Прокіп Великий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Прокіп Великий

Прокіп Голий (Лисий), пізніше названий Прокіп Великий (* близько 1380 р. — 30 травня 1434) — знаменитий гуситський вождь, один з воєначальників, що очолили таборитів після смерті Яна Жижки.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Він був племінником багатого празького дворянина і купця Генріха Пуша із Цах, який усиновив його і призначив до духовного звання. Здобувши освіту в Празі, Прокіп Голий довершив її в подорожах по Франції, Іспанії, Італії та Палестині і, повернувшись на батьківщину, став священиком.

Скоро він прийняв гуситство. У 1421 р. потрапив за це у в'язницю. З початком гуситських воєн приєднався до Яна Жижки і, вже одружений, відправляв священицькі обов'язки. Після смерті Жижки, в 1426, став головним ватажком таборитів. У цьому ж році Прокіп Великий під стінами міста Ауссіга розбив наголову німців.

У 1427 р. витіснив з Моравії Альбрехта Австрійського та спустошив австрійські землі до Дунаю, а потім, разом з іншим гуситським гетьманом Прокопом Малим, і Сілезію.

Здобувши верх над помірними гуситами і заволодівши Прагою, Прокіп Великий ще раз розбив німців та спустошив Сілезію, Моравію і Угорщину до Пресбургу, а в 1429 і 1430 рр. — Мейсен, Франконії і Нижню Баварію.

Після нових спустошень Моравії і Сілезії імператор Сигізмунд спробував, але безуспішно, увійти в угоду з Прокопом Великим в місті Егер. Коли кардинал Юліан організував нове хрестоносне ополчення під начальством Фрідріха Бранденбурзького (90 000 піхоти, 40 000 кінноти, 9 000 возів, 150 гармат), воно розбіглося, лише тільки почуло про наближення Прокопа Великого, який остаточно розбив хрестоносців під Домажліце (1431 р.) і пройшов Лузацію до Франкфурта, спустошивши потім Сілезію.

У 1433 Прокіп Великий був в числі 8 чеських послів на Базельському соборі, вимовляв вогненні промови, але без успіху повернувся додому. Коли в 1433 р. помірні гусити визнали «Базельські компактати», а дворянська реакція явно стала брати верх, Прокіп Великий разом зі своїми таборитами дав реакційній партії битву під Липанами (1434 р.), де був розбитий і убитий разом з іншим полководцем таборитів Прокопом Малим. З іх поразкою і загибеллю пов'язують кінець революційного гуситського руху.

Прізвисько[ред.ред. код]

Прізвище «Голий» — судячи з усього пов'язане його прізвиськом. Історики довгий час вважали, що воно позначає лису людину. Лише порівняно недавно відкрилося, що це прізвисько пов'язане зі звичкою Прокопа голитися. Майже всі гусити, щоб наблизитися своїм зовнішнім виглядом до Христа і апостолів, ходили з бородами. Тільки Прокіп Голий весь час свого перебування в місті Табор голився, і таким чином отримав своє прізвисько. Однак в останній період життя його вже називали «Великим».

Образ у літературі[ред.ред. код]

Один із героїв трилогії Анджея Сапковського «Саґа про Рейневана»:

«Прокоп до революції був священником, говорили, що він походить з Праги, з роду староміських патриціїв. До гуситів він пристав одразу після дефенестрації, але до 1425 року був усього лише одним із багатьох таборитських проповідників, серед яких виділявся не тільки розумом, холоднокровністю та толерантністю, а й тим, що всупереч приписам гуситської літургії не носив апостольської бороди, а щоранку педантично голився, плекаючи тільки свої славнозвісні вуса. Саме через це гоління і отримав він своє прізвисько — Голий. Після смерті Богуслава зі Швамберка Прокопа зовсім несподівано обрали найвищим гейтманом, головнокомандувачем Табора й верховним Справцею[1] — так перекладалося титул director operationum Thaboritarum. Невдовзі після номінації Прокоп здобув друге прізвисько: Великий. І йшлося не тільки про зріст. Прокоп виявився справді великим вождем і стратегом, це довели гучні перемоги під Усті, під Цветгелем, під Таховом і Стршибором. Зоря Прокопа Голого світила яскраво.[2]»

Примітки[ред.ред. код]

  1. «…головнокомандувачем Табора і верховним Справцею» — введений для колориту богемізм, чеськ. «spravce» — це управитель, керівник (прим. автора)
  2. Сапковський Анджей. Божі воїни: Роман / Пер. А. Поритко. — К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. — 640 с. — ISBN 966-365-101-6

Джерела та посилання[ред.ред. код]