Проголошення незалежності України 1991

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991. (Центральний державний кінофотофоноархів України)
Газета "Голос України" №165 від 27.08.1991 р. з текстом Постанови та Акту проголошення незалежності України.

Історичні прецеденти[ред.ред. код]

Декларація про державний суверенітет (1990)[ред.ред. код]

16 липня 1990 року Верховною Радою Української PCP була прийнята Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни. Це була не перша декларація такого типу у СРСР.

  • 11 березня 1990 року Литва проголосила свою незалежність від СРСР
  • 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР

Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, 16 липня 1990 XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР». Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, того ж дня депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларацію Росії та резолюцію КПУ. Це фактично була програма побудови незалежної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Але заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

Спроба державного перевороту у СРСР (ДКНС)[ред.ред. код]

Українська РСР у складі Радянського союзу.
Переворот в Москві 19 серпня 1991 р.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Б. Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР М. Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Акт проголошення незалежності[ред.ред. код]

Акт проголошення незалежності України.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Іс­торичний документ виняткового значення для долі укра­їнського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

« Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.

 »

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Питання правонаступництва[ред.ред. код]

Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. проголосив Україну правонаступницею УРСР і частково правонаступницею СРСР.

22 серпня 1992 року Микола Плав'юк, останній Президент УНР в екзилі (1989–1992), урочисто передав президенту України Леоніду Кравчуку відповідні повноваження та регалії:

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.

Але питання правонаступництва України від УНР недостатньо врегульовані законами України. День 22 серпня 1992 року майже ніколи не згадується.

Референдум[ред.ред. код]

Підтримка Акту незалежності по областях у відсотках.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відпо­віли 28804,1 тис. виборців (90,32%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі — 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті областей — понад 90% громадян.

90,32%
7.58%
2.10%
Так
Ні
Недійсні

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми­лок, зроблених на двох попередніх етапах існування дер­жавності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

Утворення СНД[ред.ред. код]

Докладніше: Біловезька угода
Леонід Кравчук — перший президент незалежної України; до обрання — член Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії України.

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР.

7—8 грудня 1991 р. на території Білорусі, у Біловезькій пущі під Брестом, відбулася зустріч Голови Верхов­ної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Не­залежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Ро­сії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдо­ви, Казахстану, Киргизстану, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати (що було остаточно визнано юридично 26 грудня 1991 р.; детальніше див. СРСР, розділ «Розпуск СРСР»); кож­на республіка стала самостійною. СНД не є державою, во­на не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами.

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Держави, що не були колишніми республіками СРСР, почали визнавати незалежність України після описаного вище референдуму. Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща. Того самого дня Прем'єр-міністр Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія[1]. До кінця грудня 1991 р. заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Незалежність України є закономірним наслідком багатовікового прагнен­ня народу. Україна здобула її за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обста­вин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольно­му, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільс­тві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності.

Соціально-еко­номічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршува­лося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до нама­гання радянських республік здобути незалежність і не за­важало розпаду СРСР. Україна стала суверенною держа­вою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала свою традиційно вживану назву — Україна (таким чином, Україна є однією з тих небагатьох держав, у яких повна назва збігається зі скороченою; це стало компромісом між варіантами «Республіка Україна» та «Українська Республіка»). Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отри­мав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна…». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Результат історичного значення розпаду СРСР та утворення СНД[ред.ред. код]

Результати Всеукраїнського референдуму, вибори Президента України створили у республіці якісно нову політичну ситуацію. Було прискорено остаточну ліквідацію СРСР. 7-8 грудня 1991 р. на території. Білорусі (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменистану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати]; кожна республіка стала самостійною. СНД не є державою, вона не має наддержавних управлінських структур. Члени Співдружності є цілком незалежними державами. Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом. 24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву - Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • (укр.) Історія України. Короткий огляд, Дрогобич, 1992 р.
  • (укр.) В. І. Танцюра. Політична історія України. Посібник, Київ, 2001 р.
  • (укр.) Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України, 1994 р.

Посилання[ред.ред. код]