Проект «Венона»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Прое́кт «Вено́на» (англ. Project VENONA) — кодова назва секретної спільної програми контррозвідки США та Великобританії з криптоаналізу радянських шифрованих повідомлень, розпочата 1 лютого 1943 року і завершена 1 жовтня 1980 року. Проект дозволив оцінити масштаб діяльності радянської розвідки в США та інших країнах, а також встановити або підтвердити особистості багатьох агентів. Однак докази, отримані за допомогою «Венона», не могли бути пред'явлені в суді або широкій публіці, оскільки проект залишався засекреченим до середини 1990-х років. Тому деякі агенти не були судимі взагалі, вина інших не була доведена або оскаржувалася. «VENONA» — довільне кодове слово, яке не має значення[1], на початкових стадіях проекту використовувалися й інші назви: Jade, Bride, Drug, поки не була обрана «Венона»[2]. В офіційних документах назва проекту писалась великими літерами.

Передісторія[ред.ред. код]

З утворенням Комінтерну в 1919 році з'явилися перші передумови до створення відданих Радянському Союзу комуністичних партій по всьому світу, які б здійснювали частину діяльності нелегально, особливо в США. Це створювало зручну початкову базу по створенню розвідувальних мереж[3].

Першим серйозним попередженням владі США про радянське шпигунство можна вважати викриття розвідника Вальтера Кривицького, який, побоюючись репресій в СРСР, став у 1937 році неповерненцем. Зокрема, він викрив агентів — сестру і дружину секретаря компартії США Ерла Броудера. Наступні викриття колишніх шпигунів Віттекра Чемберса та Елізабет Бентлі, а також перебіжчика Ігоря Гузенко підтвердили картину розвиненого радянського шпигунства в США[3].

Після закінчення Другої світової війни і на тлі гучних викриттів і процесів, наприклад, справи Розенбергів про шпигунство за розробкою ядерної зброї, в США настала епоха маккартизму з постійним пошуком радянських шпигунів.

Архіви КДБ по зовнішній розвідці залишаються закритими, але в 1990 році начальник ПГУ Леонід Шебаршин визнав, що в СРСР були гарні джерела інформації у верхівці всіх військово-політичних груп в США[4]. За деякими оцінками, внесок розвідки та вчених в розробку радянської ядерної зброї можна вважати приблизно рівним[5].

У зв'язку з цим відомості, отримані через проект «Венона», які дозволяють зазирнути всередину розвідки та підтвердити або спростувати підозри в шпигунстві і зраді, становлять великий інтерес. Оскільки перші відомості про «Венона» стали відомі широкій публіці лише в 1986 році , коли вийшли мемуари Роберта Лемфера[6], а офіційно були розкриті лише в 1995 році[7], вони представляють вже не оперативний, а історичний інтерес. Втім, деякі агенти до моменту публікації були ще живі, хоча і непідсудні.

Додатковий інтерес для історії комуністичного руху представляють опубліковані у Великобританії отримані завдяки «Венона» секретні повідомлення, що показують ступінь контролю московського керівництва над Комінтерном[8]. Так, після розпуску Комінтерну в 1943 році Москва висилає спеціальні інструкції, як тепер збирати розвіддані[9][10].

Історія проекту «Венона»[ред.ред. код]

Арлінгтон-Хол, 1942
Творець «Венона», Джин Грабіл
Мередіт Гарднер в Арлінгтон-холі

У 1930 році в США під керівництвом легендарного криптографа Вільяма Фрідмана в Арлінгтон-Холі (англ. Arlington Hall) була створена глибоко засекречена «Служба армійської радіорозвідки» (англ. U.S. Army's' Signals Intelligence Service). Агентству вдалося досягти значних успіхів у розшифровці передач. Найзначнішим досягненням був злом японського «Пурпурного коду». З розшифрованих повідомлень, які слали в Токіо японські військові аташе в Берліні і Гельсінкі, складалось враження, що фінські криптоаналітики досягли деяких успіхів у розшифровці радянських повідомлень. Це показало американським спецслужбам, що злом радянського шифру в принципі можливий[2].

В 1943 році Федеральне агентство по зв'язку США конфіскувало незаконні радіопередавачі з радянських консульств, і в спецслужби США стали надходити у великій кількості зашифровані телеграфні повідомлення між консульствами та Москвою. Також, одразу по завершенню Другої світової війни, станції перехоплення у Великобританії та Австралії змогли перехопити масу повідомлень радянських розвідувальних служб[11].

Проект «Венона» був розпочатий 1 лютого 1943 року за наказом голови Розвідувального управління армії США (G-2), Картера В. Кларка[12][13]. Кларк не довіряв Йосипу Сталіну та побоювався, що Радянський Союз підпише сепаратний мир з Третім Рейхом, що дозволить Німеччині зосередити сили проти Великобританії та США.

Першим керівником на проекті була Джин Грабіл (англ. Gene Grabeel). Основну масу співробітників представляли молоді жінки з інтересом до математики. Поступово відділ розширювався; найважливішим співробітником був Мередіт Гарднер, який до вербування в армію в 1940 році був професором лінгвістики. Гарднер вільно володів французькою, німецькою, грецькою, італійською, японською, латиною, литовською, іспанською та російською мовами. На додачу, він мав надзвичайні аналітичні здібності[14].

Іншими важливими співробітниками були лейтенант Фердинанд Кудерт (англ. Ferdinand Coudert), фахівець з слов'янських мов, який володів також французькою, німецькою, японською, та російською, болгарською і сербською мовами, капітан Вільям Сміт (англ. William BS Smith), колишній видавець, який володів французькою та бретонською мовою, а також криптографи Женев'єва Файнштейн (англ. Genevieve Feinstein), Сесіль Філліпс (англ. Cecil Phillips[15]) і доктор Річард Ліблер[7].

Жодні класичні та нові методи криптоаналізу не могли нічого зробити проти шифру Вернама, поки Річард Халлок, який був до війни археологом[16], не довів, що радянські шифрувальники допускали повторне використання ключів. Перші передачі вдалося прочитати в 1944 році завдяки Сесіль Філіпсу, Женев'єві Файнштейн і Люсіль Кемпбелл (англ. Lucille Campbell). В 1946 році Мередіт Гарднер зміг прочитати повідомлення від 1944 року і зрозумів, що мова йде про ядерне шпигунство[13][1].

Проект був розширений. В 1947 році в курс справи було введено ФБР, яке на довгий період підключило до Мередіта Гарднеру свого офіцера Роберта Лемфера, який згодом написав перші мемуари про «Венона». З 1948 року почалась співпраця США і Великобританії, тим більше, що деякі ядерні шпигуни були знайдені в Англії. Наприклад, Лемфер допитував Клауса Фукса у Великобританії і зміг отримати від нього свідчення на зв'язкового Гаррі Голда (кличка «Раймонд»)[17][18]. «Венона» показала також, що невідомий агент «Барон» повідомляв у Москву з Англії результати перехоплень Енігми, хоча сам факт розшифровки Енігми був суворо засекречений[19][20][21]. При цьому складалася парадоксальна ситуація: найбільший секрет розвідки США — розкриття радянських депеш, з яких стало відомо, що радянська розвідка знала найбільший секрет британської розвідки, який полягав в тому, що британці читали німецькі депеші.

З 1953 року участь у проекті взяло й ЦРУ. Читання поширилося з листування НКВС також і на ГРУ і його військово-морський відділ. Найбільших успіхів, які мали практичне значення, було досягнуто 19481951 роках, коли були розкриті[13]:

Прогрес був досягнутий в 1953 році[22], коли з'явилась можливість використовувати напівобгорілу радянську книгу кодів, знайдену в Німеччині ще в 1945 році[13]. 1960 року англійцям вдалося прочитати частину листування військово-морського відділу ГРУ. І нарешті, в 1960-1980 роках вдалося розшифрувати ще ряд старих повідомлень, які дозволили, в тому числі, отримати остаточні докази провини Розенбергів. На розкриття нових відомостей, які іноді представляли значний інтерес, був потрібний досить тривалий час. Так, в 1978-1980 роках вдалося розшифрувати ще 39 телеграм[23]. Тим не менш, 1 жовтня 1980 року проект «Венона» був закритий — головним чином, через вік досліджуваного матеріалу[13][23].

Проект залишався офіційно засекречених до 1995 року[7], хоча перші мемуари про нього вийшли в 1987 році[6].

Технічний бік проекту[ред.ред. код]

У 1943 році Федеральне агентство по зв'язку США, в рамках стеження за ефіром під час війни, виявило, що з радянських консульств в Сан-Франциско і Нью-Йорку ведеться несанкціонована радіопередача. Радіоапаратура була конфіскована, і персонал консульств перейшов на звичайний комерційний телеграф. Таким чином, власне перехоплення передач ніякої технічної складності не становило[24].

Як з'ясувалося згодом, передачі піддавалися подвійний шифровці. Перш за все, у повідомленні, зазвичай, не вживалися справжні імена людей або організацій, а тільки умовні назви. Писали не «президент Рузвельт», а «капітан», замість «секретар компартії Браудер» писали «керманич». Повідомлення потім переводилося за допомогою кодової книги в числа, тобто слова і букви замінювалися на числові коди. Потім застосовувався шифр Вернама (англ. One-time pad — схема одноразових блокнотів), який в теорії має абсолютну криптографічну стійкість. На практиці, шифр може бути скомпрометований неправильним використанням, якщо одноразовий ключ не цілком випадковий або якщо використовувався повторно, тобто, вже не будучи одноразовим. В 1942 році, в момент найбільшого напруження в СРСР, в НКВС з невідомої причини зробили помилку і склали книгу одноразових ключів, в якій зустрічалися повтори. Повтори спостерігалися аж до 1948 року, і припинилися, ймовірно, після того як радянські агенти Вільям Вайсбанд та Кім Філбі повідомили, що донесення радянської розвідки розшифровуються.

При процедурі шифрування відкритий текст перекладався на числа за допомогою кодової книги, потім об'єднувався операцією «виключне АБО» з ключем, який називають одноразовим блокнотом або шифроблокнотом. Якщо один і той же шифроблокнот застосований до двох відкритих текстів, неминуче з'являються статистичні закономірності. Скажімо, якщо застосувати операцію «виключне АБО» до двох текстів з однаковим шифроблокнотами, вийде два відкритих тексти, об'єднаних операцією «виключне АБО»; такий текст вже допускає частотний аналіз. Існувала думка, що одноразового повтору недостатньо для злому коду. Тим не менш, Річард Халлок, який виявив повтори, зміг просунутись в розшифровці коду. У 1944 році вдалось ідентифікувати початкові точки тексту і вперше розшифрувати деякі передачі. У 1946 році Мередіт Гарднер почав реконструкцію радянських одноразових блокнотів, він же прочитав перші повідомлення про ядерний проект. У 1947 році було розкрито деякі кодові імена агентів. Інші донесення залишилися невразливими до самого закриття проекту в 1980 році[13][1].

Огляд результатів[ред.ред. код]

Відсоток успіху по роках[24][25]:

Рік розшифр. джерело
1942 1.8% НКВС
1943 15.0% НКВС
1943 50.0% ВМ ГРУ
1944 49.9% НКВС
1945 1.5% НКВС

Відсоток успішно розшифрованих депеш сильно залежить від року перехоплення. Крім того, багато повідомлень були розшифровані через помітний час після перехоплення, коли основний збиток від шпигунства вже був нанесений. Були перехоплені сотні тисяч повідомлень за період 1941-1945 років, тому діяльність учасників «Венона» на перших порах полягала в сортуванні і розподілі за джерелами, багато з яких великої важливості для контррозвідки не представляли[26]. Найбільший інтерес викликали тисячі депеш НКВС та ГРУ, з яких вдалося прочитати в цілому всього близько 2900[1].

В наступні роки НКВС, можливо, попереджений агентами про злом, перестав використовувати ключі повторно, і можливість розшифровки була втрачена. Робота над старими шифровками тривала до 1980 року[13].

Причетність Розенбергів та Грингласівв. «Ліберал» та його дружина радять завербувати Рут Грінгласс
Депеша про вербовку Теодора Холла
Вільям Вайсбанд, фахівець з російської мови на «Веноні»; його вважають радянським шпигуном на прізвисько «Звено»
Ю. Розенберг («Ліберал») та таємне фотографування на Манхеттенському проекті («Энормоз»), згадана Рут Грінгласс («Оса»)

Однією з найгучніших і важливих справ була справа про шпигунство, пов'язане зі шпигунською мережею Розенбергів. У 1949 році ФБР на підставі аналізу перехоплених і розшифрованих депеш змогло встановити, що агенти під кодовою назвою «Рест» і «Чарльз» є одна і та сама особа — фізик Клаус Фукс. Того ж року він був заарештований. На слідстві Фукс зізнався в шпигунстві і видав зв'язкового — Гаррі Голда. Через брак кур'єрів Гаррі Голд відповідав за зв'язок з Девідом Грінглассом, який працював на ядерному проекті «Манхеттен». На підставі показань Гаррі Голда та аналізу радіограм у ФБР зробили висновок, що саме Грінгласс — агент «Калібр». У 1950 році Грінгласс був заарештований і видав свого шурина — Юліуса Розенберга. Того ж року ФБР змогло дійти висновку, що агенти на прізвисько «Ліберал» і «Антена» є одна особа — Юліус Розенберг, і що саме він стоїть на чолі шпигунської мережі. В нелегальній діяльності були замішані дружина Грінгласса Рут, а також дружина Юліуса Розенберга Етель (у дівоцтві Грінгласс), вона ж сестра Грінгласса. В той час, окрім свідчень Грінгласса, не було сильних доказів провини Етель і Рут. Оскільки Грінгласс був зацікавлений в результаті справи, багато свідків висловлювали сумніви у винуватості Етель або навіть Юліуса Розенберга. Самі Розенберги заперечували свою провину, а на питання про комуністичні переконання відмовлялися відповідати, використовуючи П'яту поправку до Конституції[27]. Відмова від співпраці зі слідством і ряд інших обставин привели їх на електричний стілець[1].

Після публікації документів «Венона» в 1995 році стало неможливим говорити про невинність Розенбергів, оскільки в депешах їх активність ясна. Питання про ступінь провини кожного з учасників і, особливо, справедливої міри покарання не може, природно, бути вирішене технічними засобами. У підсумку, Розенберги залишилися єдиними американцями, страченим за шпигунство в роки «холодної війни». Теодор Холл, вина якого була доведена тільки даними «Венона», взагалі залишився непокараним і зробив успішну наукову кар'єру[1]. Мередіт Гарднер, зусиллями якого Розенберги були викриті, говорив, що він — проти смертної кари: «Ці люди хоча б вірили в те, що робили»[14]. Офіцер-ветеран ФБР Роберт Лемфер, який працював з Гарднером, рекомендував тюремне ув'язнення для Етель Розенберг, а для Юліуса Розенберга — страту, але тільки в тому випадку, якщо він не почне співпрацювати зі слідством. У разі визнання Розенбергів Лемфер розраховував віддати під суд за шпигунство ще близько п'ятнадцяти осіб[28]. Проти смертної кари для Етель Розенберг був навіть директор ФБР Джон Едгар Гувер[29]. Зізнання Розенбергів чекали до останньої хвилини[17][18]. Вже після винесення вироку Розенбергу агенти ФБР конфіденційно повідомили судді Ірвингу Кауфману найбільшу таємницю перехоплення і розшифровки повідомлень, з яких випливало, що Юліус був головою розвідувальної мережі, а Етель не могла не знати про це. Цікаво, що ФБР не повідомило про це до винесення вироку, щоб не впливати на судове рішення, але повідомило після, щоб дати судді деяке душевне полегшення після винесення такого суворого вироку[30]. «Венона» не довела прямої провини Етель, і вона не мала кодового імені. Професійний розвідник О. С. Феклісов згадував Етель у мемуарах. Феклісов перед зустріччю з Юліусом зайшов в магазин, і якщо Етель теж там, значить явка безпечна. Феклісов теж стверджує, що Етель знала про шпигунську діяльність чоловіка, але, по суті справи, не брала участь в ній[31].

Проект «Венона» в цілому треба вважати успішним, а враховуючи складність системи шифрування, навіть дуже успішним. Успіх, однак, стосувався лише кількох років. Вже невдовзі центр був попереджений. Згідно з ЦРУ, це зробили Вільям Вайсбанд та Кім Філбі. Ім'я Вайсбанда, маловідомого широкій публіці, було зазначено ФБР Дж. О. Йорком, кодове ім'я «Игла». Вайсбанд був консультантом з російської мови і мав доступ до багатьох частин проекту «Венона». Мередіт Гарднер згадував згодом, що Вайсбанд особливо цікавився розшифровкою радянських депеш, знаходився в кімнаті, коли Гарднер зміг прочитати першу телеграму. Проти Вайсбанда не було доказів; його вдалось засудити лине на рік ув'язнання за неповагу до суду.

Кім Філбі рано дізнався про проект «Венона». Він встиг попередити Макліна та Берджеса та втік сам, тому його ідентифікація проектом «Венона» дещо забарилась.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е CIA site. «Venona: Soviet Espionage and The American Response 1939—1957. Preface». Процитовано 2010-09-24. 
  2. а б Roberts, 2001, С. 169
  3. а б Romerstein et al., 2001, The making of an apparat, pp. 55—92
  4. «Комсомольская правда», 21.12.1990
  5. Пётр Гериев Подвиг советски физиков. Как создавался ядерный щит СССР (24 марта 2005).
  6. а б Шаблон:Книга:The FBI-KGB War
  7. а б в William P. Crowell. «Remembrances of Venona». сайт АНБ. Архів оригіналу за 2011-08-15. Процитовано 2010-09-16. 
  8. Benson, 2001, p. 5
  9. Benson, 2001, p. 23
  10. «Венона». Сообщение от 12 сентября 1943 с инструкциями на период после роспуска «Большого Дома» (Коминтерна)>
  11. Yuri Modin, My Five Cambridge Friends, 1994, Ballantine Books, ISBN 0-374-21698-3, p. 194
  12. Benson, Robert L. «The Venona Story». National Security Agency. Архів оригіналу за 2006-06-14. Процитовано 2006-06-18. 
  13. а б в г д е ж англ. VENONA Chronology на сайті АНБ
  14. а б «Meredith Gardner, 89, Dies; Broke Code in Rosenberg Case», Некролог в «Нью-Йорк Таймс»
  15. Cecil Phillips англ. The Washington Post. Sunday, 29 November 1998, Page B06. Cecil Phillips, «Cold War Code Expert, Dies»
  16. Benson, 2001, p. 9
  17. а б http://www.pbs.org/redfiles/kgb/deep/interv/k_int_robert_lamphere.htm Interview with Robert Lamphere. Retired FBI Agent]
  18. а б Obitiuary of Robert Lamphere Некролог в «Нью-Йорк Таймс»
  19. Benson, 2001, p. 49
  20. Сообщение «Барона», апрель, 1941
  21. Согласно показаниям перебежчика Гордиевского, передача документов из Блетчли-парка шла через Джона Кернкросса, см. Christopher Andrew and Oleg Gordievsky, KGB: The Inside Story of its Foreign Operations from Lenin to Gorbatchev, London, Hodder and Stoughton, 1990, note 5, p. 247.
  22. Benson, 2001, p. 16
  23. а б Benson, 2001, p. 6
  24. а б Romerstein et al., 2001, What was Venona? pp. 3-28
  25. Benson, 2001, p. 15
  26. Benson, 2001, p. 3
  27. «А-бомба». Владимир АБАРИНОВ. Сайт «Совершенно секретно».
  28. Roberts, 2001, С. 432
  29. Roberts, 2001, С. 380
  30. Roberts, 2001, pp. 432-433
  31. Roberts, 2001, pp. 166-167

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]