Православ'я

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
П'ятидесятниця — момент заснування Церкви згідно з православним ученням

Правосла́вна Це́рква[1] (Вселенська Православна Церква, Кафолічна Православна Церква, Вселенське Православ'я, Православ'я) — друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі, яка існує з часу її заснування Ісусом Христом та його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання. Вона складається з ряду єдиних у теології помісних (автокефальних, автономних і под.) Церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Кожна з Церков очолюється синодом (собором) єпископів, чиє завдання полягає у збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської Церкви. Усі православні єпископи ведуть свою лінію до одного з дванадцяти апостолів через процес апостольської спадкоємності.

Відповідно до власного віровчення Православна Церква є:

  • Істинною («православною») і єдиною Церквою Христовою на землі, що очолюється Господом Ісусом Христом (згідно з «побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» Мв. 16,18), яка була заснована у День П'ятидесятниці 33 року після Різдва Христового, коли на свв. апостолів зійшов Святий Дух.
  • Церквою, що має пряме і нерозривне історичне наступництво з часу заснування, зберігає апостольську традицію, передану їй, а також має нерозривний зв'язок між своїм священством та апостолами через апостольську спадкоємність.
  • Євхаристійною спільнотою, що ніколи не впадала у помилки (єресі, розколи) і не відходила від віри та традицій первісного християнства, а зберігає їх для наступних поколінь протягом багатьох віків. Усі богословські концепції, усі визначення і пояснення звіряються та визначаються первісною християнською вірою; жодні відхилення не дозволяються.
  • Укладачем і хранителем Нового Заповіту, тексти якого були записані членами Церкви у давні часі і відображали вже встановлену доктрину Церкви.
  • Церквою, що найточніше дотримується канонів Вселенських соборів.

Зміст

Назва[ред.ред. код]

Український переклад самоназви — Вселенська Православна Церква (англ. Orthodox Catholic Church), або скорочено і більш поширено — Православна Церква. Інший варіант назви — Православна Кафолічна Церква, він теологічно точніший, оскільки кафолічна (catholic) і вселенська (ecumenical) — це різні богословські терміни. Слово «Кафолічна» у слов'янській традиції перекладається також як «Соборна». Ще одна застаріла історична назва — «Греко-Православна Церква». У внутрішньому богословському вжитку також використовується назва «Церква Христова», «Тіло Христове», «Єдина Свята Соборна Апостольська Церква» або просто «Церква». Поширена назва «Вселенське Православ'я». Зазвичай саме у значенні Православної Церкви вживається слово «Православ'я». У полемічній літературі нового часу православ'я називалося «Східною вірою»[2].

Прийнята у західній традиції назва — Східна Православна Церква (англ. Eastern Orthodox Church). При цьому дохалкідонські церкви (що теж звуть себе «Православними») у західній традиції називаються Орієнтальними Православними Церквами (англ. Oriental Orthodox Churches). Римо-Католицька Церква теж вважає себе «Православною», хоч це й не відображено у її назві.

За церковним правописом слово «Церква» та його атрибути пишуться з великої літери, оскільки це ключове богословське поняття (як, наприклад, слово «Бог»). У сучасному українському правописі ці слова пишуться з малої літери.

Устрій і головування[ред.ред. код]

Вчення про Церкву, її суть та устрій, називається еклезіологією.

Вселенський патріарх Варфоломій I.

Православна Церква вважає своїм головою Ісуса Христа, а себе — Його Тілом. Вона вірить, що пастирські повноваження і Благодать Божа безпосередньо сходять на православних єпископів і священиків через покладання рук (Таїнство Священства) — обряду, започаткованого апостолами, і що цей безперервний історичний та фізичний зв'язок є обов'язковим елементом істинної Церкви.

Кожен єпископ має територію (єпархію), якою він керує. Його головне завдання — слідкувати за збереженням традицій і обрядів Церкви неушкодженими. Єпископи рівні за владою і не мають права втручатися у непідвладні їм території (інші єпархії).

Адміністративно єпископи та їхні території організовані у різні самоврядні групи — синоди (собори) єпископів. Синоди збираються зазвичай двічі на рік, щоб обговорити стан справ у підвладних їм територіях. Хоча єпископи та їхні самоврядні синоди мають можливість в окремих випадках надавати загальні рекомендації, їхні дії зазвичай не мають впливу на всю Церкву. Ці самоврядні синоди єпископів з підвладною їм територією, як правило, звуться помісними Православними Церквами. У вузькому розумінні це лише автокефальні Церкви, у ширшому також автономні та з іншими типами самоврядності («напівавтономні», «самокеровані», «з правами автономії» тощо). У зовсім широкому сенсі помісною Церквою є будь-яка єпархія на чолі з єпископом (у цьому значенні слово вживалось у Новому Заповіті).

Кілька разів, коли зростали єретичні ідеї і загроза для православної віри, скликалися загальні наради (Вселенські собори) з усіх наявних єпископів. Церква визнає сім перших соборів (проведених між 4 та 8 століттями) найбільш важливими. Проте були й інші, зокрема Константинопольські Собори (879880, 1341, 1347, 1351, 1583, 1819 та 1892 років), Ясський Собор (1642) та Всеправославний Собор у Єрусалимі (1672), які теж допомагали визначати позицію усього Православ'я. Усі ці собори не створювали доктрину Церкви, а переважно порівнювали нові ідеї з традиційною вірою Церкви. Ідеї, що не підтримувались традицією Церкви, називались єрессю і вивергалися з Церкви (піддавались анафемі). Вселенські собори мали демократичну форму, де кожен єпископ мав право голосу. Присутні на соборах члени імператорської (Римсько-Візантійської) влади, настоятелі, священики, монахи та миряни мали лише можливість виступити перед Собором, але без права голосу.

Єпископ давньої римської столиці, Папа Римський, хоч і не був присутній на жодному з перших семи Соборів, вважався їхнім предстоятелем і звався «першим серед рівних» до великого розколу у 1054 році. На Другому Вселенському Соборі було прийнято рішення надати Константинополю друге місце за честю після Рима. Після розколу з Римом право предстоятельства на Вселенських соборах перейшло до Константинопольського Патріарха, який також отримав титул «перший серед рівних». Він не є головою чи лідером Церкви, а лише «старшим братом». Деякі помісні Церкви, однак, визнають за ним певні особливі адміністративні права, але інші Церкви їх заперечують (наприклад, виключне право надавати автокефалію і автономію, право вищої судової інстанції, виключне право засновувати єпархії за межами своєї первісної території на «землях варварів», де не існує інших Церков тощо).

Кількість вірян[ред.ред. код]

За кількістю віруючих Православна Церква — це друга християнська спільнота після Римо-Католицької Церкви[3] (Протестантство, що має більше послідовників, не є єдиною спільнотою). Кількість віруючих у світі оцінюється у 225–300 мільйонів[4][5]. Найбільше послідовників Православ'я проживає у Греції (98%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), Румунії (87%), Сербії (84%)[6], Чорногорії (84%), Болгарії (83%), на Кіпрі (80%), в Україні (80%)[7], у Росії (80%)[8] та у Македонії (80%). Також це провідна релігія у Республіці Сербській (92%), що входить до Боснії і Герцеговини (39% населення країни), та у північному Казахстані (48% від загального населення країни). Суттєву меншість православні складають в Естонії (40%)[9], Албанії (20%)[10], Киргизстані (20%), Латвії (15%), Туркменістані (9%), Узбекистані (9%), Литві (4%), Хорватії (4%).[7] Втім, в Україні та Македонії значна частина населення відносить себе до невизнаних православних спільнот, які не є частиною Вселенської Православної Церкви (перебувають поза євхаристійним спілкуванням з нею).

Віровчення[ред.ред. код]

Трійця[ред.ред. код]

Православні християни вірять у єдиного Бога у трьох проявах (іпостасях):Бог-Отець — причина або джерело Божества, що вічно і безначально перебуває, від нього вічно і безначально народжується Бог-Син та вічно і безначально сходить Бог-Дух Святий. Свята Трійця — це три окремі особи (іпостасі), без перекриття чи подібності між ними, що є одною божественною сутністю (усію) — нестворену, нематеріальну та вічну[11]. Православна доктрина про Святу Трійці викладена у Символі Віри[12].

У дискусіях щодо відношення Бога до його творіння, Православ'я дотримується концепції розрізнення вічної сутності Бога, що є повністю непізнаваною, та нествореними енергіями (благодаттю) через які він діє на створений світ і людей. Проте це умовне розрізнення, а не реальне розділення. Бог непізнаваний і Бог, що досягає нас — один і той же Бог[13].

Гріх, спасіння та втілення[ред.ред. код]

Людська природа до гріхопадіння була чистою і невинною, відрізнялась від сучасної і душевним устроєм, і фізично (безсмертність завдяки спілкуванню з Богом). Коли Адам та Єва не послухались Бога у Раю, вони внесли новий елемент у людську натуру (тобто гріх і пошкодження, смерть). Цей новий стан не давав людині можливості участі у Царстві Небесному. Коли Бог втілився на Землі, він змінив людську природу шляхом об'єднання людини і Божества, через що Ісус Христос часто зветься «Новий Адам». Завдяки участі у людському житті, смерті та воскресінні, він відкрив і освятив засоби, якими людина може відновити свою первісну чистоту та досягти Царства Небесного. Ці засоби Православ'я називає спасінням від приреченості на пекло (вічні муки). Христова спасительна дія була зворотною до початку часів, тому спасенними були усі праведні люди, що опинилися у пеклі, включно з Адамом і Євою.

Воскресіння[ред.ред. код]

Російська православна ікона Воскресіння 16 століття

Воскресіння Христа — це центральна подія у літургічному році Православної Церкви і вона сприймається як реальна історична подія. Ісус Христос, Син Божий, був розіп'ятий і помер, зійшов у Пекло, врятував усі душі, що перебували там через гріх. Потім, оскільки Пекло не могло втримати безмежного Бога, повстав з мертвих, чим урятував все людство. Протягом цих подій він звільнив людство з кайданів Пекла і повернувся до життя як людина і Бог. Щоб кожна людина могла розділити це безсмертя, котре було б неможливим без Воскресіння. Відповідно до православної традиції, Воскресіння є головною обіцянкою і надією, даною людству Богом у його Новому Заповіті.

Кожне свято у православному літургічному році прямо або опосередковано пов'язане з Воскресінням. Кожна неділя року присвячена святкуванню Воскресіння, а в ширшому розумінні — кожна літургія. У літургічному святкуванні Страстей Христових протягом Страсного Тижня є багато згадок цієї останньої перемоги.

Святе Передання, Святе Письмо та патристична спадщина[ред.ред. код]

Православна Церква визначає себе як історичне і органічне продовження первинної Церкви, заснованої Ісусом Христом та його апостолами[14]. Віра, якої Ісус Христос навчив апостолів, яка була оживлена Святим Духом у день П'ятидесятниці, і яка пройшла до наступних поколінь неушкодженою, зветься Святим Переданням[15]. Першорядним і найавторитетнішим свідченням Святого Передання є Біблія (Святе Письмо) — тексти, що були написані або утверджені апостолами за натхненням від Святого Духа для передачі істини і ранньої історії Церкви. Біблія вважається центром життя Церкви.

Біблія завжди тлумачиться відповідно до Святого Передання, котре її і породило, і канонізувало. Православ'я вважає, що доктрина єдиного письма (sola scriptura, коли Святе Письмо вивчається «саме по собі») виносить Біблію за межі світу, де вона сформувалась. Внаслідок цього православні вважають, що зрозуміти Біблію вірно можна лише у межах Православної Церкви[16].

Інші свідчення Святого Передання включають церковну літургію, іконографію, постанови Вселенських соборів та писання Отців Церкви. Через вивчення спадщини Отців можна глибше увійти у життя Церкви і повніше її зрозуміти. Окремі Отці не є непомильними, але їхні спільні думки, їхня загальна узгодженість (consensus patrum) дають можливість розуміння Біблії та християнської доктрини[17].

Божа Матір та святі[ред.ред. код]

Володимирська ікона Божої Матері — одна з найбільш шанованих у Православ'ї

Православна Церква вірить, що смерть та розділення тіла і душі є неприродними, результатом людського падіння. Тому спільнота Церкви включає не лише живих, а й померлих. Всі члени Церкви, що знаходяться на небесах, вважаються святими, незалежно від того чи відомі їхні імена, чи ні. Частина святих, через яких Бог явив яскраві приклади для наслідування їхнього життя або їхнього вчення, відзначаються особливо. Коли святий засвідчується та цілковито визнається значною частиною Церкви у процедурі офіційного визнання (канонізації), встановлюється свято на його честь. Канонізація не «робить» людину святою, вона лише відзначає її святість і оголошує про це решті Церкви. Визначається день для святкування пам'яті святого, складаються піснеспіви на його честь, пишуться ікони. Пам'ять багатьох святих святкується у кожен день року. Їм віддається шана (велика повага і любов), але не поклоніння, бо поклонятись можна лише Богу. Православні вірять, що через любов до святих і молитовне прохання до них, святі можуть допомагати людям на шляху до їхнього спасіння[18].

Першою серед святих є Діва Марія, Божа Матір. Вона була обрана Богом і добровільно згодилась бути матір'ю Ісуса Христа, Боголюдини. Православні вірять, що Христос Немовля з моменту зачаття був на 100% Богом і на 100% людиною. Діва Марія зветься Божою Матір'ю також задля ствердження божественності того, кому вона дала життя. Також Православна Церква вірить, що її незайманість не постраждала від народження втілення Бога, вона не зазнала шкоди, не відчувала болі і назавжди залишилась незайманою. Через її унікальне місце в історії спасіння, вона має більшу честь за всіх інших святих, і особливо шанується за ту велику працю, яку Бог здійснив через неї[19].

Через святість життя святих, їхні тіла та пов'язані з ними речі визнаються Церквою теж святими. Багато чудес, зокрема зцілень від хвороб і поранень, що здійснювалось протягом історії, були пов'язані з мощами святих. Шанування мощей та чудеса від них тривають з Біблійних часів[20].

Есхатологія[ред.ред. код]

Зображення Останнього Суду на візантійській мозаїці 12 століття.

Православні вірять, що коли людина помирає, то її душа тимчасово відділяється від тіла. Хоча вона може затриматись на короткий час на Землі, потім вона обов'язково спрямовується на небеса або в пекло, відповідно до особистого суду (Православ'я не визнає Чистилища). Досвід душі у обох випадках буде лише «передчуттям», відчуттями лише душі, що триватимуть до Останнього Суду, коли душа і тіло будуть об'єднані. Православні вірять, що стан душі після смерті може бути змінений любов'ю та молитвами на краще, але тільки до Останнього Суду. З цієї причини Церква пропонує особливі молитви за мертвих (панахиди) на третій день, дев'ятий день, сороковий день та на рік після смерті православного. Також є кілька днів у році, що присвячені загальному поминанню померлих. Ці дні переважно припадають на суботу, бо саме у суботу Христос був покладений у Гроб.

Православні у своїй есхатології вірять, що «тисяча років» про які говориться у біблійному пророцтві, стосуються теперішнього часу (від Розп'яття Христа до Другого Пришестя). Церква вчить, що ніхто не може знати години чи дня Другого Пришестя Христа, постійне очікування Христа повинно бути складовою духовного стану кожного. Також Апокаліпсис (Одкровення, Об'явлення) — це єдина книга Нового Заповіту, що ніколи не читається у церкві (хоча й згадується у проповідях). Вчення про Останні Часи має значний вплив на православне мистецтво та архітектуру. Традиційно, фреска Останнього Суду пишеться на західній стіні православної церкви, щоб нагадати вірним, коли вони полишають службу, що вони будуть судитися за їхні дії у цьому тимчасовому житті. Православні вірять, що після Останнього Суду:

  • усі душі будуть об'єднані з їхніми воскреслими тілами;
  • усі душі все дізнаються про свій справжній духовний стан;
  • обрані (святі) будуть безповоротно зростати у глибшій і повнішій любові до Бога, що дорівнює вічному щастю (блаженству);
  • засуджені (грішники) потраплять у пекло, яке є метафорою покарання, не стільки створеного Богом, як самою нездатністю душі прийняти безмежну Божу любов, котра дається вільно і повно для кожного («двері пекла замкнені зсередини»).

Традиції[ред.ред. код]

Мистецтво та архітектура[ред.ред. код]

Церковна будівля[ред.ред. код]

Докладніше: Православний храм

Церковна будівля (храм) має багато символічних значень. Найдавніша та найпоширеніша концепція — це розуміння Церкви як Ковчега, у якому світ спасається від потоку спокус. Попри це, більшість православних церков прямокутні за формою. Інший популярний вигляд, особливо для церков з великими хорами — хрестоподібна форма. Архітектурні зразки можуть варіюватися у формі та за складністю, іноді вони включають каплиці, розташовані навколо головної церкви, або потрійні вівтарі (Літургія може служитися лише один раз на день на одному вівтарі), але загалом, символічне значення церкви залишається тим самим.

Первісний устрій кожної православної церкви ґрунтується на Соломоновому Храмі, який мав Святую Святих, відділену колонадою або перегородкою.

Церковна споруда поділяться на три основні частини: притвор (вестибуль), наву (або власне церкву) та святилище (вівтар, святе місце, Святая Святих). Притвор — це місце, де початківці та неправославні відвідувачі могли щось запитувати і залишатись протягом служби. Притвор зазвичай відділений від основної частини як окрема кімната. З обох боків на вході з притвору у нав стоять підсвічники, що символізують вогняні стовпи, які рухались поперед єврейським народом під час їхнього виходу з Єгипту. Власне церква (нав) — це місце, де основна частина зібрання стоїть протягом служби. За традицією, чоловіки стоять праворуч, а жінки ліворуч. Місця для сидіння можуть бути з обох боків (грецька традиція), попід стінами (українська традиція) або взагалі відсутні (давньоруська і російська традиції). Стеля зазвичай склепінчаста (куполоподібна) і має ікону Христа як Вседержителя Всесвіту (Пантократора). Зі сходу нав завершується перегородкою або стіною з іконами (іконостасом), яка відділяє його від святилища. У центрі цієї стіни знаходяться Царські Врата, крізь які можуть проходити лише священнослужителі. У грецькій традиції це «Прекрасні Врата», а «Царськими Вратами» зветься прохід з притвору у нав. Також в іконостасі знаходяться вхідні двері з обох боків, зазвичай з іконами Архангелів на них. У центрі святилища знаходиться вівтар. Православні священики, коли стоять перед вівтарем, обернені спиною до присутніх (обличчям на схід). Святилище містить усі необхідні знаряддя для здійснення різних служб і Таїнств.

Ікони[ред.ред. код]

Термін «ікона» походить з грецького слова eikona, що означає «образ». Православні вірять, що перші ікони Христа та Діви Марії намалював Євангеліст Лука. Ікони сповнені символіки, котра передає інформацію про зображену особу або подію. Часто говориться і про «богослов'я ікони», оскільки ікони, як частини Священного Передання, мають нести певний теологічний зміст, ілюструвати православне віровчення. З цієї причини, ікони створюються за спеціальними правилами (канонами), слідують строгим визначенням щодо того, як повинна зображатись та чи інша особа. Має значення зачіска і розмір волосся, позиція тіла, складки одягу та фонові деталі. Усе відображається «з точки зору вічності», зображується лише духовна і вічна природа осіб та подій. Святі зображуються у Царстві Небесному, що має інші часо-просторові відносини (обернена перспектива), з вже преображенною плоттю (а не звичайним людським тілом). Ікона зазвичай пишеться на золоті, світло від якого має пронизувати все зображення, оскільки Царство Небесне сповнене Божественного світла.

Іконопис, загалом, не підходить для самовираження художника, але в той же час кожний іконописець вносить дещо своє у створені ним ікони. Це зумовлено й тим, що ікони не можна копіювати, списки ікон не є точними копіями прототипів, у них обов'язково повинна бути присутня оригінальність (але в межах правил). Вважається, що не повинно бути двох однакових ікон. Ікони давніх святих і свят пишуться за традиційними церковними зразками, якщо ж канонізується новий святий, то створюється і цілковито нова ікона, присвячена йому. Ікони, написані за строгими правилами з наслідуванням давніх зразків, зі збереженням символіки, називаються канонічними іконами.

З 17 століття на православну ікону починає сильно впливати західноєвропейський релігійний живопис. Особливо сильних впливів зазнав російський та український іконопис, як з боку католицького, так і з боку протестантського мистецтва. Грецький іконопис також зазнав впливів західного романтичного мистецтва. У цей період практично зникає різниця між православною іконою та західним релігійним живописом. Подібні ікони називаються живописними або академічними іконами, вони нерідко критикуються православними богословами та іконописцями. Ці ікони частково або повністю втрачають древній символічний зміст, який відображав богословські постулати та церковне вчення. Останнім часом у Православній Церкві відбувається повернення до традицій канонічного іконопису.

Релігійна скульптура і статуї як вид церковного мистецтва у Православ'ї не існують. Це частково зумовлено повним відкиданням язичницької традиції поклоніння ідолам, а частково тим, що ікони повинні відображати духовну природу людини, її майбутній стан у Царстві Небесному, а не тлінне земне тіло. Щоправда, у Візантійський період були популярні рельєфи, звідтоді також походить традиція огортати написані ікони срібною або золотою «ризою», задля збереження образу. Ризи зазвичай залишають лише зображення обличчя та рук святих, вкриваючи усю іншу поверхню ікони.

Ікони не визначаються Православ'ям як ідоли або об'єкти поклоніння. Принципи їхнього використання були чітко визначені на Сьомому Вселенському Соборі. Виправдання їхнього вживання обґрунтовується так: доки Господь Ісус Христос не прийняв людське тіло, ніякого матеріального відображення Бога не могло бути, оскільки Він був непізнаваний. Коли Христос став людиною, його вже можна було зображати. І оскільки Він був Богом, цілком виправдано створювати образ Божого Втілення. Проте шанування ікон є не шануванням дерева чи фарби. Це шанування того, що зображено. Адже, якщо ми цілуємо фотографію близької нам людини, — це вияв нашої любові і шани до неї, а не до паперу. Відомий вислів св. Василія Великого свідчить, що прославляння та шанування ікони (образу) завжди переходить на її першообраз.

Ікони розташовуються усередині церков й іноді повністю вкривають інтер'єр. Вдома православні зазвичай мають місце, де розташовуються ікони для сімейних молитов[21].

Ікони часто освічуються свічкою або лампадою. Надається перевага бджолиному воску для свічок та рослинної олії для лампад, оскільки це природні матеріали, які ясно горять. Окрім практичної цілі освітити ікони у зазвичай темній церкві, свічки та лампади символізують Світло для Світу, яким є Христос.

Існує багато історій про чудотворні ікони, які пересувались, говорили, плакали, стікали кров'ю або миром. Вважається, що подібне трапляється для укріплення віри людей та для попередження про якісь події. Деякі чудотворні ікони, чия слава тримається довгий час, є об'єктами паломництва, як і місця, де вони зберігаються. Як свідчили православні богослови та святі, чудотворність ікони полягає не в матеріалі, з якого вона виготовлена, а в славі святого, який на ній зображений. Ікона є вікном, за словами св. Павла Флоренського, і поєднана зі славою того, кого вона представляє. Цим пояснюється часте стікання ікон миром, яке вважається фізичним проявом нествореного Святого Духа.

Іконостас[ред.ред. код]

Православний іконостас
Докладніше: Іконостас

Іконостас — це стіна з ікон та релігійних картин, що відділяє нав (головну частину храму) від Святая Святих. Іконостасом також називають пересувний набір ікон (у вигляді стійки або полиць), що може бути поставлений у церкві, або вдома для сімейних молитов. Сучасний іконостас походить з візантійської храмової перегородки 11 століття. Розвиток іконостасу завдячує ісихазму 14 століття та талановитим майстрам по дереву Російської Православної Церкви. Перший високий п'ятирівневий іконостас був створений Андрієм Рубльовим у Володимирському кафедральному соборі у 1408 році.

Хрест[ред.ред. код]

У Православній Церкві дуже часто трапляються зображення хреста. Вони зазвичай деталізовані та прикрашені орнаментом.

Православний хрест

Найхарактерніший для Православ'я восьмисторонній хрест має три перетинки, замість однієї, як зазвичай у зображеннях хреста іншими християнськими конфесіями. Невелика верхня перетинка символізує табличку, прибиту Понтієм Пілатом над головою Ісуса. Вона зазвичай підписується акронімом «Ісус Назарянин, Цар Іудейський» (ІНЦІ). Напис часто замінюється або доповнюється фразою «Цар Слави», що відповідає на осміювання Пілатом твердження Христа «Моє Царство не від цього світу».

У цьому хресті є також нижня коса перетинка. Вона зображається з кількох причин. За свідченнями на хресті була невелика дерев'яна платформа, що підтримувала ноги. У випадку Ісуса його ноги були прибиті цвяхами одна біля одної до цієї дощечки, аби продовжити страждання на хресті. Свідчення про це знаходяться у двох джерелах Святого Передання: у Біблії (коли говориться, що задля прискорення смерті засудженим перебивали коліна, аби вони більше не могли підтримувати свою вагу) та в іконографії (усі ранні зображення розп'яття відображають цю деталь, лише значно пізніше з'являються зображення, де обидві ноги прибиті одним цвяхом). Також деякі експерти відмічають, що прибиті руки тіла, розіп'ятого таким чином, як це зазвичай зображається, не зможуть витримати його вагу і просто розірвуться, тому підставка для ніг є необхідною. Нижня перетинка є косою з двох мотивів: щоб відобразити реальні муки, яких Христос зазнав на хресті (відкидання докетизму) та щоб відмітити, що злочинець праворуч від Христа обрав істинний шлях у Царство Небесне, а злочинець ліворуч — ні.

Серед інших хрестів, які використовуються у Православній Церкві є різні варіанти звичайного хреста з однією перетинкою: єрусалимський хрест, кельтський хрест, хрест "Виноградна лоза", давньоруський хрест, козацький хрест тощо.

Богослужіння[ред.ред. код]

Богослужіння у церкві повинні відбуватися щодня, слідуючи жорсткому, але змінному річному розкладу (тобто частини богослужіння залишаються однаковими, але різні деталі змінюються відповідно до дня року). Служби здійснюються у храмі і передбачають участь як священнослужителів, так і віруючих. Богослужіння не може бути проведене однією людиною, обов'язково повинен бути присутній ще хтось. Зазвичай, усі служби в повному обсязі проводяться лише в монастирях та кафедральних соборах, а в парафіяльних церквах здійснюються лише суботні та недільні богослужіння, а також головні свята. На деякі великі православні свята (і, відповідно до деяких традицій, щонеділі) служиться Всеношна (Agripnia), що проводиться з вечора у день свята до наступного ранку. Через свій святковий характер вона зазвичай завершується святковою трапезою для усіх, хто брав участь.

Богослужіння, особливо Божественна Літургія, можуть бути здійснені лише один раз на день на одному вівтарі (деякі храми мають кілька вівтарів, аби мати можливість проводити більше богослужінь). Кожен священик може проводити літургію лише раз на день. За давньою єврейською традицією, літургічний день розпочинається на заході сонця. Традиційний денний цикл богослужінь наступний:

  • Вечірня — проводиться ввечері, на початку літургічного дня.
  • Повечер'я — після вечірньої служби до часу для сну.
  • Полуношниця — служиться опівночі, зазвичай лише у монастирях.
  • Утреня — перша ранкова служба, зазвичай розпочинається після сходу сонця.
  • Часи — Перший, Третій, Шостий та Дев'ятий — проводяться у відповідні години (за єврейським поділом дня), або як доповнення до інших служб. В останньому випадку перший час співається напередодні утрені, третій та шостий перед літургією, а дев'ятий перед вечернею.

Денний цикл богослужінь задумувався як одночасно освячення часу (гр. хронос) та вихід до вічності (гр. кайрос). Він складається з великої кількості читань Псалтиря з вступними молитвами, тропарями та іншими молитвами і піснеспівами. Псалми розташовуються так, щоб увесь Псалтир прочитувався щотижня, а протягом Великого Посту — двічі за тиждень.

Божественна Літургія — це святкування євхаристії (причастя). Вона зазвичай проводиться між Шостим та Дев'ятим Часом, але не вважається частиною денного циклу служб, оскільки відбувається за межами звичайного часу. Божественна Літургія не повинна святкуватись з понеділка до п'ятниці першого тижня Великого Посту через радісний і вдячний характер літургії. У деяких місцях літургія також не святкується у будні під час посту. Посилені молитви та часте прийняття причастя вважається особливо корисним у час Великого Посту, тому по середам і п'ятницям протягом цього періоду проводиться Літургія Напередосвячених Дарів. Це врочиста Всеношна, поєднана з розподіленням елементів євхаристії, освячених та збережених попередньої неділі.

Піснеспіви[ред.ред. код]

Православні служби майже цілком співаються. Служби складаються з діалогу між кліром та людьми (яких часто представляє хор або чтець). У обох випадках текст проспівується або прочитується за певною музичною формою. Майже нічого не читається звичайним розмовним голосом, за винятком житія, якщо таке входить у службу. Церква розвинула вісім ладів або тонів (Октоїх), що звуться гла'сами. Відповідно до них і проводяться піснеспіви, у залежності від часу року, святкових днів чи інших вимог Типікону. Існують численні версії та стилі, що є традиційними та прийнятними. Вони сильно відрізняються у церквах різних культур[22]. Є звичним, зокрема у Сполучених Штатах, коли хор вивчає багато різних стилів та змішує їх, співаючи якусь частину грецькою, потім англійською, потім церковнослов'янською тощо.

Ладан[ред.ред. код]

Кадило.

Як частина спадщини, що надійшла з іудейського коріння, ладан використовується протягом усіх служб у Православній Церкві. Він є пропозицією поклоніння Богу, як це робилось у Першому та Другому Єрусалимському Храмі (Вихід, глава 30). Традиційно, основою ладану є смола Boswellia thurifera (ладану), але іноді використовується і смола ялини. Смола, зазвичай, змішується з різними рослинними ефірними оліями, що надають їй приємного запаху. Ладан символізує молитви святих, що підносяться до Бога (Псалми 141, 2; Одкровення 5, 8). Ладан горить у пишно прикрашеному і часто позолоченому кадилі, яке висить на трьох ланцюжках, що представляють Святу Трійцю. У грецькій традиції на цих ланцюжках підвішені 12 дзвоників, що символізують дванадцятьох апостолів. Кадило використовується (гойдається в боки і вперед) священиком чи дияконом для кадіння перед усіма чотирма сторонами вівтаря, Святими Дарами, священнослужителями, іконами, зібранням віруючих та у храмі в цілому.

Духовна практика[ред.ред. код]

Таїнства[ред.ред. код]

Згідно з православним богослов'ям, ціль християнського життя — це досягнення містичного єднання людини з Богом («теозис»). Єднання розуміється одночасно як колективне та індивідуальне. Св. Афанасій Олександрійський писав відносно Боговтілення, що «Він (Ісус) став людиною, аби ми могли стати богом (θεοποιηθῶμεν)»[23]. Усе життя Церкви зорієнтовано, аби зробити це можливим і полегшити цей шлях.

У Православній Церкві терміни «Таїнство» чи «Таїнства» відносяться до цього процесу єднання з Богом. Вважається, що Бог може зробити будь-що негайно і невидимо, також вважається, що він зазвичай використовує матеріальні субстанції як посередників для досягнення людей. Обмеження у цьому залежить від людей, а не від Бога. Матерія не вважається злом у Православ'ї. Вода, олія, хліб, вино тощо, все це використовується Богом, аби допомогти людям наблизитися до нього. Як цей процес відбувається під час Таїнства людськими поняттями висловити неможливо, вважає Православна Церква. Хоча Таїнства сповнені молитвами і символікою, але вони мають реальну силу і тому їхнє істинне значення не можна забувати.

У Православ'ї виділяють сім основних Таїнств. Проте це число не обмежується так суворо, як в католицизмі та протестантських групах — часто до Таїнств відносять й деякі інші. Основні Таїнства — це Святе Причастя (найпряміше поєднання з Богом), Хрещення, Миропомазання, Сповідь, Єлеосвячення (Соборування), Шлюб та Рукоположення (Священство). Зрідка «Таїнствами» називають інші священнодії та обряди — постриження у ченці, освячення води, піст, роздачу милостині тощо[24] (проте поширенішою для них є назва «обряд»).

Хрещення[ред.ред. код]

Хрещення — це таїнство, що перетворює стару грішну людину на нову і чисту. Колишнє життя, здійснені гріхи та помилки зникають і душа людини стає немов чиста дошка. Через хрещення людина приєднується до Тіла Христового, стає членом Православної Церкви. Протягом служби вода благословенна. Хрещуваного повністю занурюють у воду тричі на честь Святої Трійці. Це розглядається як смерть «старої (ветхої) людини» через участь у розп'ятті та похованні Христа і відродження до нового життя у Христі через участь у його воскресінні[25]. У хрещенні людині дається нове ім'я.

Діти у православних родинах зазвичай хрестяться невдовзі після народження. Навернені до Православ'я (навіть навернені з інших християнських деномінацій) приймаються у Православну Церкву через хрещення. Якщо ті, хто полишили Православ'я і прийняли іншу релігію, повертаються до своїх православних коренів, то вони зазвичай приймаються до Церкви через таїнство миропомазання. Нова практика прийняття навернених з деяких інших християнських конфесій (що були хрещені там) через миропомазання за принципом ікономії не є загальноприйнятою у Православній Церкві.

Таїнство хрещення звершується єпископами і священиками. Проте у крайніх випадках (небезпека для життя) будь-який член Православної Церкви може здійснити хрещення[26]. У таких випадках, якщо особа переживе небезпеку, вона зазвичай правильно хреститься священиком дещо згодом. Це не вважається другим хрещенням, і персона не сприймається як ще не православна, — це є лише довершенням правильної форми здійснення таїнства.

Процедура таїнства хрещення, що здійснюється у православних храмах, залишається майже без змін понад 1500 років. Цей факт засвідчується св. Кирилом Єрусалимським (пом. 386), котрий, у своїй «Проповіді на Таїнство Хрещення» описує практично таку ж службу, яка має місце у Православ'ї нині.

Миропомазання[ред.ред. код]

Миропомазання (що зветься також конфірмація) — це таїнство, у якому хрещеній особі надається дар Святого Духа через помазання Святим Миром[27]. Зазвичай миропомазання здійснюється одразу після хрещення як частина однієї служби, але воно також застосовується для прийняття назад колишніх членів Православної Церкви[28]. Таким чином, як хрещення є участю людини у смерті і воскресінні Христа, миропомазання є участю людини у сходженні Святого Духа в день П'ятидесятниці.

Хрещений і миропомазаний православний християнин є повноцінним членом Церкви і може приймати Євхаристію, незалежно від свого віку.

Святе Миро може приготувати будь-який єпископ у будь-який час, але звично воно готується лише раз на рік. Як правило тоді, коли синод чи собор єпископів збирається на щорічне засідання. Деякі автокефальні церкви отримують своє Миро від інших. Миропомазання у давнину замінювалось покладанням рук, що описано в Новому Заповіті.

Сповідь[ред.ред. код]

Православні християни, що вчинили гріхи, але розкаюються в них, і бажають примиритись з Богом та відновити чистоту свого первісного хрещення, зізнаються (сповідаються) у своїх гріхах Богу у присутності духовного наставника, котрий надає поради і спрямовує людину, щоб допомогти їй побороти гріх. Парафіяльні священики зазвичай виконують функції духовних наставників (духівників), але таким наставником може бути будь-хто, як чоловік, так і жінка, за наявності благословення єпископа на приймання сповіді. Духівники обираються вірними дуже обережно, оскільки раз обравши духівника, його не прийнято змінювати. Після зізнання у гріхах вголос (сповіді), священик читає над людиною, що щиро покаялась, молитву, яка звільняє її від гріхів.

Гріх не розглядається Православ'ям як пляма на душі, яку слід очистити, або як порушення закону, що має бути виправлене каральним вироком. Гріх сприймається як помилка, що зроблена особистістю, що є слушною нагодою для духовного росту і розвитку. Накладання епітимії (покарання), якщо духовний наставник вважає її необхідною, ніколи не буває формальним, а повинне бути спрямованим до людини з урахуванням її особистої проблеми, сприяти глибшому розумінню вчиненої помилки і шляхів її подолання. Хоч це звучить суворо, але в Православ'ї широко поширене тимчасове відлучення від Причастя. Вимагається дуже високий рівень душевної чистоти для здійснення Причастя, тому тяжкі гріхи роблять необхідним для особистості утриматись від нього на певний час. Сповідь та покаяння є обов'язковими, аби людина піднялась до прийнятного для Євхаристії духовного рівня (хоча цілковито достойним не може бути ніхто). Оскільки повноцінне членство у Церкві надане дітям, навіть для малих дітей сповідь не є рідкістю. Вона лише повинна враховувати, що їхня вина набагато нижча, ніж у старших дітей, хоча їхня здатність до духовного росту не менша. В Українській Православній Церкві, окрім окремих випадків, не прийнята сповідь дітей приблизно до семи років (точніше, до часу їхнього усвідомлення своїх вчинків і гріхів).

Євхаристія[ред.ред. код]

Євхаристія (Святе Причастя) — це центр Православного Християнства. На практиці це вживання Тіла і Крові Ісуса Христа посередині Божественної Літургії членами Церкви. Православні вірять, що хліб і вино дією Святого Духа стають істинним Тілом і Кров'ю Ісуса Христа. Православна Церква ніколи точно не описувала як саме це відбувається і не вдавалась у деталі, як це робили Римо-Католицька і протестантські церкви. Доктрина про перехід субстанції (transubstantiation) була сформульована вже після Великої Схизми і Православні Церкви ніколи офіційно ані приймали її, ані заперечували, надаючи перевагу простому визначенню, що це «Таїнство».

Причастя подається лише хрещеним, миропомазаним православним християнам, що готувались до нього за допомогою посту, молитви та сповіді. Священик дає Дари особі, що причащається, ложкою у вуста прямо з чаші. Немовлят і малих дітей для отримання Святого Причастя підносять до чаші на руках[29].

У Православ'ї існує консервативна точка зору, що часте причастя є духовно небезпечним, оскільки призводить до браку благоговіння і побожності перед прийняттям найважливішого Таїнства, а це може зашкодити душі. Проте, багато духовних наставників захищають часте причастя за умови збереження належної підготовки до нього і духовної уваги. Часте прийняття Дарів є поширенішим нині, ніж протягом кількох попередніх століть. Це є спробою відродити давню традицію, адже в ранній Церкві віруючі причащались на кожній Літургії, де були присутні.

Єлеосвячення[ред.ред. код]

Єлеосвячення (що зветься також соборуванням), одне з семи головних таїнств Православної Церкви. Таїнство поширеніше у Православній Церкві, аніж у Римо-Католицькій (до останнього часу). У обох Церквах сьогодні воно призначається не для помираючих чи тяжкохворих, а для всіх, хто потребує духовного чи фізичного зцілення. У Православ'ї воно пропонується щороку у Велику Середу для всіх віруючих. Воно також надається і в інші дні посту, або у будь-який час коли священик вбачає його необхідність для своєї пастви. Вважається, що під час соборування людині прощаються ті гріхи, які вона не пам'ятає.

Відповідно до православного віровчення, єлеосвячення ґрунтується на соборному посланні апостола Якова:

« Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім'я, і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться

(Яков, 5:14-15).

 »

Шлюб[ред.ред. код]

Докладніше: Православний шлюб

Шлюб у Православній Церкві розглядається як дія Бога, у якій він освячує об'єднання двох людей в одне ціле. Це поєднання розглядається як милість Бога. Головне завдання шлюбу — взаємна втіха і допомога двох людей. Хоча продовження і збереження роду вважається важливим, але значно важливішим є зв'язок любові між двома особистостями, як відбиття нашого первісного зв'язку з Богом (теозису). Розлучення рідкісне явище у Православній Церкві (серед практикуючих православних). Церква визнає, що трапляються ситуації, коли подружжю краще розділитись. Дозвіл на повторний шлюб залежить від рішення єпархіального єпископа. Зазвичай вдівці можуть одружитись вдруге, як і окремі розлучені. Чоловіку не дозволяється бути священиком, якщо він або його дружина були розлучені. Якщо особа одружується вдруге після розлучення, таїнство зовсім інше — воно містить покаянні молитви стосовно першого зруйнованого шлюбу. Другий шлюб вже не вважається повноцінним, це поблажливість до людської слабкості, аби вберегти людину від гріха поза шлюбом. В окремих випадках допускається також третій шлюб, але четвертий вже заборонений — він розглядається як гріх, що несумісний з перебуванням у Православній Церкві.

Таїнство шлюбу у Православ'ї складається з двох окремих частин: заручин та вінчання. У минулому ці дві частини були розведені у часі, часто між ними проходили роки, але нині вони зазвичай зводяться у одне чинопослідування. Заручини включають обмін перснями, весільну процесію, заяву про наміри (освічення в коханні) та запалювання свічок. Вінчання включає читання зі Святого Письма, власне вінчання (благословення вінцями), благословення спільною чашею (майбутнє подружжя п'є вино зі спільної чаші), танець Ісаї (наречений і наречена тричі обходять навколо аналою) і зняття вінців. У таїнстві немає обміну обітницями. Виголошуються очікування виконання зобов'язань, покладених на подружжя, та всіх обіцянок, які вони дали один одному приватно. Завершується таїнство вітанням подружжя.

Священство[ред.ред. код]

Таїнством священства називається рукоположення чоловіків у різні духовні чини Церкви (свячення, хіротонія). Від свого заснування Церква поширилась різними територіями і в кожному місці апостоли та місіонери рукополагали з місцевих єпископа (гр. ἐπίσκοπος, «наглядач»), що очолював общину. Були ще інші духовні чини — пресвітер (гр. πρεσβύτερος, «старший»), що в українській став зватись «священик», та диякон (гр. διάκονος, «служитель»). Існувало багато адміністративних чинів серед кліру, що носили додаткові титули. У грецькій традиції, єпископи, що очолювали давні кафедри називались митрополитами, а головний єпископ у Греції зветься Архієпископом. У слов'янській традиції вживання термінів зворотне. Священики (ієреї) можуть бути протоієреями, благочинними, архімандритами, протопресвітерами. Диякони можуть бути архідияконами або протодияконами. Диякон служить як асистент священика чи єпископа. Існують також нижчі чини іподиякона та чтеця.

Православна Церква завжди дозволяла священикам і дияконам бути одруженим, за умови, що шлюб укладено до посвячення (принаймні, у випадку священиків). Вважається, що парафіяльні священики мають бути одруженими, оскільки вони живуть у звичайному суспільстві (тобто, «у миру», а не в монастирі). Овдовілі священики не можуть одружитись вдруге (це можливе лише після складання сану). Вони залишаються священиками у целібаті, або приймають чернечий постриг. Вдови священиків, що не вийшли заміж вдруге, часто теж приймають постриг у монастирях, коли їхні діти виростають. Єпископи у сучасній Православній Церкві повинні бути неодруженими (у целібаті). У ранній Церкві допускався одружений єпископат, але пізніше це відмінили з практичних міркувань, аби єпископ не був нічим зв'язаний і міг повністю віддаватись своєму служінню. Хоча Православ'я визнає повну рівність чоловіка і жінки перед Богом (Гал. 3:28), лише чоловіки, що достатньо підготовлені і не мають канонічних перешкод, можуть бути посвячені у єпископа, священика чи диякона. Хоча в ранній Церкві існував чин дияконис, які готували до Хрещення та інших таїнств жінок, нині потреби у ньому немає.

Обряди[ред.ред. код]

Піст[ред.ред. код]

Кількість постних днів змінюється щороку, але загалом православні християни проводять трохи більше півроку у посту різного рівня строгості. Існують духовні, символічні і навіть суто практичні причини для посту. Після гріхопадіння людство отримало плотську природу, тобто стало підлягати пристрастям. За допомогою посту православні християни намагаються повернути стосунки любові та покірність Богу, що мали Адам і Єва у раю, шляхом приборкання своєї мови (Йн. 3: 5-6), сповідання гріхів, утримання в їжі, молитви і милостині.

Піст є вправою у самозреченні та християнській покірності, що допомагає віруючому звільнитися від пристрастей (які сучасні люди звуть «згубними звичками»), виховати свою силу волі та самоконтроль. Це часто не дуже інтенсивні і слабко помітні згубні звички у пристрасті до їжі, телебачення чи інших неспокійних розваг, до сексу, до інших всепоглинаючих пошуків задоволення і насолоди, які є найбільш помітними перешкодами для людини, що прагне єднання з Богом (теозису). Під час духовної боротьби (аскези) віруючий усвідомлює свою слабкість і схильність до гріха — початковий етап для щирого покаяння.

Усі православні християни намагаються постувати протягом визначених Церквою строків. Вони не сприймають піст як труднощі і випробування, а навпаки як перевагу і радість. Православне вчення визначає як час, так і строгість посту, що вважається мінімумом для кожного члена Церкви. Для більшої аскези охочі можуть взагалі утримуватись від їжі протягом короткого періоду часу. Повний триденний піст на початку та в кінці постового періоду не є незвичним, і дехто повністю постує навіть протягом тривалішого часу, але зазвичай таке практикується лише у монастирях. Втім, існують обставини, коли за фізіологічної необхідності допускається звільнення від посту чи його послаблення: для вагітних і немічних, для дітей і старих людей, для тих, хто не може контролювати своє харчування (солдати, ув'язнені). Правильний піст ніколи не завдає шкоди здоров'ю, а лише тренує і освячує тіло (Рим. 6:12; Рим. 8:5-8; 1 Кор. 6:12-20; 1 Кор. 9:27 тощо) та бере під контроль плоть (тобто ту частину особистості, що схильна до згубних пристрастей).

Зазвичай піст означає утримання від м'яса та м'ясних продуктів, яєць, молочних продуктів, риби, рослинної олії та вина. Вино та олія і, рідше, риба у багатьох випадках під час посту дозволяються, але м'ясні і молочні продукти завжди заборонені. Подружні пари також утримуються від сексуальних стосунків під час посту, натомість вони мають присвячувати себе молитві (1 Кор. 7:5).

Час і тип постів загальний для всіх православних християн. Періоди посту є частинами церковного календаря, а типи постів встановлені святими канонами (правилами) та священною традицією. Є чотири основних періоди посту протягом року:

Милостиня[ред.ред. код]

Милостинею зветься кожна доброчинна дія, коли матеріальні речі (гроші, їжа, одяг тощо) даються тим, хто їх потребує. Поряд з молитвою і постом, милостиня є однією з основ особистої духовної практики у православній традиції. Милостиня особливо важлива протягом періоду посту, коли православний віруючий сподівається поділитись своїми грошовими заощадженнями (у результаті зменшення витрат під час посту) з тими, хто потребує матеріальної допомоги. Як і у випадку посту, хваління своєю доброчинністю вважається надзвичайно огидним вчинком, або й гріхом.

Чернецтво[ред.ред. код]

Від усіх православних християн очікується участь у певній аскетичній роботі, як відповідь на заповідь Христа: «приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста» (Марк 10:21). Отже, усі покликані наслідувати, тим чи іншим способом, самого Христа, який відмовився від себе на шляху добровільної самопожертви, що образно передається через вислів «нести хрест». Втім, від мирян не очікується життя у крайньому аскетизмі, оскільки це майже неможливо у світському житті. Ті, хто бажають цього, віддаляються від світу і живуть як монахи: ченці та черниці. Оскільки аскетизм використовує зброю молитви і посту у духовній війні проти власних пристрастей, чернецтво займає вкрай особливе і важливе місце у Церкві. Цей спосіб життя зазвичай розглядається як непоєднуваний з будь-яким видом світської активності, навіть такими, що вважаються доброчесними. Соціальна робота, викладання та подібне, як правило, покладається лише на мирян.

У Православ'ї поширений також погляд, що чернецтво і життя в миру розрізняються лише одним — наявністю чи відсутністю шлюбу. При цьому різниця у цих двох шляхах є не моральною чи духовною, а суто практичною, тобто кожен може обрати той шлях, до якого має більшу схильність. Вимоги ж однакові і до мирян, і до ченців, оскільки ідеал Христа, який необхідно наслідувати, один[32].

Чернеча схима, яку носять окремі монахи.

Існує три основні типи чернецтва. Ті, хто живуть у монастирях за звичайним уставом є кенобітними (що живуть спільно). Кожен монастир може складати свій власний устав. У Православ'ї не існує релігійних орденів, лише окремі шановані чернечі центри як Свята Гора Афон або Оптина пустинь мають широкий вплив. Еремітні (самітні) ченці (або відлюдники, затворники, пустельники) живуть окремо. Вони зазвичай відносяться до якогось великого монастиря, але живуть у самотності на певній відстані від головної общини. Іноді монастирі доглядають за їхніми фізичними потребами, намагаючись турбувати їх якомога менше. Вони зазвичай живуть у більш екстремальних умовах і практикують особливо суворий аскетизм. Щоб стати самітником для ченця чи черниці є обов'язковим підтвердити свою духовну готовність для цього перед своїм духовним керівництвом. Існує також проміжний тип напів-самітницьких общин, або скитів, де один або кілька ченців живуть окремо, але поблизу один одного, збираючись спільно лише у храмі на богослужіння.

Духовна проникливість, що досягається завдяки аскетичній праці, надає чернецтву перевагу у місіонерській роботі. Єпископи зазвичай теж обираються серед ченців.

Багато православних семінарій прикріплені до монастирів, поєднуючи наукову підготовку до рукоположення з участю у духовному житті общини. Ченці, які рукополагаються у священики, називаються ієромонахами (священик-монах). Ченці, які рукополагаються у диякони, звуться ієродияконами (диякон-монах). Не всі монахи живуть у монастирях, деякі ієромонахи служать священиками на парафіях.

Культурні особливості дещо відрізняються у різних регіонах, але звернення «отець» є коректним по відношенню до пострижених у чернецтво, тоді як до новіціїв (послушників) звертаються «брат». Відповідно, «мати» («матушка») — це правильне звертання до постриженої у чернецтво, а «сестра» — до послушниці. Черниці живуть таким же самим аскетичним життям, як і ченці.

Історія[ред.ред. код]

Рання Церква[ред.ред. код]

Християнство від початку поширилось у переважно грекомовній східній частині Римської імперії. Св. Павло та апостоли активно подорожували по всій Імперії, засновуючи Церкви у основних містах. Перші Церкви з'явились у Антиохії, Олександрії та Єрусалимі, а потім у двох політичних центрах — у Римі і Константинополі. Православні вірять у заснування в той час апостольської спадкоємності. Це відіграє ключову роль у погляді Церкви на саму себе як на пряму спадкоємницю першої християнської спільноти.

Тривалі гоніння на християн припинились у 313 році, коли імператор Костянтин Великий оприлюднив Міланський указ (едикт). Відтоді Візантійський імператор здійснював більшою чи меншою мірою вплив на Церкву (див. цезаропапізм). У цей період також скликались Вселенські собори, щоб розв'язати суперечки та встановити церковні догми, щодо яких погоджується вся Вселенська Церква. Іноді патріархи (часто Константинопольські) усувалися імператором. Зокрема, імператори були на стороні єресі іконоборців у 8 і 9 століттях.

Вселенські собори[ред.ред. код]

Отці Першого Вселенського Собору з текстом Символу Віри.
Докладніше: Вселенські собори

Ряд богословських диспутів 4 століття призвів до скликання Вселенських соборів.

Православна Церква вважає такі собори вселенськими:

  1. Перший Вселенський Собор, що був скликаний Римським імператором Костянтином у Нікеї у 325 році. Він засудив погляди Арія, що Син є створеною істотою, нижчою за Отця.
  2. Другий Вселенський Собор, що зібрався у Константинополі у 381 році, визначив природу Святого Духа, засудив тих, хто відстоював його нерівність іншим особам (іпостасям) Святої Трійці.
  3. Третій Вселенський Собор 431 року у Ефесі підтвердив, що Діва Марія є Матір'ю Бога (Богоматір), заперечивши вчення Несторія.
  4. Четвертий Вселенський Собор 451 року у Халкідоні підтвердив, що Ісус є істинним Богом, і істинною людиною, без змішування двох природ, заперечивши вчення монофізитів.
  5. П'ятий Вселенський Собор 553 року, другий, зібраний у Константинополі, роз'яснив постанови Халкідонського собору і повніше розкрив взаємозв'язок двох природ в Ісуса. Також він засудив вчення Орігена про передіснування душ.
  6. Шостий Вселенський Собор 681 року у Константинополі підтвердив, що Христос мав дві волі у своїх двох природах, людську і божественну, заперечивши вчення монофелітів.
  7. Сьомий Вселенський Собор був скликаний імператрицею Іриною у 787 році у Нікеї. Він підтримав шанування ікон, але заборонив поклоніння їм. Відомий також як «Тріумф Православ'я».
  8. Восьмий Вселенський Собор або Четвертий Константинопольський Собор, що був скликаний 879 року. Він відновив св. Фотія на Константинопольському Престолі і заборонив будь-які зміни у Нікео-Цареградському Символі Віри. Собор був прийнятий як вселенський усіма п'ятьма патріархами, включаючи Папу Римського Іоанна VIII.
  9. Дев'ятий Вселенський Собор або П'ятий Константинопольський Собор, що відбувався як ряд соборів між 1341 та 1351 роками. Він прийняв богослов'я ісихазму св. Григорія Палами та засудив філософа Варлаама Калабрійського.

Останні два Собори офіційно не були утверджені як Вселенські (це може бути здійснено лише на наступному Вселенському Соборі).

Окрім цих соборів, відбувся ще ряд значних соборів, які чіткіше окреслювали православну позицію. Це Константинопольські собори 1341 року, 1583 року, 1819 року та 1872 року, Ясський собор 1642 року та Всеправославний Єрусалимський собор 1672 року.

Римська і Візантійська Імперія[ред.ред. код]

Культура православних християн досягла свого золотого віку у Візантійській імперії, а потім поширилась на Русь, після падіння Константинополя. Ряд автокефальних церков було встановлено у Східній Європі та серед слов'янських регіонів.

У 530-х роках імператором Юстиніаном І був збудований Константинопольський Собор Святої Софії — Премудрості Божої (Hagia Sophia), що залишається головним архітектурним символом Православ'я.

Орієнтальне Православ'я[ред.ред. код]

Церква Єгипту (Олександрійський Патріархат) розкололась на дві групи після Халкідонського собору (451) через дискусію стосовно зв'язку між божественною і людською природою Ісуса. Зрештою, це призвело до появи двох патріархів (пап) Олександрійських, що очолювали ці групи. Ті, хто зберегли євхаристійне спілкування з іншими патріархами (котрі прийняли рішення Халкідонського собору) стали називатися «мелкітами» («люди царя», оскільки Константинополь був містом імператорів)[33] і нині відомі як Грецька Православна Церква Олександрії, що очолюється Папою і Патріархом Феодором ІІ. Ті, хто не погодились з рішенням Халкідонського собору нині відомі як Коптська Православна Церква Олександрії, що очолюється Папою Шенудою ІІІ. Таке ж розділення виникло у Сирії (Атиохійський Патріархат) на Грецьку Православну Церкву Антиохії та Сирійську Православну Церкву. Деякі сучасні дослідники вбачають причини розколу не тільки в догматиці, а й у культурних особливостях, у спробах греків уніфікувати церкви інших культур.

Ті, хто не погодились з Халкідонським собором на Заході часто звуться «Орієнтальним Православ'ям» аби розрізнити їх зі «Східним Православ'ям», тобто Вселенською Православною Церквою, яка прийняла рішення Халкідонського собору. Орієнтальні православні також часто називаються «монофізитами», «нехалкідонськими» або «дохалкідонськими» Церквами. Остання назва прийнята у слов'янському богослов'ї. Нині Орієнтальна Церква заперечує, що вона монофізитська, і надає перевагу терміну «міафізитська», аби підкреслити «об'єднану» природу Христа. І Вселенська Православна Церква, і Орієнтальне Православ'я офіційно вважають себе продовженням істинної Церкви, і вважають, що протилежна сторона впала у єресь. Однак в останні десятиліття 20 століття намітилося примирення і спроби зблизитись. Церкви мають дуже багато спільного, незважаючи не певні розходження у віровченні, які останнім часом списують на невірний переклад і плутанину в богословській термінології.

Дохалкідонські церкви визнають лише три перших Вселенських Собори (Перший Нікейський, Перший Константинопольський, Ефеський) і відкидають догматичні визначення Халкідонського собору.

Окрім дохалкідонських, існують «несторіанські» церкви, тобто східні християни, які визнають лише перших два Вселенських Собори. «Несторіанство» — це зовнішня назва традиції, що відсилає до впливу єретика Несторія. «Перська Церква» — їхня більш нейтральна назва.

Навернення східних і південних слов'ян[ред.ред. код]

У 9 та 10 століттях Православ'я зробило значне розширення на територію Східної Європи, включаючи Київську Русь. Це було здійснено значною мірою завдяки роботі візантійських святих Кирила і Мефодія. Коли Ростислав, король Моравії, попросив Візантію прислати вчителів, що могли б відправляти богослужіння моравам їхньою рідною мовою, візантійський імператор Михаїл III обрав цих двох братів. Оскільки їхня мати була слов'янкою з віддаленого регіону Салонік, Кирило і Мефодій володіли місцевою слов'янською говіркою і переклали Біблію та багато інших богослужбових книг. Оскільки підготовані ними переклади переписувались носіями інших діалектів, виникла змішана штучна літературна мова — церковнослов'янська. Спершу надіслані для навернення слов'ян Великої Моравії, Кирило та Мефодій зіткнулись там з агресивно налаштованими франкськими місіонерами Римської Церкви. Їхні учні були змушені покинути Моравію у 886 році.

Мефодій працював пізніше серед сербів. Деякі з учнів братів, св. Климент Охридський, св. Наум Охридський, які були нащадками болгарських дворян, та св. Ангеларій, повернулись до Болгарії, де вони були тепло прийняті болгарським царем Борисом I, який розглядав слов'янську літургію як спосіб нівелювати грецький вплив на країну. Протягом короткого часу учні Кирила і Мефодія підготували та навчили майбутній болгарський клір глаголичному алфавіту та біблійним текстам і в 893 році Болгарія вислала грецьких священиків та проголосила старослов'янську (староболгарську) мову як офіційну мову Церкви і держави. Успіх у наверненні болгар полегшив наверненню інших східослов'янських народів, особливо русів — предків українців, росіян і білорусів.

Місіонерські успіхи серед східних і південних слов'ян пояснювались використанням рідної мови народів, а не латини, якою користувались римські священики, чи грецької. Нині Російська Православна Церква є найбільшою з-поміж Православних Церков світу.

Варто звернути увагу, що православ'я тих часів прагнуло залишити від епохи язичництва все те краще, що в ньому є і відкинути все найгірше. Зокрема були запозичено — хрест (стародавній символ вічного Дерева Життя), сільськогосподарський календар (перепов'язаний з певними святами, днями православних святих) тощо.

Великий Розкол[ред.ред. код]

У 11 столітті стався Великий Розкол (Схизма) між Римом і Константинополем, що призвів до розділення Церкви Заходу, тобто Римо-Католицької Церкви, та усіх Церков Сходу. З точки зору Православ'я це було відділення помісної Римської Церкви (з юрисдикцією над Західною і Центральною Європою) від Вселенського Православ'я. Існували доктринальні розбіжності, наприклад питання про філіокве та примат Папи Римського, що спричинили розкол, але більшою мірою загострили його культурні та лінгвістичні відмінності між латинською і грецькою традиціями. Через останнє, Східна і Західна частини Церкви часто перебували у конфлікті і до розколу, особливо під час періоду іконоборства та схизми Фотія.

Остаточний розрив зазвичай відносять до 1204 року, коли Четвертий хрестовий похід завоював і сплюндрував Константинополь. Грабунок римо-католиками Собору Святої Софії та встановлення Латинської імперії задля витіснення православної Візантійської імперії викликає приховану ворожнечу і донині. Багато речей було викрадено у той період: святі мощі, скарби, та багато іншого, що й досі зберігається у різних західноєвропейських містах, особливо багато у Венеції. У 2004 році Папа Іван-Павло II висловив офіційне вибачення за грабунок Константинополя у 1204 році; вибачення було офіційно прийняте Константинопольським Патріархом Варфоломієм I.

Епоха поневолення[ред.ред. код]

Ставронікітський монастир на Святій Горі Афон.

У 1453 році Візантійська імперія була захоплена Османською імперію. На цей момент Єгипет був під ісламським контролем вже сім століть, але Православ'я залишалось дуже сильним у Московській державі, де Церква невдовзі отримала автокефальний статус. Через це Москва стала називати себе «Третім Римом», підкреслюючи духовну спадкоємність від Константинополя. Втім, ця доктрина «Третього Риму» ніколи не визнавалась офіційно Російською Православною Церквою і жорстко критикувалась грецькими Церквами, вона залишається більше політичною, ніж релігійною.

Під османським пануванням Грецька Православна Церква отримала істотні права як автономний міллет (millet). Вселенський патріарх отримав релігійні та адміністративні права над усією «греко-православною нацією» (османська адміністративна одиниця), що включала усі православні суб'єкти Імперії, а не лише греків. Як результат османського завоювання Візантії та Падіння Константинополя уся православна спільнота на Балканах та Близькому Сході була різко ізольована від Заходу. Протягом наступних чотирьох століть вона перебувала у ворожому ісламському світі, де Православ'я усіляко обмежувалось. Російська Православна Церква, Київська митрополія та Церкви Валахії і Молдови були єдиними частинами православної спільноти, що перебували за межами Османської імперії. Через це, відповідно до географічного обмеження, голос Православ'я не було чути під час Реформації у Європі 16 століття. Православна Церква залишалась осторонь цих суперечок, критично ставлячись до обох сторін. Втім, у 16-17 столітті відбувся діалог між Англіканською церквою і православними патріархами Сходу. Православні вітали спроби протестантів повернутися до первісної християнської віри, але твердо стояли на православних догматах і захищали Священне Передання, авторитет якого протестанти переважно не визнавали. Ці контакти з Англіканською церквою і діалог про можливе об'єднання зберігалися до середини 20 століття, коли ліберальне крило англікан остаточно витіснило консервативну «Високу Церкву» на периферію, після чого будь-які реальні перспективи об'єднання стали неможливими.

Православна церква у Турецькій республіці[ред.ред. код]

Після встановлення світської Турецької республіки велика кількість православних Анатолійського півострова була різко відрізана від стосунків з урядом, особливо після обміну населенням між Грецією та Туреччиною у 1924 році. Після цього православні стали дуже дрібною релігійною меншиною у країні.

Православна церква у Російській імперії[ред.ред. код]

Московський Кремль.

До Жовтневої революції Російська Православна Церква займала привілейований статус в Російській імперії. Церква досягла значних успіхів у розвитку духовних практик, традицій духовного наставництва, у розвитку богослов'я, перекладацької діяльності, церковної архітектури, у місіонерській діяльності тощо. Окрім переваг це багато в чому шкодило Церкві. За Петра І було ліквідовано патріаршество. Відтоді Священний Синод став вищим органом управління Церкви, він водночас був державним департаментом, а його керівник призначався особисто царем (за зразком Великобританії). Церква також була втягнута у царські заходи з русифікації анексованих територій. Через великі землеволодіння монастирів Церква негативно сприймалась частиною селян. Церква не наважувалась виступати проти кріпацтва, а деякі монастирі навіть мали своїх кріпаків. Як і царська держава, під час революції Церква сприймалась більшовиками як ворог народу.

Православна церква під комуністичним режимом[ред.ред. код]

Атеїзм став основною ідеологією Радянського Союзу. Будь-яка критика атеїзму суворо заборонялась і часто призводила до ув'язнення. Союз став першою державою, яка повністю відмежувалась від релігії. Дії проти релігій, втім, завжди враховували державні інтереси, тому найбільш організовані конфесії ніколи не були цілковито заборонені[34].

У перші п'ять років після революції 28 єпископів та 1200 священиків було страчено[35]. Головною мішенню антирелігійної компанії стала Православна Церква, що мала найбільшу кількість послідовників. У 1920-х та 1930-х роках майже увесь православний клір та багато віруючих були розстріляні або заслані у трудові колонії. Богословські школи були закриті і церковні публікації заборонені. Між 1927 та 1940 роками кількість православних храмів у СРСР впала з 29.584 до менш ніж 500. Між 1917 та 1935 близько 130.000 православних священиків було арештовано. Серед них біля 95.000 було страчено. Окрім того, у 19221935 роках влада спробувала підірвати економічну основу церкви і організувала кілька кампаній з вилучення церковних коштовностей і дзвонів.

Як і вся приватна власність, церковна власність була конфіскована для державних потреб. Храми і монастирі перетворювались на склади, клуби, школи, гуртожитки, психіатричні лікарні чи, у кращому випадку, на музеї. Лише невелика кількість приміщень була залишена церкві, але це була державна власність, просто надана у користування. Ця радянська «спадщина» зберігається і в Україні — більшість старих храмів, збудованих Церквою, досі не повернуті у її власність, а лише здаються в оренду. Радянський уряд також повністю взяв під свій контроль систему освіти, тому Церкві була заборонена будь-яка навчальна активність, окрім обмеженої кількості осіб, що навчались у семінаріях на священиків. Натомість у всіх закладах освіти велась пропаганда атеїзму. Окрім проповідей під час Літургії будь-які інші настанови, євангелізація чи місіонерська діяльність були заборонені. Катехізаторські курси, релігійні і недільні школи та всі релігійні публікації були незаконними. Таке продовжувалось аж до кінця комунізму у 1990 році. Це спричиняло до поширення релігійної літератури нелегальним способом — через самвидав.

Подібне відбувалось і в інших соціалістичних країнах: Албанії (де Церкву було знищено цілковито), Румунії тощо.

Еміграція на Захід[ред.ред. код]

Одна з найбільш дивовижних історичних подій у сучасному Православ'ї — це поширення православного християнства на Захід у 20 столітті. Емігранти з Греції та Близького Сходу протягом останнього століття створили значну православну діаспору у Західній Європі, Північній та Південній Америках, Австралії. Окрім цього, більшовицька революція і Друга світова війна змусила тисячі росіян, українців та білорусів теж виїхати на захід. Як результат, традиційні кордони Православ'я суттєво змінились. Мільйони православних вже не були географічно «східними», оскільки вони почали проживати у країнах Заходу. Незважаючи на все, вони переважно зберегли свою православну віру і традицію, а також сприяли наверненню частини місцевих жителів до Православ'я. У Сполучених Штатах існують православні парафії (і навіть єпархії) усіх православних національностей — греків, арабів, росіян, сербів, македонців, албанців, українців, румун, болгар, і самих американців, а загальна кількість православних у країні сягає 2% населення, тобто близько 6 мільйонів осіб.

Православна церква в Україні[ред.ред. код]

Історично Православна церква в Україні від Хрещення Русі була Митрополією Константинопольського Патріархату.

У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася низка єпархій у Московській державі, що проголосили автокефалію. Лише через 141 рік (у 1589) Московська митрополія отримала визнання Константинопольського Патріархату й статус Патріархату.

У 1684 році (за часів лівобережного гетьмана Івана Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположення Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона (Святополк-Четвертинського).

У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій за наказом візира погодився на підпорядкування Московській Патріархії Київської митрополії. Це було зумовлено політичною ситуацією, коли після поразки під Віднем Османська імперія намагалася заручитися підтримкою Московської держави. Однак коли через рік (1687) Москва виступила проти Туреччини, патріарха Діонісія було засуджено за перепідпорядкування Київської митрополії на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва. Однак саме підпорядкування скасованим не було[36][37][38].

У 1689 році була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 році. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 році була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Православна церква в Україні не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

У 1924 році було ухвалено декрет (томос) Вселенської Патріархії, підписаний патріархом Григорієм Сьомим і 12 митрополитами про надання автокефалії Польській православній церкві. Сред обґрунтування права Вселенського патріарха на надання цієї автокефалії фігурувала вказівка на канонічні порушення під час передачі Київської митрополії Московському патріархату, а також не недотримання Москвою умов цієї передачі, зокрема збереження за Митрополитом Київським титулу Екзарха Вселенського патріархату[39]. Автокефалія була надана лише в межах тодішньої Польщі (включаючи Галичину і Волинь). Однак вже у 1990-х роках Вселенський патріарх Варфоломій визнав юрисдикцію Московського патріархату над усієї Україною, а в 2008 році під час виступу на Софійському майдані підтвердив, що хоч передача митрополії була здійснена під тиском і з порушеннями, на сьогодні вона не піддається сумніву[40]. Українська автокефальна православна церква та Українська православна церква — Київський патріархат акт підпорядкування не визнають, також цей акт піддавали сумніву окремі ієрархи Вселенського патріархату, зокрема архієпископ Всеволод (Майданський).

Ухваленням Архієрейського Собору РПЦ 2527 жовтня 1990 року, у відповідь на звернення українського єпископату до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і всього єпископату РПЦ, за Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Філарета (саме такий титул було надано Митрополитові України у 1990 році), Українській Православній Церкві було надано незалежність і самостійність в управлінні та права широкої автономії.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення звернутися до Московського патріархату з прохання надати автокефалію. На Соборі у Москві автокефалія надана не було, що спричинило розкол — виникла Українська православна церква — Київський патріархат та Українська православна церква (Московського патріархату). Остання зберегла юридичне правонаступництво і другу назву («Українська Православна Церква») Українського екзархату Російської православної церкви (19211990), а також визнається усіма помісними Православними церквами світу як єдина частина Вселенського православ'я в Україні[41][42]. З іншого боку, Українська православна церква — Київський патріархат також вважає себе правонаступницею Українського екзархату, а дії Московського патріархату розколом через невизнання її автокефалії.

Церква сьогодні[ред.ред. код]

Поширення Православ'я у світі за країнами:
   Основна релігія
   Суттєва меншість (більше 10%)

Різні автокефальні та автономні синоди Православної Церкви відрізняються у способі адміністрування та місцевій культурі, але їхня абсолютна більшість перебуває у повному євхаристійному спілкуванні (сопричасті) один з одним. Нещодавно було відновлено сопричастя між Російською Православною Церквою Закордоном (РПЦЗ) та Московським Патріархатом, двома гілками Російського Православ'я, що розділились у 1920-х роках через різне ставлення до комуністичного режиму.

Співпраця між помісними Церквами[ред.ред. код]

Співпраця між помісними Церквами у рамках Вселенської Православної Церкви налагоджена не надто добре. Фактично, єдиною реальною формою такої співпраці з метою прийняття спільних рішень та визначення єдиної позиції був і залишається Вселенський Собор, хоч останній було скликано аж у 787 році (або у 1351 році з іншої точки зору). З 1950-х років йшла підготовка до чергового Вселенського Собору, але після смерті Вселенського Патріарха Димитрія вона, фактично, була припинена. Нинішній Вселенський Патріарх намагається координувати діяльність Церков іншими методами — скликаючи періодично Всеправославні наради, розпочинаючи різні ініціативи, проводячи богословські конференції. Деякі його кроки сприймаються іншими Церквами як втручання у їхні внутрішні справи. Скликаються всеправославні наради і в інших помісних Церквах у випадку якихось серйозних проблем (у Болгарській Церкві у зв'язку з розколом, у Єрусалимській у зв'язку з усуненням патріарха тощо). Також представники різних помісних Церков часто зустрічаються і спілкуються під час святкувань та богословських конференцій. Іноді це теж призводить до офіційних спільних заяв.

Діалог між помісними православними Церквами та вироблення спільної позиції здійснюється також у рамках діяльності Всесвітньої ради церков і в процесі офіційного діалогу з Римо-Католицькою Церквою. Загальноправославними рішеннями вважаються лише ті, які підтримуються усіма без винятку помісними Церквами.

Внутрішньоправославні суперечності[ред.ред. код]

Існує напруженість через світоглядні розбіжності між Церквами, що використовують новоюліанський календар («новостильники») для обчислення свят церковного року та тими, хто продовжує використовувати традиційний юліанський календар («старостильники»). Календарне питання відбиває різницю між тими, хто прагне зблизитись з сучасним римо-католицьким (григоріанським) календарем (і з Римо-Католицькою Церквою у цілому) та тими, хто вважають доцільнішим зберігати власну православну традицію. Ці суперечки нерідко призводили до ворожнечі, і навіть до насильства (у Греції, Болгарії, Румунії). Деякі старостильники навіть розірвали євхаристійне спілкування зі своїми синодами, які перейшли на новий стиль, і утворили безліч неканонічних угрупувань. Втім, інші общини і монастирі, залишаючись у жорсткій опозиції до нового стилю і модернізму в цілому, зберегли сопричастя зі своїми новостильними синодами, — наприклад, монастирі Гори Афон.

Деякі приховані суперечності існують між різними помісними Церквами і стосовно поглядів на екуменізм. Вселенський Патріархат, Постійна конференція канонічних православних єпископів Америки (SCOBA, вважається зародком майбутньої помісної Церкви Америки), Румунський єпископат та деякі інші відкриті до діалогу з Римо-Католицькою Церквою, активно займаються обговоренням ключових теологічних різниць (як філіокве, примат Папи) з метою досягти згоди, відновити дружні стосунки і навіть повне євхаристійне спілкування з Римо-Католицькою та Англіканською церквами. Однак, більш консервативні та обережні представники старостильних Церков і общин (ченці Гори Афон, ряд єпископів Російської, Сербської, Болгарської і окремі з Грецької Церков, Грузинська Церква) розглядають екуменізм як компроміс у непорушних доктринальних питаннях з метою пристосування до інших християн. Вони заперечують доцільність діалогу про сопричастя, а натомість вірять, що Православ'я повинне тільки свідчити з любов'ю про істину, якою воно володіє, у надії на навернення до Православ'я інших християн.

Православні церкви у євхаристійному спілкуванні[ред.ред. код]

Нині існує 14 (або 15) автокефальних Церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську Православну Церкву. Кожна з них займає певне місце у диптиху (переліку) за старшинством і честю, як правило, це місце залежить від давнини заснування Церкви та її ролі в історії усієї Вселенської Церкви. Диптихи слов'янських і грецьких Церков дещо відрізняються, як за порядком, так і за включенням тих чи інших юрисдикцій. Наприклад, Російська Православна Церква та ряд інших визнали автокефалію Американської Православної Церкви і внесли її у диптих на 15 місце, а у грецьких Церквах перелік містить лише 14 автокефальних Церков. Натомість автономна Естонська Церква Вселенського Патріархату відсутня у диптиху Російської та інших слов'янських Церков. Перші дев'ять автокефальних Церков очолюються патріархами.

Існували і нині існують деякі Церкви, які мають лише часткове євхаристійне спілкування. Тобто з деякими помісними Церквами сопричастя є, а з деякими воно з тих чи інших причин розірвано. Втім, такі Церкви теж відносяться до Вселенського Православ'я, оскільки опосередковано вони мають спілкування з усіма через Церкву, з якою у них є сопричастя. Такою була Російська Православна Церква Зарубежем до офіційного возз'єднання з Російською Православною Церквою, оскільки мала євхаристійне спілкування з Сербською та Єрусалимською Церквами; Московська Митрополія, яка після самопроголошення автокефалії втратила євхаристійне спілкування з Константинопольським Патріархатом, але зберегла його з іншими; вже згадувана сучасна Естонська Православна Церква Константинопольського Патріархату, яка не має євхаристійного спілкування з Московським Патріархатом та деякими іншими Церквами.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Автокефальні церкви[ред.ред. код]

  1. Константинопольська Православна Церква (або Вселенський Константинопольський Патріархат)
  2. Александрійська Православна Церква (або Александрійський Патріархат)
  3. Антиохійська Православна Церква (або Антиохійський Патріархат)
  4. Єрусалимська Православна Церква (або Єрусалимський Патріархат)
  5. Російська Православна Церква (або Московський Патріархат)
  6. Сербська Православна Церква (або Сербський Патріархат)
  7. Румунська Православна Церква (або Румунський Патріархат)
  8. Болгарська Православна Церква (або Болгарський Патріархат)
  9. Грузинська Православна Церква (або Грузинський Патріархат) — у диптиху РПЦ займає 6 місце
  10. Кіпрська Православна Церква
  11. Елладська Православна Церква (або Грецька Православна Церква)
  12. Польська Православна Церква
  13. Албанська Православна Церква
  14. Православна Церква Чеських Земель і Словаччини
  15. Православна церква в Америці — визнана як автокефальна лише Російською, Болгарською, Грузинською, Польською та Чехословацькою Церквами

Автономні церкви[ред.ред. код]

Церкви, що мають самоврядність, адміністративну, юридичну, економічну незалежність, залишаючись у канонічній юрисдикції котрогось із Патріархатів. Окрім автономних, існують напівавтономні, самоврядні тощо. Різниця між ними розмита. Деякі самоврядні мають не менше прав, ніж деякі автокефальні.

Самоврядні церкви[ред.ред. код]

Православні церкви, що не мають євхаристійного спілкування з іншими[ред.ред. код]

Ці спільноти зазвичай не вважаються частиною Вселенської Православної Церкви, оскільки її межі визначаються не лише єдністю в вірі (яка зберігається з більшістю розкольників), але й наявністю євхаристійного спілкування, якого з ними немає. Такі церкви звуться розкольницькими, схизматичними, неканонічними, канонічно ізольованими тощо. Також їхню сукупність часто називають «альтернативним Православ'ям». Ці спільноти можуть не лише відходити від Православ'я, а й повертатись назад. Іноді це траплялось з цілими помісними Церквами, наприклад, з Болгарською Православною Церквою.

Зниклі церкви[ред.ред. код]


Православний хрест Це незавершена стаття про православ'я.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Примітки[ред.ред. код]

  1. У статті терміни «Вселенська Православна Церква», «Православ'я», «Вселенське Православ'я», «Церква», «Церква Христова» вживаються на позначення Православної Церкви.
  2. Іван Вишенський. Книжка // Українська література XIV–XVI ст. — Київ: Наукова думка, 1988.
  3. Major Branches of Religions(англ.)
  4. [1]
  5. Eastern Orthodox Denomination(англ.)
  6. REPUBLICKI ZAVOD ZA STATISTIKU — Republike Srbije(серб.)
  7. а б CIA — The World Factbook — Field Listing :: Religions(англ.)
  8. «RUSSIAN PUBLIC OPINION RESEARCH CENTER (IN RUSSIAN )». Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2007-11-10. 
  9. Дахно І. І. Країни світу: енциклопедичний довідник. К.: Мапа, 2005. 608 с. — С.: 141. За даними CIA — The World Factbook — Field Listing :: Religions 13%.
  10. Дахно І. І. Країни світу: енциклопедичний довідник. К.: Мапа, 2005. 608 с. — С.: 15.
  11. Ware, pp. 208–211
  12. Ware p. 202
  13. Ware pp. 67-69.
  14. Ware, p. 8
  15. Ware, pp. 195–196
  16. Ware, pp. 199–200
  17. Ware, pp. 202–207
  18. Ware, pp. 255–256
  19. Ware, pp. 257–258
  20. Ware, p. 234
  21. Ware p. 271
  22. Ware, p. 238
  23. Athanasius of Alexandria, On the Incarnation of the Word, § 54.
  24. Ware pp. 274–277
  25. Ware pp. 277–278
  26. Ware p. 278
  27. Ware pp. 278-9
  28. Harakas pp. 56-7
  29. Ware p. 287
  30. В Україні православні і греко-католики дотримуються старого стилю.
  31. Окрім Фінляндської Православної Церкви, що повністю дотримується григоріанського календаря.
  32. Иларион (Троицкий), свмч. Единство идеала Христова // Иларион (Троицкий), свмч. Христианства нет без Церкви. М., 2007. 352 с. — С.: 79-114.
  33. Їх не слід плутати з католиками-мелкітами в Антиохії.
  34. Стаття 52 Конституції СРСР 1977 року.
  35. Ostling, Richard. «Cross meets Kremlin», TIME Magazine, 24 червня, 2001
  36. «Після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом — хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері» (Звернення Вселенського Патріарха Варфоломія І до української нації 26 липня 2008 [2])
  37. (рос.) Бурега, В.В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было // Богослов.ru. 6.08.2008. http://www.bogoslov.ru/text/315141.html.
  38. (англ.) Перелік ієрархії православних церков в енциклопедії «World Statesman».
  39. Цит. за: Ігор (Ісіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. Б. м.: Видавництво «Акта», 2008. С. 305. Див. також: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964. С. 113–116.
  40. http://orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html.
  41. Константинопольський патріархат і українські церковні проблеми (Центр Разумкова)
  42. Вселенське Православ'я про український розкол і Українську Православну Церкву.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]