Процесуальні докази

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Процесуа́льні до́кази (докази в процесуальному праві) — будь-які фактичні дані, отримані у процесуально передбаченому порядку, на підставі яких встановлюється наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для вирішення судової справи.

Доказове право (або теорія доказів) є інститутом процесуального права, що вивчає поняття і зміст доказів і процесу доказування, джерела доказів, застосування науково-технічних засобів у процесі доказування. Доказове право виступає методологічною основою правозастосовної діяльності органів досудового розслідування, прокуратури, суду, адвокатів.

Класифікація доказів[ред.ред. код]

Розрізняють такі види доказів:

  1. первинні та похідні;
  2. обвинувальні й виправдувальні (у кримінально-процесуальному праві);
  3. прямі й непрямі;
  4. особисті, письмові та речові.

Первинні докази — факти, які встановлюються з першоджерела, наприклад, з показань свідка-очевидця, тексту документа-оригінала, під час огляду місця події тощо.

Похідні докази — факти, які встановлюються шляхом відтворення, копіювання, моделювання первинних доказів, наприклад, з показань свідка, що переказує розмову зі свідком-очевидцем, ксерокопії документа-оригінала, зліпка сліду взуття на місці події тощо.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме ціє́ю особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать про те, що немає самої події злочину, що певна особа до неї не причетна, або пом'якшують відповідальність особи.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставини, що підлягають доказуванню, або ж на їх відсутність. Показання обвинуваченого, який визнає свою вину і пояснює, з яких мотивів, коли, де і за яких обставин він скоїв злочин, є прямими доказами.

Непрямі докази містять дані про факти, що передували, супроводжували чи слідували подіям, які встановлюються, і за сукупністю яких можна зробити висновок про те, чи мала місце певна подія. Наприклад, при розслідуванні справи про вбивство на підставі таких непрямих доказів, як приналежність обвинуваченому ножа, яким вчинено вбивство, виявлення на місці вчинення злочину слідів взуття обвинуваченого, встановлення неприязних стосунків обвинуваченого з жертвою та інших фактичних даних, слідчий, суд формулюють висновок про вчинення обвинуваченим певного злочину.

Особисті докази — відомості про факти, які в процесі юридичного доказування встановлюються від людей — свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, експертів, третіх осіб, представників, авторів документів.

Письмові докази — документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Речо́ві докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. У кримінальному процесі речовими доказами є також предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.


Системою доказів називають сукупність передбачених процесуальним законом засобів доказування (джерел доказів), необхідних для встановлення об'єктивної істини в справі.

Джерела доказів[ред.ред. код]

Процесуальне джерело доказів — це форма збереження фактичних даних, які становлять собою докази[1]. Так, показання свідка, оформлені як документ, є джерелом доказів, а його зміст — це, власне, доказ. Звукозапис є джерелом доказів, а інформація, яку той несе — доказ.

У кримінальному процесі джерелами доказів є: показання, речові докази, документи, висновки експертів[2].

Показання у кримінальному процесі — це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.
Також показання розглядають як обставини, які мають значення для справи й можуть мати значення доказування.
Показання можна розглядати як відомості, які надаються підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом під час допиту, одночасного допиту двох або більше осіб, пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту, обшуку, тимчасовому доступу до речей і документів, щодо відомих їм обставин вчиненого злочину або інших обставин, які можуть мати значення для кримінального провадження[3].

У цивільному процесі: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів[4].

У господарському процесі: письмові та речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі[5].

Показання свідків як джерело доказів у господарському процесі не використовуються!

В адміністративному судочинстві: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідка, допит свідка за місцем або у місці його проживання (перебування), письмові докази, речові докази, судова експертиза[6].

Властивості доказів[ред.ред. код]

Для того, щоб фактичні дані отримали процесуальний статус доказів, ті повинні відповідати певним умовам. «…Властивостями доказу є такі невід'ємні його ознаки, за умови наявності яких певні відомості здобувають якість доказу та, навпаки, при відсутності хоча б однієї з них відомості не мають доказового значення»[7].

Ці умови мають назву властивостей доказів, а саме:

  • належність
  • допустимість
  • достовірність доказів,

а для сукупності зібраних доказів, крім того,

  • достатність.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі, та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у процесуально встановленому порядку. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Так, недопустимими доказами є: отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (наприклад, внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, порушення права особи на захист)

Докази, одержані з порушенням закону, не беруться до уваги судом при вирішенні справи.

Достовірність доказів — це відповідність дійсності фактичних даних, які отримані з законних джерел, в результаті ретельної перевірки доказів та їх джерел під час досудового слідства та в суді. Достовірність є відповідністю інформації, отримуваної із доказу, дійсності.

Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі[8].

Забезпечення доказів[ред.ред. код]

У цивільному та адміністративному судочинстві заінтересована особа, якщо вона вважає, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, має право просити суд забезпечити ці докази. Способи забезпечення доказів — допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд письмових або речових доказів, у тому числі за місцем їх знаходження.

Забезпечення доказів може здійснюватися до́ відкриття провадження у справі.

Наприклад, огляд з фотографуванням реклами, що містить недобросовісну конкуренцію. Це варто робити до порушення судової справи, щоб реклама не була завчасно знята.

Вжиття заходів забезпечення доказів тягне за собою обов'язок заінтересованої сторони подати позов протягом трьох днів.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Див. літературу до статті Доказування#Література.