апокопа вокативу (Ми! замість Михайле!) або пе­ренесення наголосу на останній склад кличного відмінка (Пет­ре́! Юро́! Параско́!).

В українських населених пунктах вивчають у школах українську мову й літературу як предмет, раніше існували ліцеї з українською мовою викладання. На філологічному факультеті Бу­харестського університету є українське відділення з нерегулярним набором. Видаються підручники й посібники з української мови й літератури. Видавництво «Критеріон» друкує твори українських письменників-класиків та україномовних літераторів Румунії С. Ткачука, І. Ковача, M. Небиляка, П. Романюка, К. Регуша, M. Корсюка, М. Михайлюка, І. Непогоди та ін. У 1990 році утворилася Спілка українців Румунії, яка ви­дає двотижневик «Вільне слово» (1949–1989 ви­ходила газета «Новий вік»), публікацію «Україн­ський вісник» та румуномовний журнал «Curierul ucrainean» («Український кур'єр»).

Українські говори в Румунії досліджували І. Петруц, М. Павлюк, І. Робчук, С. Бодзей та ін. Акаде­мік Е. Петровіч провів лінгвістичну анкету-опитуван­ня в українському селі Бродина Південної Буковини, її матеріа­ли опубліковані у великому і малому «Румунському лінгвістичному атласі». Мову газети «Новий вік» досліджував В. Ф. Чемес.

Сербія, Боснія і Герцеговина, Хорватія[ред.ред. код]

Українська мова на території Балканського півострова представлена двома основними група­ми говірок південно-західного наріччя, що пояснюється переселенням українців з різних регіонів Укра­їни. За національно-мовною самосвідомістю її носіїв, українська мова поділяється на русинську (мова вихід­ців із Закарпаття) і власне українську (мова вихідців з Галичини). Закарпатські українці з'явилися тут у 1740-х рр., коли заселялися родючі землі Бачки між Ду­наєм і Тисою. Новіша міграція кінця 19 ст. прийшла з Галичини, коли Австро-Угорщина почала переселяти в Боснію селян з розвине­них у господарському відношенні районів імперії. Головним осередком боснійських українців (їх офіційно нази­вали русинами) стало місто Прнявор. Було засновано кілька українських сіл (Стара Дуброва, Тернополе, Камениця, Дев'ятина). Здебільшого українці се­лилися поряд із сербами, хорватами, мусуль­манами (Баня-Лука, Дервента, Прієдор, Лішня, Поточани, Хорвачани, Камічани, Козарац та ін.). Одночасно вихідці з Галичини осідали у Славонії (Хорватія) по лівому березі річки Сави (Каніжа, Липовляни, Славонський Брод, Сибінь та ін.). Після 2-ої світової війни почався но­вий міграційних рух серед боснійських українців, вони переселяються у Воєводину та Славонію. Колишні боснійські поселення, де жили українці, значно змінили свою національну структуру.

Тепер у колишній Юго­славії живе 15 тис. нащадків вихідців з Галичи­ни. Рідна мова українців, яка ще в першому поколінні втратила зв'язок з материнською мовою, залишилася у діалектній формі. Вони є носіями головно наддністрянських та південноволинських говірок. Спочатку знаннями української писемності, історії, культури опікувалася церква.

Головні риси[ред.ред. код]

Тривала ізоляція від рід­ного мовного масиву та інтенсивні контакти з мовою навколишнього середовища зумовлювали, з од­ного боку, консервацію вихідного на момент переселення діалектного стану, а з другого — перебу­дову діалектної системи. Фонетика, граматика і лек­сика українських говірок Боснії зберігають основні риси рідних говірок, набуваючи разом з тим нових, які є наслідком міждіал. та міжмов. взаємодії. Найхарактерніші фонет. особливості, успад­ковані від наддністр. та південноволин. гові­рок: обниження голосного [и] в нагол. позиції (лиест, тйехо, робеила), перехід [а] в [е] в на-голош. позиції після м'яких приголосних (дис'етий, бол'ет, кон'е); реалізація фонеми [а] голосними [а°]…[оа] під наголосом перед нескладовим [у] (копоау, сказа°у, зоаутра); пе­рехід [т'], [д'] в [к'], [9'] перед [і], [е] (к'ешко, о'Іти, сио'їла); наявність дорсальних [с"], [з"], [ц"] (з"ет', с"ікач, фахіуц"і) та ін. Під впливом серб, і хорв. мов приголосні можуть зберігати твердість у позиції перед [і] будь-якого похо­дження.

Словозмін, системі боснійських укр. говірок властиві риси, типові для більшості пд.-зх. го­вірок. Це наявність варіантних відмінк. форм (жїнкойу — жїнкоу — жінком), уніфікованих форм род. в. мн. на -іу іменників усіх типів відмінювання (кбс'іу, сел'іу, нбчіу, їмн'іу, фор-мал'ностіу); коротких форм займенників (ми, ти, м'і, с'і, мн'а, го, му, йму, н'у, йі); аналіт. форм дієслів т. з. другого майбутнього (буду л'еу, будемо йшли, будут знали); перфектних форм дієслів (зналам, булас', воугоурйлис'мо); давніх форм дієслів умов. сп. (каз£у бис', пили бйсте). Вплив серб, і хорв. мов позначився пе­реважно на активізації спільних для цих мов форм ор. в. одн. ім. ж. р. з флексією -ом (вбдом, вулиц'ом, сбл'ом), енклітичних займ. форм то­що. Поширилася тенденція до невідмінюван-ня числівників (пїсл'а пйат' рокіу, в'ід в'іс'ім л'іт).

Лекс. склад генетично неоднорідний; вклю­чає загальнонар. і діал. лексику, запозичення. Зберігся принесений з батьківщини осн. слов­никовий фонд, який стосується повсякден. життя (стіл, крісло, царбк «шафа для посуду», горн'й, бан'ак, душка «плаття», корчунок, фїра, ґрал'і, ковал', бл'ахар, побережник та ін.). Од­нак потреби в номінації реалізуються здебіль­шого засвоєнням серб, і хорв. лексики, тому в словниковому складі переселен. говірок знач­на кількість запозичень. Малопродуктивним є спосіб творення назв на ґрунті власних дери-вац. засобів.

Незважаючи на ряд інновацій, які з'явилися на різних рівнях структури укр. говірок Бос­нії, вони в основі своїй залишились українсь­кими. Ост. часом значно посилився вплив укр. літ. мови, яка викладається в загальноосв. шко­лі (населені пункти Прнявор, Баня-Лука, Ліш­ня, Тернополе, Петровці, Вуковар та ін.). Ви­дано підручники з рідної мови та л-ри для усіх класів. Радіо м. Баня-Лука раз на тиждень транслює передачі укр. мовою. Працюють укр. культур.-мист. т-ва. Укр. мовою пишуть пись­менники П. Головчук, О. Власов, С. Кулеба, Р. Мизь, В. Стрехалюк, М. Ляхович, Н. Ляхо-вич, Н. Сапун, І. Терлюк, Б. Гралюк та ін. Нею друкуються мат-ли в журналах «Нова думка», «Думки з Дунаю». Сформувався локальний ва­ріант укр. літ. мови — русинська мова.

Азійська частина Росії[ред.ред. код]

Українська мова в Російській імперії вкінці 19 століття

Одним з найбільших українських переселенських осередків є Далекий Схід та Сибір. По­селення українців на Далекому Сході утворюють компактний ареал. Зелений Клин — сучасний Приморський край (переважно західні райони) і південь Хабаровського краю (уздовж річки Уссурі). Найдавнішими і найчисельнішими є села, засновані вихідцями з коли­шніх Київської, Чернігівської та Полтавської губерній; вихід­ці з Поділля й Волині, менше — з Харківщини й Південної України з'явилися тут пізніше. Українська мова в Примор'ї функціонує як неофі­ційна. Шкіл з українською мовою викладання немає (у 1920-х — на початку 1930-х рр. були українські школи та педагогічний інститут у місті Благовєщенську). Характер сучасних українських говірок Примор'я визначається типом поселення (мононаціональне чи змішане), діалектним складом людності (монодіалектним чи різнодіалектним), часом виникнення переселенського масиву та інтенсивністю впливу російської мови. Ступінь збе­реження українських діалектних рис і проникнення російської мови різні, що зумовлює значну неоднорід­ність говірок навіть у межах одного населеного пункту. Фактично розмовна мова кожного села становить поєднання кількох говірок. Виразно виділяєть­ся кілька груп говірок:

  • говірки, близькі, май­же ідентичні вихідним говіркам; їх носіями здебільшого є люди старшого покоління, частина з яких народилася в Україні;
  • говірки (переваж­но у західних районах), що зазнали відчутного впливу російської мови, проте зберігають вихідні українські діалектні елементи;
  • говірки, в яких наявні лише окремі українські елементи (у гірських і прибережних селах).

Українці-переселенці в Сибіру з'явилися на початку 20 століття (під час будівництва Сибірської залізниці у 18911905 роках і проведення столипінської рефор­ми). Вони селилися переважно в Південно-Західному Сибі­ру. У 1920-х і на початку 1930-х рр. шкільне навчання в українських поселеннях велося української мовою; від 1933 українська мова — неофіційна. Українські говірки Сибіру функціонують в оточенні російських говірок і через офіційні канали зазнають впливу російської літературної мови. Багато українців оселялося в Сибіру й пізніше внаслідок різних репресивних заходів; у 1970-1980-х рр. українське населення виїжджало до Сибіру й Далекого Сходу для освоєння нафтогазових і паливно-енергетичних комплексів та на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Міграція йшла в міста й промислові селища. Мовою школи, преси тут є російська мова, україн­ська функціонує лише в побуті.

Словаччина[ред.ред. код]

Ук­раїнці живуть на території сучасної Словаччини від­давна: за окремими джерелами — з 10-12 ст. Ком­пактні поселення розташовані в основному вздовж словацько-українського кордону і далі зі сходу на захід смутою завширшки 5—45 км і завдовжки понад 160 км обіч словацько-польського кордону май­же до гір Високі Татри. Тепер у Словаччині − 257 українських сіл з населенням понад 109 тис. чол. Окремі українські села збереглися у басейнах рік Топля, Горнад та ін. У 1773 році у трьох жупах Східної Словаччини — Земплінській, Шариській та Спіській — налічувалося 300 сіл з українським та 19 — зі змішаним українсько-словацьким населенням. На той час тут мешкало понад 152 тис. україн­ців, а у 1919 році — 134 тисячі. Останнім часом відбувається інтенсивна словакізація українського населення.

В українських селах Східної Словаччини діють українські школи, що­правда, часто паралельно зі словацькими, в яких є лише окремі українські класи. У місті Пряшеві — український театр, українське відділення при спілці словацьких письменників, відділ української літератури Братиславського словацацького педагогічного видавництва, а на філософському факультеті Кошицького університету — українське відділення з кафедрою української мови і літератури. У місті Свиднику в 1956 році відкрито музей української куль­тури, що має свій друкований орган — «Науковий збірник…» (досі опубліковано 16 томів у 19 книгах).

Основна маса українських говорів на території Словаччини на захід від річки Лаборець — південнолемківські, а на схід від неї і аж до річки Уж — перехідні від лем­ківських до закарпатських. Головні риси південнолемківських говорів[27][28][29]:

  • наголос на другому складі від кінця (во́да),
  • тенденція до втрати палаталі­зації приголосними [т'], [н'], [с'], [ц'] (жолут, оген, вес), диспалаталізація [р'], [ц'] (гончар, палец),
  • звичайно збереження твердості с (з, ц) у суфіксах -ськ- (рускый, узкый, сироцкый),
  • збере­ження давнього і, перед яким приголосні не пом'якшуються (ходиті, носіті),
  • заміна жі, ші на жы (жи), шы (ши) у зв'язку із сильним ствер­дінням шиплячих,
  • тверде л перед голосними часто лабіовеляризується (ходива, ваука — лав­ка),
  • відсутність зміни л на у у формах чоловічого роду однини минулого часу (ходіл),
  • збереження давніх форм називного відмінку множини іменників чоловічого роду (волци, войаци, пастуси, слузи) та ін.

У межах південнолемківських говірок виділяються менші діалектні групи: говори Свидниччини, північної Бардіївщини, Лабірщини тощо.

Сполучені Штати Америки[ред.ред. код]

До Другої світової війни першопоселенці з України привезли до США рідну мову своєї місцевості, селяни — говірку свого села, інтелігенти — розмовну мову своєї території на літературній основі (так званий культурний діалект). Ті покоління українців, що народилися в англо-американському мовному оточенні, вивчали (і вивча­ють) українську мову на базі англійської. У США не­має осередків окремих українських говірок, за винятком незначних їх скупчень (наприклад, лемківського в штаті Пенсільванія). За даними 1994 року, у США налічується 1,3 млн українців; за кількістю во­ни займають 21-е місце в країні, 9-е — в середньоатлантичних штатах. Більшість американських укра­їнців (бл. 80 %.) народилися у США. Лише 15 % походять з Наддніпрянщини, половина — з Галичини та Буковини, 35 % — із Закарпат­тя. Українці (89 %) живуть переважно у містах. Конформістські погляди частини емігран­тів, їхнє бажання пристосуватися до нових мовних обставин привели їх та їхніх нащадків до швидкої асиміляції і таким чином вивели їх поза межі української громади та сфери функціону­вання української мови. За переписом 1970, близько 250 тис. українців (20—25 % від їх загальної кількості у США) визнають українську мову рідною. Перепис населен­ня 2000 в США виявив майже 900 тис. осіб укр. походження, з них тільки 115 тисяч ствер­дили, що знають українську мову. Річ у тому, що після здобуття Україною незалежності (1991) почала­ся четверта хвиля еміграції з України, насам­перед економічна. На відміну від повоєнної по­літичної хвилі, нові емігранти часто байдужі до національних і мовних проблем.

Вплив англійської мови[ред.ред. код]

Вищезгадані обставини зумовили те, що українська мова в США зазнала інтерференції англійської мови на фонологічному, граматичному та лексичному рівнях. Фонетична інтерференція виявляється у вживанні англійських фонем у випадках, де їх вимова відрізня­ється від української або де українська фонема не має відповідника в англійській фонетичній системі. Най­частіші випадки фонетичної інтерференції:

  • англійський щілинний сонант [г] замінює український зімкнено-щілинний сонорний дрижачий [р];
  • напружена артикуляція губ при вимові губних приголос­них;
  • пом'якшення африката дж (під впливом англ.);
  • англійські альвеолярні приголосні [] замінюють українські передньоязикові проривні [т], [д];
  • енергійна артикуляція приголосних перед голосними.

Граматична інтерференція виявляєть­ся у:

  • відсутності відчуття роду, відмінка й ви­ду,
  • у неправильному узгодженні, наприклад, «гар­ний книжка» замість «гарна книжка»; «він знав моя сестра» замість «він знав мою сестру».

Брак відчуття виду помітний, зокрема, у дієслів руху, наприклад: «Він часто поїхав (або їхав)» замість «Він часто їздив».

У синтаксисі інтер­ференція виявляється в дотриманні порядку слів англійського речення, в постійному вживанні дієслова-зв'язки бути тощо.

У лексиці англійські слова витіс­нили чимало питомо українських слів, наприклад, дринк — напій, файт — бійка, бучер — м'ясник, флор — долівка, поверх, барна — стодола, вінда — вік­но, кара — автомобіль, майна — копальня, пікча — фотокартка, бейбі — немовля і т. д. Є чи­мало калькованих зворотів, не властивих українській мові. Наприклад: то бере довгий час зробити ту робо­ту (it takes a long time to do this work); як стара твоя донька? (how old is your daughter?); трап­ляються і синтаксичні відхилення, наприклад, прямий додаток у називному відмінку (Чи ти знаєш мій тато?) і т. д.

Історія досліджень[ред.ред. код]

Українську мову в США з мовознавчого погляду найглибше досліджував Ю. О. Жлуктенко, а з погляду со­ціолінгвістики — Б. М. Ажнюк, В. Нагірний, Дж. Фішмен.

Шкільництво[ред.ред. код]

Першу українську парафіяльну школу відкрито 1883 року у містечку Шамокін (штат Пенсільванія). З по­жвавленням українського громадського життя у 1900-х pp. у зв'язку із загрозою денаціоналізації українських дітей питання школи постало в центрі уваги американо-української спільноти. Утворилися Шкільний фонд, Шкільна комісія, Шкільна бурса в Нью-Йор­ку. Філадельфійським просвітнім віче 1909 за­початковано товараство «Просвіта», яке організувало курси для неписьменних, видало перші в США українські підручники тощо. Позитивну роль, зокрема в уніфікації підручників, відіграла створена 1927 року Управа рідної школи в Америці. В 1920-х pp. за­сновано перші цілоденні українсько-католицькі школи.

Українське шкільництво активізувалося після нової повоєнної хвилі еміграції, з якою до США при­були висококваліфіковані педагоги. 1953 року при Українському конгресовому комітеті Америки (УККА) організовано шкільну раду, що керує навчан­ням у світських школах українознавства, роз­робляє програми і видає підручники. Крім укр. суботніх шкіл, є ще приватні, гол. чин. греко-католицькі, денні школи, де навчають укр. мовою укр. мови та культури. Вони функціо­нують на сході США (1993 їх налічувалося 15). Кількість учнів, що в 1989—90 відвідувала у США укр. та англомовні школи, утримувані українцями, не перевищує 25 тис., тобто ста­новить 15-20 % дітей укр. батьків. Шкільна рада при УККА видає підручники, метод, л-ру та журн. «Рідна школа» (тричі на рік). Найкра­щі посібники з укр. мови для шкіл україно­знавства написали Д. Кислиця, К. Кисілевський, А. Гумецька, Б. Чопик.

У перші десятиліття імміграції осередками культур.-осв. життя укр. громад були читальні (першу засн. 1887 у містечку Шенандоа, шт. Пенсільванія). У 1887 укр. журналіст, громад, діяч і священик Агапій Гончаренко (справж. — А. О. Гумницький, 1832–1916) заснував у Сан-Франциско першу на амер. континенті сло­в'ян, друкарню. Тут він випустив 5 номерів укр. і рос. мовами журн. «Свобода» (1872–1873), де надр, ряд своїх статей, зокрема про М. Го­голя. Опубл. у двотижневику «Вісник Аляска» (видавав його англ. і рос. мовами) власний прозовий переклад англ. мовою уривків поеми «Кавказ» Т. Шевченка. При укр. католицьких та православних парафіях організовуються хори, театр, гуртки, оркестри, влаштовуються кон­церти, виставки тощо. Першу укр. газ. «Америка» в Шенандоа (1886–1890) випустив священик Г. Волянський. Відто­ді у США з'явилося понад 180 укр. часописів, що виходили в різні періоди і мали різну три­валість. Укр. преса в США орієнтує читача в практ. питаннях життя на амер. континенті та виховує укр. патріотизм, нац. свідомість. Найвпливовішим період, виданням є тижневик «Свобода» (до липня 1998 — щоденна газета), засн. 15 вересня 1893 в Джерсі-Сіті. Крім того, виходить газ. «Америка» (Філадельфія), тижне­вик «Народна воля» (м. Скрентон), двомовний «Шлях. The way» (Філадельфія), двомовний мі­сячник «Наше життя. Our life» (Нью-Йорк). Під впливом щільніших контактів з Україною та четвертої хвилі еміграції (чимало її представ­ників учителює або ж працює в редакціях україномовних видань) мова української діаспори, зокрема її преси, деякою мірою уподібнюється до української літературної мови.

Художня література, культурне життя[ред.ред. код]

У США ще з часу перших поселень українців розвивається українська художня література. Українські книжки виходили у видавництвах «Булава» (засноване 1950), «Чер­вона калина» (засноване 1951 року), «Книгоспілка» (1952–1968), «Пролог» (засноване 1953), Видавництві Миколи Денисюка в Чикаго.

Радіомовлення українською мовою існує на приватних засадах з 1930. Крім 30 місцевих радіопрограм та неперіодичних телевізійних програм, українською мовою ведуть передачі «Радіо Свобода» та «Голос Аме­рики». Перші поезії укр. авторів у США — це наслідування укр. нар. творчості; їхня темати­ка — важке еміграц. життя, туга за Батьківщи­ною, самотність. Перша світ, війна змінила тематику, поезія стала патріотичною як відго­мін великих подій визв. змагань. З першими прозовими творами виступили Г. Грушка, Ю. Чупка, С. Макар, Н. Дмитрів, 3. Бичинсь-кий, з драматичними — М. Струтинський, І. Луцик, Є. Мусійчук. Укр. письменники США і Канади входять в Об'єднання укр. письменни­ків в еміграції «Слово» (засн. 1954) з найакти­внішими філіями в Нью-Йорку, Філадельфії, Чікаго. На 1990 воно об'єднувало 128 письмен­ників і критиків, з них 63-у США: М. Тар-навська, С. Гординський, Ю. Шевельов, Д. Гуменна, Василь Барка (справж. — Василь Очерет) та ін. Ці письменники не творили окр. еміграц. л-ри: тематично і психологічно, з погляду об­разності, вони продовжували бути частиною загальноукр. літ. процесу. Літ. об'єднання ви­давало неперіодичні однойм. збірники з підза­головком «Література — Мистецтво — Критика — Мемуари — Документи». Деякі письменники з цього об'єднання з нахилом до модернізму (Б. Бойчук, Б. Рубчак, Ю. Тарнавський та ін.) утворили наприкінці 50-х pp. т. з. Нью-Йорк-ську групу. Вони опублікували (1959–1971) 10 книг «Нової поезії». Цікава творчість М. Блок, яка впроваджувала укр. тематику в англомов­ну л-ру для молоді, та П. Килини, амер. пое­теси, що пише також укр. мовою. Літ. фонд ім. І. Франка в Чикаго проводить щоріч. конкурс на найкращий художній твір. Об'єднання Мистців Українців в Америці видавало журнал «Нотатки з Мистецтва». Постійні укр. музеї є в Нью-Йорку (Український музей), Чікаго (Му­зей модернового мистецтва), Стамфорді, Клів­ленді, біля Філадельфії (Музей української спадщини). Репрезентативним культур, центром є Укр. ін-т Америки в Нью-Йорку, засн. 1952 та субсидований філантропом-винахідником В. Джусом. Плеканню укр. мови сприяє театр, та муз. мистецтво, зокрема укр. пісня (велика заслуга в цьому хору О. Кошиця). Укр. муз. ін-т має відділи в декількох містах (у 1990/91 навч. році у ньому налічувалося бл. 700 учнів). Се­ред мист. колективів виділяється Капела бан­дуристів ім. Т. Г. Шевченка, організована у Детройті в 1949. Ост. роками популярними ста­ли щорічні укр. фестивалі, зокрема в Гарден Стейт Артс Сентер (шт. Нью-Джерсі), Робін Гуд Дейл (м. Філадельфія), Мейнор Коледж (м. Філадельфія) та фестиваль на вулицях укр. кварталів Нью-Йорка.

Угорщина[ред.ред. код]

На території Угорщини компактних українських поселень тепер уже не­має. Єдиним селом, в якому українська мова зберег­лася як засіб спілкування у побуті, є Комлошка біля Шарошпатака (комітат Боршод-Абауй-Земплен, а частково село Мучонь та передмістя м. Мішкольца Герембель). Місцеві жителі, чиє українське пракоріння сягає давніх віків, називають себе здебільшого то словаками, то руснаками. Мовознавці В. Гнатюк, О. Сабо, Й. Штольц кваліфікують їхню говірку як українську. Е. Балецький відносить її до лемківських, що збе­реглися у селах Банське і Давидів біля Кошице (Словаччина)[30]. За даними Е. Балецького та М. Жироша, релікти цих говірок мають місце ще в кількох селах, суміжних з Комлошкою[31][32].

Східнослов'янські лексеми в північних регіонах Угор­щини засвідчують місцеві писемні пам'ятки поч. 13 ст., а в записах починаючи з 17—18 століть уже трапляється багато власне українських антропонімів, спільних з антропонімами Закарпаття.

Примітки[ред.ред. код]

  1. У Росії, Молдові, включаючи невизнану Придністровську Молдавську Республіку, у Білорусі, Румунії, Польщі та Словаччині.
  2. У Канаді, США, Казахстані, Бразилії тощо.
  3. Історична фонологія української мови. Ю. Шевельов. (укр.)
  4. Всеукраїнський перепис населення 2001 р. (укр.)
  5. Всеросійський перепис населення 2002 р. (рос.)
  6. Перепис населення Молдови 2004 р. (рум.), (рос.), (англ.)
  7. Національності Молдови за регіоном. (рум.)
  8. Перепис населення Канади 2006 р. (англ.)
  9. Перепис населення США 2000 р. (англ.)
  10. Кількість українців, що володіють українською мовою у Казахстані. (англ.)
  11. За результатами соціологічного опитування 1997 р. українською мо­вою володіє переважна більшість українців Казахстану: 36 % — вільно, 24 % — досить вільно, 16 % — із певними труднощами, 15 % — можуть порозумітися і лише 8 % не володіють зовсім.
  12. Кількість українців у Казахстані. (укр.)
  13. Чисельність населення Білорусі у 2009 р. (рос.)
  14. Кількість мешканців Білорусі, що вважає українську мову рідною. (рос.)
  15. Національний перепис населення 2002 р. (англ.)
  16. Мова, що вживається вдома, за польським національним переписом населення 2002 р. (пол.)
  17. Мови меншин Польщі. (англ.)
  18. Трудова міграція українців закордон. (укр.)
  19. 5 % з принаймні 340 тис. осіб українського походження, що мешкає у штаті Парана Українська громада Бразилії. (укр.)
  20. Мови меншин у Словаччині. (англ.)
  21. Сайт посольства України в Словаччині. (англ.)
  22. а б 30 найбільших мов світу. (англ.)
  23. а б Мови світу за демографічною потужністю. (укр.)
  24. «Ethnologue», 13 видання. (англ.)
  25. Про українську мову на сайті МЗС України. (укр.)
  26. Чорнописький І. Чи звучатиме наша мова на Зеленому континенті? // Уряд. кур'єр.- 2005.- 26 трав.- С. 16.
  27. Ганудель 3. Лінгвістичний атлас українських говорів Східної Словаччини, т. 1—2. Пряшів, 1981—89;
  28. Латта В. Атлас українських гово­рів Східної Словаччини. Пряшів, 1991
  29. Панькевич І. Українські го­вори Підкарпатської Руси і суміжних областей. Звучня і морфологія, ч. 1. Прага, 1938
  30. Балецкий Э. О языковой принадлежности и заселении села Комлошка в Венгрии. // Studia Slavica, t. 2, fase. 1-4. Budapest, 1956
  31. Балецкий Э. Диалектические записи из Комлошки. // Studia Slavica, t. 26, fase. 1-2. Budapest, 1980
  32. Жирош M. Руска Гадня. // Народни календар 1989. Но­ви Сад, 1988

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]