Префація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Префація (лат. Praefatioвведення, передмова) — перша частина євхаристійної молитви (анафори) в християнській літургії. Префація слідує одразу після вступного діалогу Sursum Corda, після префації виконується гімн Sanctus ("Свят").

Особливості[ред.ред. код]

Префація, як правило, звернена до Бога-Отця. Теологічний сенс усіх префацій один - подяка Богові за його благодіяння й подяки Йому. Наприкінці префації, як правило, іде згадка про ангельське воїнство, що славословить Бога, що дозволяє плавно перейти від префації до гімну Sanctus, першим рядком якого служить пісня серафим ів з Книги Ісаї.

Згідно з дослідженням бенедиктинського літургіста Ф. Ж. Моро подібна структура комбінації «Префація Санктус» в переважній більшості літургійних обрядах християнства пояснюється тим, що джерелом для неї послужили схожі елементи в єврейському синагогальним богослужінні[1][2].

Як тексти, так і розміри префацій у різних обрядах відмінні.Так наприклад літургія, чин якої записаний в Апостольських постановах (відповідає Антиохійському богослужіння третьої чверті IV століття[3]), містить префацію, яка в 5 разів перевищує префацію літургії Василя Великого. Її подяка охоплює всю історію творіння і всі благодіяння Бога, відомі зі Старого Завіту[4].

Головними відмінностями західних префацій від східних є змінність і спосіб проголошення. На Заході тексти префацій варіативні і залежать від поточного дня літургійного року, у той час як тексти префацій східних обрядів суворо фіксовані для даної літургії. Західні префації завжди проголошуються священиком вголос, у багатьох східних текст префації (або більша його частина) читається священиком таємно.

Західні літургії[ред.ред. код]

Для західних обрядів характерна велика варіативність префацій. У римському обряді кожному літургійному періоду традиційно відповідала одна або кілька префацій, причому їх загальна кількість в різні моменти історії сильно коливалася. У сакраментарії Папи Геласія (кінець V століття) містилося 54 префаціі, на початку VII століття їх кількість зросла до 267. У пізньому середньовіччі було вжито заходів до скорочення і впорядкування префацій, в римському місалі 1570 року їх залишилося тільки 10, але в місцевому вживанні їх було значно більше. Літургійна реформа другої половини XX століття відновила ряд древніх префацій, в місалі 2002 рокуїх загальна кількість становить 86.

Префації амвросіанського, мосарабського та галліканського обрядів відрізняються ще більшою мінливістю і мають різні префації майже для щодня літургійного року. У галліканському обряді ця частина анафори назвалася «immolatio» («жертвоприношення») або «contestatio» («свідчення»), в мосарабському — «illatio» (приношення).

Попри те, що в західних обрядах, як і в східних, в кінці I тисячоліття переважала тенденція переходу до таємного читання деяких частин євхаристійної літургії, префація на Заході завжди проголошувалася вголос.

Всі префації римського обряду суворо діляться на три частини:

  • Протокол (подяка Богу-Отцю)
  • Емболізм (конкретний аспект події літургійного дня)
  • Есхатокол (славослів'я ангельського воїнства)

Варіативність протоколу і есхатокола мінімальна, унікальність кожної префації римського обряду забезпечує емболізм.

Префаціям присвячено окремий розділ римського місала, в якому вони згруповані по періодах літургійного року (префації Адвента, префації різдвяного часу і т. д.)

Східні літургії[ред.ред. код]

В візантійському обряді використовуються літургія Іоанна Златоуста та літургія Василя Великого. Одним з головних відмінностей між цими літургіями як раз і є різний текст префацій. Префація літургії Василя Великого майже в два рази довша, українською її початок звучить, як «Сущий Владико, Господи, Боже Отче Вседержителю, поклоняємий!», тоді як у літургії Іоанна Златоуста префація починається словами «Достойно і праведно є поклонятися...». Обидві префації читаються священиком таємно, за винятком заключного вигуку «побідну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи», після якого слідує Sanctus.

Примітки[ред.ред. код]

  1. F.-J. Moreau. «Les liturgies eucharistiques». (Bruxelles, 1924, pp. 247)
  2. Киприан (Керн), архимандрит. Евхаристия
  3. Апостольские постановления. Православная энциклопедия
  4. В. Алымов. Лекции по исторической литургике

Джерела[ред.ред. код]