Проспект Свободи (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Проспект Свободи
Хоругва Львова.png Львів
Центральна частина проспекту Свободи
Центральна частина проспекту Свободи
Місцевість Старе місто (історичний центр)
Район Галицький
Історична інформація
Колишні назви Нижні Вали, Карла Людвіга Нижня/Карла Людвіга Верхня, Карла Людвіга/Гетьманська, Легіонів/Гетьманська (Гетьманські Вали), Першого Травня, Опернштрассе/Музеумштассе, Адольф Гітлер плац, Першого Травня, проспект Леніна
Протяжність 350 метрів
Координати 49°50′30″ пн. ш. 24°01′40″ сх. д. / 49.841611111111° пн. ш. 24.027777777778° сх. д. / 49.841611111111; 24.027777777778Координати: 49°50′30″ пн. ш. 24°01′40″ сх. д. / 49.841611111111° пн. ш. 24.027777777778° сх. д. / 49.841611111111; 24.027777777778
Транспорт
Рух двосторонній
Покриття асфальт/бруківка

Проспект Свободи — центральна вулиця Львова, одна з найкрасивіших і найпрестижніших в місті, епіцентр ділового і культурного життя. В архітектурі проспекту Свободи переплелись риси сецесії і еклектики, що живиться історичними стилями класицизму, неоренесансу і бароко. Загальна довжина проспекту становить близько 350 метрів. З південної сторони він обмежений площею Міцкевича, а з північної сторони — вулицею Городоцькою, за якою проспект Свободи переходить у проспект В'ячеслава Чорновола (колишня вул.700-річчя Львова.)

Назва проспекту[ред.ред. код]

Вулиці Гетьманська й Карла Людвіга в 1905 році

Зміна політичної ситуації у Львові знаходила своє відображення у зміні назви його головної вулиці. З кінця XVIII століття проспект мав назву Нижні Вали, з 1855 року його непарна сторона називалась Карла Людвіга нижня, парна — Карла Людвіга верхня, з 1871 непарна сторона — Карла Людвіга, а парна — Гетманська. В 1919 р. непарна сторона, що носила ім'я австрійського ерцгерцога, була перейменована польською владою на вулицю Легіонів. Однак у міській польській говірці обидві частини проспекту до того часу уже отримали усталене ім'я — Гетма́нські Вали (пол. Wały Hetmańskie). В 1940 році радянська окупаційна влада перейменувала бульвар на вулицю 1-го Травня. Німецька окупаційна влада знову розділила проспект на дві сторони, парна сторона стала називатися Опернштрассе (Opernstraße), непарна — Музеумштрассе (Museumstraße); в 1942 вони були об'єднані і отримали назву Адольф Гітлер плац (Adolf-Hitler-Platz). В 1944 на короткий час повернулись назви обидвох частин бульвару — вулиці Легіонів і Гетманьська. З 1945 — знову 1-го Травня. З 1959 — проспект Леніна, з 1990 року — проспект Свободи.

Історія проспекту[ред.ред. код]

Західна частина оборонних мурів і межуюча місцевість у середині XVIII, пізніше тут сформувався проспект Свободи
Електротрамваї на Гетманьських Валах

Після приєднання Галичини в 1772 році до Австрійської імперії почали розбиратися львівські оборонні мури, які на той час перебували у жалюгідному стані. В результаті ліквідації західної лінії укріплень утворилися теперішні площі Міцкевича і святого Духа, а також парна сторона проспекту Свободи. Західна частина львівських міських укріплень складалася з Високої стіни (на якій стояли вежі різників, ковалів і слюсарів, торговців, пекарів), Низького замку (з шляхетською і кутовою вежами) і Нижнього валу з артилерійськими бастіонами Фарським, Гетманьським і Міським).

У свою чергу, непарна сторона проспекту утворена з лівого берегу Полтви, який до ліквідації укріплень був болотистою місцевістю, на якій стояли де-не-де невеликі будиночки жителів передмістя і лепрозорій.

На території, де сьогодні встановлено пам'ятник Шевченкові, в XVII–XVIII століттях споруджували невеликі тимчасові театри. У 1787 році в костелі Святого Хреста, що розташовувався на місці нинішнього Національного музею, був відкритий перший стаціонарний львівський театр.

Формування проспекту Свободи — фактично другого (після площі Ринок) історичного центру Львова — почалося в 1780-ті роки. До 1800 року вальні укріплення були переплановані — так сформувався бульвар (Нижні Вали, нім. Untere Wallgasse) з рядами тополь і пішохідною алеєю вздовж Полтви. З початку XIX століття прогулянки бульваром стали модними, на ньому з'явилися кіоски.

27 січня 1836 в будівлі дирекції львівської поліції, яка знаходилася на місці сучасного «Гранд-готелю», народився австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (від його прізвища утворено поняття мазохізм). Захер-Мазох народився в службовій квартирі свого батька Леопольда Захера, який очолював у той час львівську поліцію.

З 1858 року Нижні Вали почали освітлюватися газовими ліхтарями замість масляних. В 1887–1888 інженер Вацлав Ібіанський накрив Полтву бетонними склепіннями в районі бульвару, а нові насадження дерев і квітів розробив проектувальник Стрийського парку Арнольд Рьорінґ (нім. Arnold Röhring). Уздовж непарної сторони бульвару в 1888 році були прокладені лінії кінного трамваю, а у вересні 1893 року — лінії електротрамваю.

Бульвар, що значно розширився, став місцем рандеву і «чорної біржі». Вечорами біля пам'ятника Михайлу Архангелу збиралися комерсанти, в основному євреї, чекаючи телеграм з Відня: навпроти пам'ятника в будівлі Галицької Ощадної Каси (нині Музей етнографії) розміщувався телеграф; саме це місце колишньої «чорної біржі» з кінця 1990-х львів'яни зневажливо стали називати «клюмбою», місцем зустрічей львівських «політиків-аматорів»: пенсіонерів, люмпенів і маргіналів.

Разом з Марійською площею (нині площа Міцкевича) і вулицею Академічною (просп. Шевченка) Гетьманські Вали утворили єдину пішохідну, прогулянкову зону — так звані Корзо. З кінця XIX століття бульвар забудовувався будівлями готелів, банків, прибуткових будинків, на ньому з'явилися модні магазини.

Завершення будівництва Міського театру (нині — Оперний театр) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.

В 1901 році було влаштовано електричне освітлення бульвару. В міжвоєнний період суспільне значення проспекту підкреслювалося проведенням різноманітних масових акцій.

В 1941, під час німецько—гітлерівської окупації, міське будівельне управління розробило план перепланування бульвару в Адольф Гітлер ринг з тріумфальною аркою в центрі і пам'ятником фюреру.

В Післявоєнний період посилилося суспільне і транспортне значення проспекту. В 1951 році було ухвалено рішення припинити трамвайний рух по проспекту. Прокладка вулиці 700-річчя Львова (нині просп. Чорновола) різко збільшила автомобільний потік.

Як і в австрійсько-польські часи, люди продовжували неформально збиратися на бульварі — «чорна біржа» перетворилася на т. зв. «футбольну біржу». З перемогою львівської футбольної команди «Карпати» в фіналі Кубка СРСР 1969 пов'язані єдині масові неорганізовані демонстрації на проспекті в часи, що передували перебудові.

Ближче до площі Міцкевича на Новорічні свята встановлювали центральну міську ялинку. На Різдвяні Свята радянські органи арештовували тут українських школярів і студентів за участь у вертепах і співання колядок. Студентів-порушників карали виключенням з навчальних закладів.

Сучасність[ред.ред. код]

Сьогодні проспект Свободи — це найелегантніша і найпрестижніша вулиця Львова. Перші поверхи більшості будівель зайняті банками, дорогими магазинами, кафе, ресторанами і нічними клубами. В той же час в багатьох будівлях вище другого поверху, як і раніше, знаходяться житлові квартири.

З кінця 1980-х проспект став місцем збору стихійних політклубів, так званої «клумби» (збиралися біля клумби навпроти Музею етнографії), мітингів і демонстрацій. З 1991 року на проспекті Свободі, на площі перед Оперним театром перед пам'ятником Тарасові Шевченку, проводяться також концерти й інші святкові акції, зокрема, до святкування Дня міста активно проводилися реставрація і ремонт історичних будівель, реконструйована одна з середньовічних оборонних башт — башта цеху торговців, в якій розташований ресторан.

Посередині проспекту від Оперного театру до площі Міцкевича прокладена широка центральна алея завдовжки понад 300 метрів (нині в народі вона має назву «стометрівка»), в святкові дні заповнена львів'янами і туристами. Тут же, на алеї, збираються любителі шахів і доміно. Біля гранітних парапетів біля підніжжя пам'ятника Т.Шевченкові підлітки люблять кататися на роликах, а закохані призначають побачення.

Пам'ятники[ред.ред. код]

Станіславу Яну Яблоновському[ред.ред. код]

Львівський пам'ятник гетьману Станіславу Яблоновському — перший пам'ятник в Україні

Кам'яна статуя гетьмана Станіслава Яна Яблоновського, що командував порятунком Львів від нападу кримських татарів у 1695, була першим пам'ятником на території сучасного проспекту Свободи і України загалом.[1] Фігура С.Яблоновського була виготовлена наприкінці XVIII століття й стояла біля стіни Нижнього замка. Пізніше, після руйнування Нижнього замку, вона була прибрана; повторно її встановили в 1859 році на набережній Полтви перед площею Каструм, що утворилася в результаті знищення Нижнього замку.

Вирізана з піщанику фігура гетьмана була представлена в лицарській збруї, із шоломом на голові й булавою в опущеній правій руці, через ліве плече був перекинений римський плащ.

У міжвоєнний період «кам'яного гетьмана» трактували як зайву деталь головної міської вулиці. В 1932 році пам'ятник був перенесений, а після 1944 р. він зник, доля його невідома.

Яну ІІІ Собеському[ред.ред. код]

Пам'ятник Яну Собеському, початок XX століття
Пам'ятник Яну Собеському (нині знаходиться в Гданьску)

В кінці XIX століття Гетьманські Вали асоціювалися з ім'ям іншого гетьмана, а пізніше короля — Яна Собеського. Пам'ятник був урочисто відкритий у листопаді 1898 року. Автором проекту виступив Тадеуш Баронч, кам'яний цоколь виконав Юліан Марковський. Фігуру гетьмана відлили у Відні — місті, що в 1683 році було врятоване від турецької облоги військом під командуванням Яна Собеського. Бронзовий вершник на кам'яному п'єдесталі зазнав впливу від пам'ятників Яну Собеському у Варшаві і Богдану Хмельницькому в Києві.

В 1950 році «львівський гетьман» був перевезений до Варшави, звідти у 1965 році — до Гданьска, де був встановлений.

Архангелу Михаїлу[ред.ред. код]

Бронзова скульптурна композиція Архангела Михаїла, що знищує Сатану, була відлита в 1639 році, але на центральній алеї з'явилася тільки в 1873[2].

У зв'язку з роботами по засклепінню Полтви пам'ятник архангелові Михайлу перенесли, зараз він знаходиться у Львівскому історичному музеї.

Сталінської конституції (Дружбі народів)[ред.ред. код]

Пам'ятник В. І. Леніну

В 1940 р. перед пам'ятником Яну Собеському був установлений бетонно-дерев'яний обеліск із соцреалістичними фігурами солдата, робітника й селянина. На п'єдесталі знаходилися написи українською, польською та єврейською мовами. Монумент був зруйнований у червні 1941 року, ще до вступу німецьких військ у Львів.

Володимиру Леніну[ред.ред. код]

Підготовка до встановлення пам'ятника В. І. Леніну почалася перед початком Німецько-радянської війни, в червні 1941 року; був встановлений у 1952 році біля Оперного театру. Робота відомого скульптора С. Д. Меркулова являла собою камерну напівфігуру на високому гранітному постаменті, що символізував трибуну. 1954 року художник Іван Прийдан написав картину «Відкриття пам'ятника В. І. Леніну у Львові».[3] Пам'ятник став одним із перших (вересень 1990) серед демонтованих відповідно до санкції місцевої влади; бронзовий відлив був розплавлений.

Тарасові Шевченку[ред.ред. код]

Докладніше у статті Пам'ятник Тарасові Шевченку (Львів)
Пам'ятник Шевченку

Рішення про спорудження у Львові пам'ятника Тарасу Шевченку було прийнято 22 червня 1987 року. Обласний конкурс 1988 р. і республіканський 1989 р. не визначили жодного проекту-переможця. Однак «клумби» і львівська громадськість вимагали якнайшвидшого встановлення пам'ятника. Було ухвалене рішення про використання проекту скульпторів В. й А. Сухорських й архітекторів Ю.Диби і Ю.Кромея — проекту, що журі республіканського конкурсу назвала «відносно кращим».

Урочисте відкриття пам'ятника Шевченку відбулося 24 серпня 1992 року — на річницю прийняття декларації незалежності України, а рівно через 4 роки був відкритий 12-метровий елемент пам'ятника — бронзова «Хвиля Національного Відродження».

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Офіційний сайт Львова/Вперше у Львові
  2. Сьомочкін І. Пам'ятники // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С. 14.
  3. Українські радянські художники: довідник. — К.: Мистецтво, 1972. — С. 376.

Література[ред.ред. код]

  • Бірюльов Ю. Два століття головної вулиці Львова // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С.6 — 8.
  • Львов. Путеводитель. Львов, 2006.
  • Сьомочкін І. Пам'ятники // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С. 14 — 15.
  • Шишка О. Гетьманські Вали — проспект Свободи // Галицька брама, лютий 1998, № 2 (38). — С.3 — 4.

Координати: 49°50′29″ пн. ш. 24°01′40″ сх. д. / 49.8414833° пн. ш. 24.0279333° сх. д. / 49.8414833; 24.0279333{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний теґ на сторінку