Прокоф'єв Сергій Сергійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сергій Сергійович Прокоф'єв
фотографія
Сергій Прокоф'єв у 1918 році
Основна інформація
Дата народження 11 (23) квітня 1891(1891-04-23)
Місце народження Російська імперія маєток Сонцівка, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія (нині Донецька область, Україна)
Дата смерті 5 березня 1953(1953-03-05) (61 рік)
Країна Російська імперія Російська імперіяСРСР СРСР
Національність росіянин
Професія композитор, диригент, піаніст
Жанр симфонія, сюїта, соната, опера, кантата, балет, пісня, концерт, кіномузика

Сергі́й Сергі́йович Проко́ф'єв (11 (23) квітня 1891(18910423), маєток Сонцівка — 5 березня 1953, Москва) — радянський композитор, автор 8 опер, 7 балетів, 7 симфоній та багатьох камерно-інструментальних творів, а також музики до кінофільмів. Лауреат Сталінської премії (1943, 1946 — тричі, 1947, 1951).

Біографія[ред.ред. код]

Дореволюційний період[ред.ред. код]

С.Прокоф'єв у дитинстві

Народився в маєтку Сонцівка Бахмуцького повіту Катеринославської губернії (нині це село Красне Красноармійського району Донецької області в Україні). Його батько Сергій Олексійович Прокоф'єв був управителем маєтку. У віці 13 років вступив до Петербурзької консерваторії, де навчався композиції в А. Лядова, Миколи Римського-Корсакова, О. К. Глазунова, Я. Вітола.

1909 року закінчив консерваторію як композитор з посередніми оцінками (головним чином через творчі нерозуміння з професурою, що додержувалася академічного напрямку в музиці) і продовжив навчатись у консерваторії як піаніст у А. М. Єсипової.

1914 року закінчив консерваторію як піаніст зі своїм 1-м концертом для фортепіано з оркестром, отримавши найвищу оцінку та гран-прі — рояль. В консерваторські роки Прокоф'єв також займався диригуванням у Н. Черепніна, зав'язав дружні стосунки з Н. Мясковським та Б. Асаф'євим.

У 19141918 роках багато концертував у Москві, Петрограді, інших містах Росії. Музика Прокоф'єва стала предметом запеклих дискусій у музичних колах. Для його ранніх творів характерні гротесковість, сатиричні мотиви; це музика принципово антиромантична, часто — жорсткозвучна, пронизана дисонансами, дуже енергійна в ритмічному відношенні. Найпомітніші у цей період — балет «Казка про блазня…» (1915), опера «Гравець» за однойменним романом Достоєвського (19151916), декілька інструментальних концертів і сонат, Скіфська сюїта (1915) і кантата Семеро їх (1917). Один з шедеврів раннього Прокоф'єва — його Класична симфонія (1917), зразок «нової простоти»: нею композитор немов продемонстрував критикам своє блискуче володіння неокласичним стилем.

Закордонний період[ред.ред. код]

У 1918 Прокоф'єв у розпал громадянської смути залишає батьківщину (йому вдається випросити дозвіл на виїзд особисто у Луначарського) та вирушає через Японію до США (через війну в Європі вимушений був рухатись саме таким маршрутом), де активно гастролює як піаніст і диригент. У 1919 Прокоф'єв завершив комічну оперу «Любов до трьох апельсинів» (поставлена у 1921 оперним театром у Чикаго). До того часу відноситься також Третій фортепіанний концерт. В Америці Прокоф'єв не мав значного успіху, що стало причиною його переїзду до Європи.

У 1922 Прокоф'єв переселився до Німеччини в мальовниче приальпійське містечко Етталь, де починає роботу над оперою «Вогняний Янгол». У цьому містечку Прокоф'єв одружився на іспанській співачці Ліні Кодіна (псевдонім Ліна Люб'єра, по переїзду в СРСР — Ліна Іванівна), від якої мав 2 дітей.

У 1923 перебрався до Парижа, де швидко добився визнання, зокрема завдяки знайомству з видатним російським балетмейстером C. Дягілєвим, який поставив його «Казку про блазня…», а також замовив і пізніше поставив балети «Сталевий скік» (1927) і «Блудний син» (1928). У Парижі Прокоф'єв провів наступне десятиліття, виїжджаючи в тривалі концертні турне країнами Європи і по Америці, які мали грандіозний успіх.

У 1927 році Прокоф'єв вперше відвідує СРСР, де має величезний успіх. Пізніші гастролі до СРСР здійснювались у 1929 та 1932 роках. У цей період з'явилися Друга, Третя і Четверта симфонії і Четвертий і П'ятий фортепіанні концерти, в яких стиль Прокоф'єва досяг піку напруженості і гостроти, а також більш м'який за стилем балет "На Дніпрі" (1932).

Повернення до СРСР[ред.ред. код]

Після 1933 Прокоф'єв разом з сім'єю переїжджає до СРСР (в 1936 — остаточно). Причина повернення Прокоф'єва є предметом дискусій в колі музикознавців.

Головною офіційною причиною повернення композитора вважається туга за батьківщиною («Я маю знову вжитися в атмосферу рідної землі. Я маю знову бачити справжні зиму і весну, що спалахує миттєво. У вухах моїх має звучати російська мова, я повинен говорити з людьми моєї плоті і крові, щоб вони повернули мені те, чого мені тут не дістає: свої пісні, мої пісні. Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму» — писав Прокоф'єв).

Окрім того на думку музикознавців характерною рисою характеру Прокоф'єва було бажання бути першим, яке проявлялося в усіх сферах його діяльності. Відомо, що в Європі на той час найбільшу славу композиторів та піаністів плекали С.Рахманінов та І. Стравінський, в той час як після успішних гастролей в СРСР Прокоф'єв мав усі шанси бути недосяжним лідером. Зокрема показовим є запис у щоденнику Прокоф'єва від 5 березня 1929 року: «Сталін був на моєму концерті, коли я грав в Москві, і потім, не без гордості, сказав „наш Прокофьев“. Відмінно: до Росії можна їхати спокійно!„

Також окремі мемуаристи вказують на картярські борги Прокоф'єва.

Радянський період[ред.ред. код]

З поверненням Прокоф'єва до СРСР відбувається різкий стилістичний злам у творчості в бік спрощення, більшої доступності, виразності та класичної строгості музичної мови. Змінюється і образність музики Прокоф'єва. Так, згідно з влучним (і цілком об'єктивним) спостереженням композитора С. М. Слонімського, у центрі симфоній Прокоф'єва стоїть людина, а починаючи з П'ятої симфонії (1944) — радянська людина.

Серед найвизначніших творів, написаних у СРСР — балет «Ромео і Джульєтта» (1935), симфонічна казка «Петя і вовк» (1936), кантата до 20-річчя Жовтня (1937), кантата «Олександр Невський» (1939). У 1938 Прокоф'єв здійснює останні гастролі до Європи та США, які відбуваються з блискучим успіхом, зокрема Прокоф'єву пропонують вигідний контракт у Голлівуді, від якого, однак, композитор відмовився.

У 1941 році, напередодні війни, Прокоф'єв залишає сім'ю — дружину і двох синів — і йде до Міри Мендельсон, поетеси й активної комсомолки, згодом — співавторки лібретто його опер «Дуенья» та «Війна і мир».

Під час війни Прокоф'єв відправляється на Кавказ, пізніше в Алма-Ату, де поряд з камерними та симфонічними творами пише фронтові пісні, багато концертує, у 1942 пише музику до фільму «Іван Грозний» (режисер С. Ейзенштейн). Серед найвидатніших творів воєнних років — 7-а фортепіанна соната (перший твір удостоєний Сталінської премії), опера «Війна і мир», 5-а симфонія, балет «Попелюшка».

Останні роки життя[ред.ред. код]

Останній період життя Прокоф'єва надзвичайно складний. У повоєнні роки у композитора розвивається гіпертонія, що загострюється важкими приступами. У 1948 році композитор потрапляє під Жданівські ідеологічні чистки, зокрема Прокоф'єв фігурує у славнозвісній Постанові ВКП(б) «Об опере „Великая дружба“ В.Мурадели» (10 лютого 1948). У відповідь композитор в дусі епохи висловлює «подяку партії за чіткі вказівки, ухвали, що допомагають (…) у пошуках музичної мови, зрозумілої і близької нашому народу, гідного нашого народу і нашої великої країни».

Того ж року Прокоф'єв оформляє свій другий шлюб — з Мірою Мендельсон. У березні 1948 року його першу дружину Ліну Прокоф'єву, іспанку за походженням, заарештовують за звинуваченням у шпигунстві, засуджують до 20 років таборів і засилають до Воркути. За свідченням в'язня ГУЛАГа Євгенія Таратути, Ліна Іванівна отримувала листи тільки від своїх синів.

Серед значних творів Прокоф'єва останніх років — опера «Повість про справжню людину» (1948), 7-ма симфонія (1952, остання Сталінська премія), Симфонія-концерт для віолончелі (1952).

Помер Прокоф'єв 5 березня 1953 року — на 40 хвилин пізніше Сталіна та з тієї ж причини: крововилив у мозок. Для радянської спільноти смерть композитора довгий час була затьмарена скорботою, пов'язаною із втратою радянського вождя. Похований в Москві, на Новодівочому цвинтарі.

Пам'ять[ред.ред. код]

В честь композитора названо Донецький міжнародний аеропорт

До 100-річчя з дня народження:

Donetsk prokofiev.jpg 1991 CPA 6314.jpg Sergey Prokofiev Novod 3.jpg
меморіальна дошка
поштова марка
надгробний пам'ятник

Твори[ред.ред. код]

Фрагмент рукопису 2-ї Фортепіанної сонати

Опери

  • Маддалена (1911; 2-а редакція 1913),
  • Гравець («Игрок») (за Ф. М. Достоєвським, 1929, Брюссель; 1974, Москва),
  • Любов до трьох апельсинів («Любовь к трём апельсинам») (за К. Гоцці, 1921, Чикаго; 1926, Ленінград),
  • Вогняний янгол («Огненный ангел») (за В. Я. Брюсовим, 1927; концертне виконання 1954, Париж; 1955, Венеція; 1983, Пєрмь),
  • Семен Котко (1940, Москва),
  • Заручини в монастирі («Обручение в монастыре») («Дуенья», за Р. Шериданом, 1946, Ленінград),
  • Війна і мир (за Л. Н. Толстим, 1943; остаточна редакція 1952; 1946, Ленінград; 1955, там же),
  • Повість про справжню людину («Повесть о настоящем человеке») (за Б. П. Полевим, концертне виконання 1948, Ленінград; 2-я редакція 1960, Москва);

Балети

  • Казка про блазня, що семеро блазнів перехитрував («Сказка про шута, семерых шутов перешутившего») (1921, Париж),
  • Сталевий скок (1927, Париж),
  • Блудний син (1929, там же),
  • На Дніпрі (1932, там же),
  • Ромео і Джульєтта (за У. Шекспіром, 1938, Брно; 1940, Ленінград),
  • Попелюшка («Золушка») (1945, Москва),
  • Казка про кам'яну квітку(«Сказ о каменном цветке») (за П. П. Бажовим, 1954, Москва);

для солістів, хору та оркестру —

  • Ораторія «На страже мира» (слова С. Я. Маршака, 1950),
  • Кантати, в тому числі
  • вокально-симфонічні сюїти, в тому числі
    • Зимове вогнище («Зимний костёр») (слова С. Я. Маршака, 1949);

для оркестру —

  • 7 симфоній
  • Ала і Лоллій (Скіфська сюїта, 1915),
  • Симфонічна казка «Пєтя і волк» (1936),
  • Два пушкінських вальси (1949),
  • Ода на закінчення війни (1945)
  • Сюїти, поеми, увертюри, та ін.;

концерти з оркестром —

  • 5 для фортепіано (1912; 1913, 2-а редакція 1923; 1921; 1931, для лівої руки; 1932),
  • 2 для скрипки (1917, 1935),
  • симфонія-концерт для віолончелі (1952) та ін.;

камерно-інструментальні ансамблі, в тому числі

  • сонати для скрипки і фортепіано,
  • соната для віолончелі і фортепіано,
  • соната для флейти і фортепіано,
  • 2 квартети;

для фортепіано

  • 9 сонат
    • № 1 ор.1 — 1907, 2-а ред. 1909;
    • № 2 ор.14 — 1912;
    • № 3 ор.28 — 1907, 2-а редакція 1917;
    • № 4 ор.29 bis — 1934;
    • № 5 ор.38 — 1923, 2-а ред. ор.135, 1952;
    • № 6 ор.82 — 1939-40;
    • № 7 ор.83 — 1939-42;
    • № 8 ор.84 — 1939-44;
    • № 9 ор.103 — 1947)
  • Сарказми,
  • Швидкоплинності (1915–1917),
  • Казки старої бабусі,
  • Етюди (ор.2 та ор.52)
  • Сюїти з балетів «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта»
  • п'єси; романси, пісні;
  • музика до спектаклів драматичного театру та кінофільмів.

Музичні приклади[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]