Прокоф'єв Сергій Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сергій Сергійович Прокоф'єв
фотографія
Сергій Прокоф'єв у 1918 році
Основна інформація
Дата народження 11 (23) квітня 1891(1891-04-23)
Місце народження Російська імперія маєток Сонцівка, Україна
Дата смерті 5 березня 1953(1953-03-05) (61 рік)
Країна Україна
Національність українець
Професія композитор, піаніст
Жанр симфонія, сюїта, соната, опера, кантата, балет, пісня, концерт, кіномузика

Сергі́й Сергі́йович Проко́ф'єв (11 (23) квітня 1891(18910423), маєток Сонцівка — 5 березня 1953, Москва) — радянський (російський) композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 — тричі, 1947, 1951).

Біографія[ред.ред. код]

Дореволюційний період[ред.ред. код]

С.Прокоф'єв у дитинстві

Народився в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині це село Красне Красноармійського району Донецької області в Україні). Його батько Сергій Олексійович Прокоф'єв був управителем маєтку. У віці 13 років вступив до Петербурзької консерваторії, де навчався композиції в А. Лядова, Миколи Римського-Корсакова, О. К. Глазунова, Я. Вітола.

1909 року закінчив консерваторію як композитор з посередніми оцінками (головним чином через творчі нерозуміння з професурою, що додержувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатись у консерваторії як піаніст у А. М. Єсипової.

1914 року закінчив консерваторію як піаніст зі своїм 1-м концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі — рояль. В консерваторські роки Прокоф'єв також займався диригуванням у Н. Черепніна, зав'язав дружні стосунки з Н. Мясковським та Б. Асаф'євим.

У 19141918 роках багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф'єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви; це музика принципово антиромантична, часто — жорсткозвучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна в ритмічному відношенні. Найпомітніші у цей період — балет «Казка про блазня…» (1915), опера «Гравець» за однойменним романом Достоєвського (19151916), декілька інструментальних концертів і сонат, Скіфська сюїта (1915) і кантата Семеро їх (1917). Один з шедеврів раннього Прокоф'єва — його Класична симфонія (1917), зразок «нової простоти»: нею композитор немов продемонстрував критикам своє блискуче володіння неокласичним стилем.

Закордонний період[ред.ред. код]

У 1918 Прокоф'єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919 Прокоф'єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). До того часу відноситься також Третій фортепіанний концерт. В Америці Прокоф'єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.

У 1922 Прокоф'єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний Янгол». У цьому містечку Прокоф'єв одружився на іспанській співачці Ліні Кодіна (псевдонім Ліна Люб'єра, по переїзду в СРСР — Ліна Іванівна), від якої мав 2 дітей.

У 1923 перебрався до Парижа, де швидко добився визнання, значним чином завдяки знайомству з видатним російським балетмейстером C. Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф'єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.

У 1927 році Прокоф'єв вперше відвідує СРСР, де має величезний успіх. Пізніші гастролі до СРСР здійснювались у 1929 та 1932 роках. У цей період з'явилися Друга, Третя і Четверта симфонії і Четвертий і П'ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф'єва досяг піку напруженості і гостроти, а також більш м'який за стилем балет "На Дніпрі" (1932).

Повернення до СРСР[ред.ред. код]

Після 1933 Прокоф'єв разом з сім'єю переїжджає до СРСР (в 1936 — остаточно). Причина повернення Прокоф'єва є предметом дискусій в колі музикознавців.

Головною офіційною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною («Я маю знову вжитися в атмосферу рідної землі. Я маю знову бачити справжні зиму і весну, що спалахує миттєво. У вухах моїх має звучати російська мова, я повинен говорити з людьми моєї плоті і крові, щоб вони повернули мені те, чого мені тут не дістає: свої пісні, мої пісні. Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму» — писав Прокоф'єв).

Окрім того на думку музикознавців характерною рисою характеру Прокоф'єва було бажання бути першим, яке проявлялося в усіх сферах його діяльності. Відомо, що в Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів плекали С.Рахманінов та І. Стравінський, в той час як після успішних гастролей в СРСР Прокоф'єв мав усі шанси бути недосяжним лідером. Зокрема показовим є запис у щоденнику Прокоф'єва від 5 березня 1929 року: «Сталін був на моєму концерті, коли я грав в Москві, і потім, не без гордості, сказав „наш Прокофьев“. Відмінно: до Росії можна їхати спокійно!„

Також окремі мемуаристи вказують на картярські борги Прокоф'єва.

Радянський період[ред.ред. код]

З поверненням Прокоф'єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф'єва. Так, згідно з влучним (і цілком об'єктивним) спостереженням композитора С. М. Слонімського, у центрі симфоній Прокоф'єва стоїть людина, а починаючи з П'ятої симфонії (1944) — радянська людина.

Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР — балет «Ромео і Джульєтта» (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). У 1938 Прокоф'єв здійснює останні гастролі до Європи та США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф'єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.

У 1941 році, напередодні війни, Прокоф'єв залишає сім'ю — дружину і двох синів — і йде до Міри Мендельсон, поетеси й активної комсомолки, згодом — співавторки лібретто його опер «Дуенья» та «Війна і мир».

Під час війни Прокоф'єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує, у 1942 пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С. Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».

Останні роки життя[ред.ред. код]

Останній період життя Прокоф'єва надзвичайно складний. У повоєнні роки у композитора розвивається гіпертонія, що загострюється важкими приступами. У 1948 році композитор потрапляє під Жданівські ідеологічні чистки, зокрема Прокоф'єв фігурує у славнозвісній Постанові ВКП(б) «Об опере „Великая дружба“ В.Мурадели» (10 лютого 1948). У відповідь композитор в дусі епохи висловлює «подяку партії за чіткі вказівки, ухвали, що допомагають (…) у пошуках музичної мови, зрозумілої і близької нашому народу, гідного нашого народу і нашої великої країни».

Того ж року Прокоф'єв оформляє свій другий шлюб — з Мірою Мендельсон. У березні 1948 року його першу дружину Ліну Прокоф'єву, іспанку за походженням, заарештовують за звинуваченням у шпигунстві, засуджують до 20 років таборів і засилають до Воркути. За свідченням в'язня ГУЛАГа Євгенія Таратути, Ліна Іванівна отримувала листи тільки від своїх синів.

Серед значних творів Прокоф'єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).

Помер Прокоф'єв 5 березня 1953 року — на 40 хвилин пізніше Сталіна та з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов'язаною із втратою радянського вождя. Похований в Москві, на Новодівочому цвинтарі.

Пам'ять[ред.ред. код]

В честь композитора названо Донецький міжнародний аеропорт

До 100-річчя з дня народження:

Donetsk prokofiev.jpg 1991 CPA 6314.jpg Sergey Prokofiev Novod 3.jpg
меморіальна дошка
поштова марка
надгробний пам'ятник

Твори[ред.ред. код]

Фрагмент рукопису 2-ї Фортепіанної сонати

Опери

  • Маддалена (1911; 2-а редакція 1913),
  • Гравець («Игрок») (за Ф. М. Достоєвським, 1929, Брюссель; 1974, Москва),
  • Любов до трьох апельсинів («Любовь к трём апельсинам») (за К. Гоцці, 1921, Чикаго; 1926, Ленінград),
  • Вогняний янгол («Огненный ангел») (за В. Я. Брюсовим, 1927; концертне виконання 1954, Париж; 1955, Венеція; 1983, Пєрмь),
  • Семен Котко (1940, Москва),
  • Заручини в монастирі («Обручение в монастыре») («Дуенья», за Р. Шериданом, 1946, Ленінград),
  • Війна і мир (за Л. Н. Толстим, 1943; остаточна редакція 1952; 1946, Ленінград; 1955, там же),
  • Повість про справжню людину («Повесть о настоящем человеке») (за Б. П. Полевим, концертне виконання 1948, Ленінград; 2-я редакція 1960, Москва);

Балети

  • Казка про блазня, що семеро блазнів перехитрував («Сказка про шута, семерых шутов перешутившего») (1921, Париж),
  • Сталевий скок (1927, Париж),
  • Блудний син (1929, там же),
  • На Дніпрі (1932, там же),
  • Ромео і Джульєтта (за У. Шекспіром, 1938, Брно; 1940, Ленінград),
  • Попелюшка («Золушка») (1945, Москва),
  • Казка про кам'яну квітку(«Сказ о каменном цветке») (за П. П. Бажовим, 1954, Москва);

для солістів, хору та оркестру —

  • Ораторія «На страже мира» (слова С. Я. Маршака, 1950),
  • Кантати, в тому числі
  • вокально-симфонічні сюїти, в тому числі
    • Зимове вогнище («Зимний костёр») (слова С. Я. Маршака, 1949);

для оркестру —

  • 7 симфоній
  • Ала і Лоллій (Скіфська сюїта, 1915),
  • Симфонічна казка «Пєтя і волк» (1936),
  • Два пушкінських вальси (1949),
  • Ода на закінчення війни (1945)
  • Сюїти, поеми, увертюри, та ін.;

концерти з оркестром —

  • 5 для фортепіано (1912; 1913, 2-а редакція 1923; 1921; 1931, для лівої руки; 1932),
  • 2 для скрипки (1917, 1935),
  • симфонія-концерт для віолончелі (1952) та ін.;

камерно-інструментальні ансамблі, в тому числі

  • сонати для скрипки і фортепіано,
  • соната для віолончелі і фортепіано,
  • соната для флейти і фортепіано,
  • 2 квартети;

для фортепіано

  • 9 сонат
    • № 1 ор.1 — 1907, 2-а ред. 1909;
    • № 2 ор.14 — 1912;
    • № 3 ор.28 — 1907, 2-а редакція 1917;
    • № 4 ор.29 bis — 1934;
    • № 5 ор.38 — 1923, 2-а ред. ор.135, 1952;
    • № 6 ор.82 — 1939-40;
    • № 7 ор.83 — 1939-42;
    • № 8 ор.84 — 1939-44;
    • № 9 ор.103 — 1947)
  • Сарказми,
  • Швидкоплинності (1915–1917),
  • Казки старої бабусі,
  • Етюди (ор.2 та ор.52)
  • Сюїти з балетів «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта»
  • п'єси; романси, пісні;
  • музика до спектаклів драматичного театру та кінофільмів.

Музичні приклади[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]