Приплив

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Повна вода у затоці Фанді.
Мала вода у затоці Фанді.

Припли́ви та відпли́ви — періодичні підвищення й зниження рівня води морів та океанів.

Припливи — результат гравітаційної нерівномірності притягання води океанів Місяцем і, меншою мірою, Сонцем. У підмісячній точці внаслідок більшого тяжіння Місяця утворюється «горб». Аналогічний горб утворюється на протилежному боці земної кулі (внаслідок меншого тяжіння). Коли через обертання Землі «горби» досягають суходолу, настає приплив. Гравітація Сонця зумовлює аналогічний ефект, але висота сонячного припливного горба у 2,17 разів менша[1].

Найвищий рівень води під час припливу називають «повною водою», а найнижчий (під час відпливу) - «малою водою»[2].

Різновиди[ред.ред. код]

В екваторіальному та тропічному поясі припливи і відпливи здебільшого повторюються двічі на добу. Такі припливи називають напівдобовими. Із наближенням до полюсів другий максимум поступово зменшується і може взагалі зникати. Такі припливи називають добовими.
Більші припливи бувають під час молодика та повні, коли Місяць і Сонце розташовані майже на одній лінії з Землею, та їх сумарний гравітаційний вплив зумовлює сизигійний приплив.
Під час першої та третьої чверті Місяця, коли горб місячної припливної хвилі збігається з улоговиною сонячної, припливи менші. Такі припливи називають квадратурними (Місяць перебуває у квадратурі). Теоретично квадратурний приплив утричі менший сигізійного[3].
Нерівномірності у висоті припливів зумовлено також еліптичністю орбіти Місяця та Землі: у перигеї Місяць перебуває ближче до Землі, а в апогеї — далі; Земля перебуває найближче до Сонця у перигелії, а найдалі — в афелії. Перигейний приплив вищий апогейного на 40%, а перигелійний — на 10% вищий за апогелійний[3]. Таким чином, найбільші припливи спостерігаються під час молодика або повні, коли Земля перебуває поблизу перигелію, а Місяць — у перигеї.

Висота припливів[ред.ред. код]

Середня висота припливу в океані становить 0,5 м. Такі припливи спостерігаються на океанічних островах. Для інших водойм найважливішим фактором є ступінь зв'язку зі світовим океаном. Скажімо, у Балтійському морі припливи дуже незначні, іноді - взагалі непомітні на тлі випадкових коливань, зумовлених вітром та іншими причинами[1]. З іншого боку, коли океанічна припливна хвиля підходить до суходолу, то, залежно від конфігурації дна та берегової лінії, висота припливу може перевищувати звичайну в 10—20 разів. Найвищі припливи — до 18 м — спостерігаються у затоці Фанді на атлантичному узбережжі Північної Америки (на кордоні між США та Канадою)[3]. Найвищі припливи на узбережжі Європи — у Бретані — сягають 13 метрів.

Використання енергія припливів[ред.ред. код]

Вигляд греблі припливної електростанції на річці Ранс (Бретань, Франція).

Першу припливну електростацію побудовано в естуарії річки Ренс (поблизу міста французького міста Сен-Мало). Загалом у світі побудовано кілька припливних електростанцій у зонах з максимальними висотами припливів, однак, їх подальше промислове будівництво найближчим часом не очікується[Джерело?].

Унікальні явища, пов'язані з припливами[ред.ред. код]

Коли припливна хвиля потрапляє до естуаріїв річок, спостерігається значне зростання її висоти. Залежно від профілю дна можуть виникати аномальні явища у вигляді однієї чи кількох хвиль із крутим фронтальним схилом та без помітної улоговини позаду[4]. Такі хвилі являють собою солітони. Вони можуть підійматися проти течії на велику відстань і зазвичай мають особливі місцеві назви (поророка, бор, маскаре).

У затоці Ханчжоувань (Східно-Китайське море) висота бора в сизигії може досягати 5,5 м за швидкості течії 5—7 м/с. Поодинока припливна хвиля у нижній течії Амазонки спостерігається під час повного та нового місяця (переважно у рівнодення) і поширюється на сотні кілометрів від гирла. Вона має вигляд водяного валу висотою до 5 м, що рухається зі швидкістю 5—7,5 м/с і спричиняє руйнування на берегах. Великий гуркіт чути на відстані 5—10 км, за що хвиля отримала назву поророка (на мові тамтешнього індіанського племені тупі — «гримляча вода»)[4].

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. а б А.В.НЕКРАСОВ. «Морские приливы». Архів оригіналу за 2012-07-05. (рос.)
  2. Карпенко H.I. Припливно-відпливні явища // Рельєф морських берегів. — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. — 308 с.
  3. а б в Карпенко H.I. Фізика припливів і відпливів. Обертаюча припливна течія, амфідромічна точка // Рельєф морських берегів. — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. — 308 с.
  4. а б Карпенко H.I. Бор (маскаре, поророка) як аномальний вид припливу. Сулой // Рельєф морських берегів. — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. — 308 с.

Література[ред.ред. код]

  • Географический энциклопедический словарь. Москва. «Советская энциклопедия». 1988. стор. 217—218(рос.)


Геологія Це незавершена стаття з геології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.