Психоделія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Маті КЛарвейн — Annunciation — один з прикладів спроби відобразити психоделічний стан засобами образотворчого мистецтва. Картина прикрашає обкладинку альбому Abraxas гурту Santana

Психоделі́я (від грец. ψυχή — душа, δήλος — ясний) — термін, у загальному випадку означає коло явищ, пов'язаних зі «зміною» й «розширенням» свідомості.

Сфера застосування терміну[ред.ред. код]

Насамперед слово пов'язане з окремою категорією психоактивних речовин (наркотиків), які часто так і називають — психоделіки, хоча застосовуються також назви «галлюциногени» й «психотомиметики».

Сам термін (psychedelic) був уперше запропонований в 1956 році британським психіатром Хамфрі Осмондом (Humphry Osmond), який вивчав можливості застосування цих речовин (насамперед ЛСД) у психотерапії. Надалі слово було популяризовано в роботах Тімоті Лірі й Олдоса Хакслі. Першовідкривач ЛСД Альберт Хофманн у своїй книзі «ЛСД — моя важка дитина» пише:[1]

« В іншій методиці, популярній в Сполучених Штатах, єдина, дуже висока доза ЛСД (0,3-0,6 мг) приймається після інтенсивної психологічної підготовки пацієнта. Цей метод, називаний психоделічною терапією, намагається викликати релігійно-містичні переживання за допомогою шокових ефектів ЛСД. Такий дослідницький досвід може послужити надалі початковою точкою для перебудови й лікування особистості пацієнта, разом із психотерапевтичним лікуванням. Термін психоделічний, який можна перекласти як «розум, що проявляє» або «розширювальну свідомість», був запропонований Хамфрі Осмондом, піонером дослідження ЛСД у США.  »

Разом з тим, багато хто не схильні зводити поняття «психоделії» винятково до наркотиків, тому що «розширення свідомості» і пов'язані із цим відчуття можуть бути досягнуті й без застосування психоактивних препаратів через використання різноманітних методик, пропонованих релігіями, деякими формами психотерапії і альтернативної медицини, окультизмом, містицизмом, філософією нью-ейдж та ін.

«психоделічні досліди» («тріпи»; тих що їх випробовують називають «психонавтами») пов'язують не тільки із прийомом ЛСД або, приміром , ДОБ, мескалина, Salvia divinorum або марихуани, але й із сеансами холотропного дихання, гімнастики Цигун і сенсорної депривації, «езотеричними шуканнями», «контактерством», «візіонерством», дослідженнями «астрального плану» тощо (або просто із проявами шизофренії та інших розладів). У цілому концепцію таких дослідів можна звести до одержання «нових знань» без цілеспрямованих дій у фізичному просторі, оскільки під час безнаркотичного, «медитативного» психоделічного досліду «візіонер» звичайно сидить або лежить не рухаючись із закритими очами.

«Психоделія по-радянськи»[ред.ред. код]

Радянський психіатр-нарколог Олександр Данілін у своїй книзі «LSD: галлюциногены, психоделия и феномен зависимости», приділяє спеціальну увагу «психоделії по-радянськи» і також відокремлює термін «психоделія» від однозначного зв'язку із уживанням наркотиків. Він розповідає про «езотеричні шукання» серед жителів СРСР в 19601970-х роках у часи розквіту наркотичної «психоделічної революції» на Заході. Окрема увага приділяється ролі КДБ у цьому процесі.

Зокрема, Данілін зазначав:

« Якщо в Америці стрімко наростаюча молодіжна революція мала свої виразні етапи у вигляді хвилеподібного використання LSD і наступного пошуку психологічних аналогів наркотичного трансу, то вітчизняна психоделія споконвічно зайнялася пошуком того, що ми назвали "особливими станами свідомості"... Не всі її учасники могли визначити, що саме вони шукають. Один з наших пацієнтів визначав почуття, за яким ішов, як " голод, щоспалює все усередині, на пізнання всього заборонного й позамежного".[2]  »

Психоделія в культурі[ред.ред. код]

Психоделічні досліди одержали широке відображення в сучасному мистецтві, породивши поняття «психоделічна музика», графіка, література, кіно.

В образотворчому мистецтві «психоделічними» (за сучасними уявленнями) можна назвати багато робіт художників-авангардистів світу першої половини XX століття (наприклад, Сальвадора Далі). Найяскравішим представником сучасної психоделічної графіки можна назвати Алекса Грея(Alex Grey). Новий імпульс жанр одержав з розвитком технологій комп'ютерної графіки (див., наприклад, роботи Люка Брауна).

Піонерами психоделічної музики прийнято вважати Pink Floyd, The Doors, Rolling Stones, частково The Beatles і інші колективи, пов'язані з субкультурою хіпі. Подібні проекти прийнято відносити до психоделічного року[3], хоча вже до кінця 1960-х психоделія поширилася і на соул- та фолк- напрямки. Від стрижневої культури гоа-транса в середині 1990-х відбрунькувався так званий «психоделічний транс» (характерні представники — ізраїльські проекти Infected Mushroom, Astrix), виник «психоделічний ембієнт» (psybient), (характерні представники — Shpongle, Bluetech та інші.

Більшість артистів так чи інакше зачіпають у своїй творчості образи, запозичені в релігійних традиціях Азії (буддизму, індуїзму, кришнаїзму), які по сучасних поданнях теж можна класифікувати як психоделічні.

До психоделічної літератури, по-перше, можна віднести наукові і білянаукові книги про дослідження психоделіків, а також деякі роботи, що торкаються теми психічних розладів, у першу чергу шизофренії (наприклад, теорії Станіслава Грофа, Карлоса Кастанеди). По-друге, так можна охарактеризувати філософські (візіонерські) і художні літературні інтерпретації психоделічних дослідів. Серед авторів — Лірі, Хакслі, Пєлєвін, Гайдук та інші.

Психоделічними можна назвати багато мотивів і в кінематографі (наприклад, фільм «Страх і ненависть у Лас-Вегасі», що має культовий статус).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Альберт Хофманн, «ЛСД - моя важка дитина»
  2. Данилин А. Г., «LSD: галлюциногены, психоделия и феномен зависимости», Москва, «Центрполиграф», 2001, ISBN 5-227-01464-7
  3. Голоса в голове — «Звуки.Ру», 17.03.2007