Анрі Пуанкаре
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Анрі Пуанкаре | |
 |
|
| Народився | 29 квітня 1854 Сите-Дюкаль |
| Помер | 17 липня 1912 Париж |
|---|---|
| Місце проживання | Париж, Франція |
| Громадянство | Франція |
| Галузь наукових інтересів | Математика |
Жуль Анрі́ Пуанкаре́ (фр. Jules Henri Poincaré; *29 квітня 1854— †17 липня 1912, Париж) — французький математик, фізик, філософ і теоретик науки. Голова Паризької академії наук (з 1906) і Французької академії (з 1908). Пуанкаре називають останнім математиком-універсалом, людиною, здатною охопити всі математичні результати свого часу.
Зміст |
[ред.] Біографія
Анрі Пуанкаре народився 29 квітня 1854 року в містечку Сите-Дюкаль поблизу Нансі (Лотарингія, Франція). Його батько, Леон Пуанкаре, був професором медицини в Університеті Нансі.
Мати Анрі, Євгенія Лануа, весь вільний час присвячувала вихованню дітей — сина Анрі і дочки Аліни. З самого дитинства за Анрі закріпилася слава розсіяної, недбалої людини, що має труднощі з графічним закріпленням своїх знань. Ці риси в майбутньому виявилися в своєрідній індивідуальній манері Пуанкаре-ученого. У дитинстві Анрі переніс дифтерію, яка ускладнилася паралічем ніг і м'якого неба. Хвороба затягнулася на декілька місяців, протягом яких він не міг ні ходити, ні говорити. За цей час у нього дуже сильно розвинулося слухове сприйняття і, зокрема, з'явилася цікава здатність — кольорове сприйняття звуків, яка збереглася у нього до кінця життя.
Хороша домашня підготовка дозволила Анрі у вісім з половиною років поступити відразу на другий рік навчання в ліцеї. Там його відзначають як старанного і допитливого учня. На цьому етапі його інтерес до математики помірний — через деякий час він переходить на відділення словесності. З серпня 1871 року Пуанкаре отримує ступінь бакалавра словесності з оцінкою «добре». Через декілька днів Анрі виявив бажання брати участь в іспитах на ступінь бакалавра наук, який йому вдалося здати, але лише з оцінкою «задовільно», зокрема тому, що він «провалив» письмову роботу з математики. Причиною цього стала банальна неуважність. У подальші роки математичні таланти Пуанкаре виявляються і явніше. У жовтні 1873 року він стає студентом Політехнічної школи. Далі він вступає до Гірської школи, найбільш авторитетний у той час спеціальний вищий навчальний заклад. Там він через декілька років захищає докторську дисертацію, про яку Гастон Дарбу, що був у складі комісії, сказав: «З першого ж погляду мені стало ясно, що робота виходить за рамки звичайного і з лишком заслуговує того, щоб її прийняли. Вона містила цілком досить результатів, щоб забезпечити матеріалом багато хороших дисертацій».
Отримавши ступінь доктора, Пуанкаре починає викладацьку діяльність в Кані (Нормандія) і паралельно пише свої перші серйозні статті — вони присвячені введеному ним поняттю автоморфних функцій і відразу привертають увагу європейських математиків. Там же, в Кані, він знайомиться з своєю майбутньою дружиною Полен д'Андесі. 20 квітня 1881 року вони побралися.
У жовтні 1881 року Пуанкаре погоджується на посаду викладача на Факультеті наук в Паризькому університеті. З осені 1886 року він очолює кафедру математичної фізики і теорії ймовірностей Паризького університету, а в січні 1887 року його обирають членом французької Академії наук. У Парижі він пише свої фундаментальні роботи з диференціальних рівнянь, небесної механіки, топології.
У 1887 році, коли король Швеції Оскар II організував математичний конкурс і запропонував учасникам розрахувати рух тіл Сонячної системи під впливом їхнього власного взаємопритягнення, Пуанкаре показав, що це завдання (т.з. завдання трьох тіл) не має закінченого математичного рішення. З 1893 року Пуанкаре — член Бюро довгот, з 1896 року очолює кафедру астрономії, в 1906 році стає президентом французької Академії наук.
Помер 17 липня 1912 року в Парижі. Похований в сімейній гробовці на столичному кладовищі Монпарнас.
[ред.] Внесок в науку
Математична діяльність Пуанкаре носила міждисциплінарний характер, завдяки чому за тридцять з невеликим років своєї напруженої творчої діяльності він залишив фундаментальні праці практично у всіх областях математики.
Роботи Пуанкаре, опубліковані Паризькою Академією наук в 1916—1954, складають 10 томів. Це праці з топології, теорії ймовірності, теорії диференціальних рівнянь, теорії автоморфних функцій, нєєвклідової геометрії. Пуанкаре серйозно використовував і доповнив методи математичної фізики, зокрема, вніс істотний внесок до теорії потенціалу, теорії теплопровідності. Він також займався рішенням різних завдань з механіки і астрономії. Після захисту докторської дисертації, присвяченої вивченню особливих точок системи диференціальних рівнянь, Пуанкаре написав ряд мемуарів під загальною назвою «Про криві, визначені диференціальними рівняннями». У них він побудував якісну теорію диференціальних рівнянь, досліджував характер ходу інтегральних кривих на площині, дав класифікацію особливих крапок, вивчив граничні цикли. Пуанкаре успішно застосовував результати своїх досліджень до завдання про рух трьох тіл, детально вивчивши поведінку рішення (періодичність, асимптотічность і т. д.). Їм введені методи малого параметра, нерухомих точок, рівнянь у варіаціях, розроблена теорія інтегральних інваріантів.
Пуанкаре належать багато важливих для небесної механіки праць про стійкість руху і про фігури рівноваги гравітуючої рідини, що обертається. Пуанкаре вперше ввів в розгляд автоморфні функції і детально їх досліджував. При розробці їх теорії він застосував геометрію Лобачевського. Для функцій декількох комплексних змінних він побудував теорію інтегралів, подібну до теорії інтегралів Коші. Всі ці дослідження врешті-решт привели Пуанкаре до абстрактного топологічного визначення гомотопії і гомології. Також він вперше ввів основні поняття комбінаторної топології, такі як числа Бетті, фундаментальну групу, довів формулу, що зв'язує число ребер, вершин і граней n-мірного поліедра (формулу Ейлера — Пуанкаре), дав перше точне формулювання інтуїтивного поняття розмірності. В області математичної фізики Пуанкаре досліджував коливання тривимірного континууму, вивчив ряд завдань теплопровідності, а також різні завдання в галузі теорії потенціалів, електромагнітних коливань. Йому належать також праці з обґрунтування принципу Діріхле, для чого він розробив т.з. метод виметення.
Ім'я Пуанкаре безпосередньо пов'язане з успіхом теорії відносності: довгий час він співпрацював з Гендріком Лоренцом і ще в 1898 році, задовго до Ейнштейна, в своїй роботі «Вимірювання часу» сформулював принцип відносності, а потім навіть ввів чотиривимірний простір-час, теорію якого в співпраці з Ейнштейном пізніше розробив Герман Мінковський. У 1905 році він написав твір «Про динаміку електрона», в якому розвинув математичні наслідку «постулату відносності». Знайомство з працями Пуанкаре сам Ейнштейн довгий час заперечував. Водночас сам Пуанкаре, який відрізнявся виключно етичним ставленням до наукового доробку колег і завжди у своїх лекціях давав екскурс з історії досліджень у тій чи іншій галузях, стосовно робіт Енштейна та Мінковського не робив ніяких коментарів (навіть не згадував їх).
[ред.] Філософська концепція Пуанкаре
За часів Пуанкаре набирала силу третя хвиля позитивізму, в рамках якої, зокрема, математика проголошувалась частиною логіки. Цю ідею проповідували такі видатні учені, як Рассел, Фреге і Гільберт. Пуанкаре був категорично проти такого роду формалістичних поглядів. Він вважав, що в основі діяльності математика лежить інтуїція, а сама наука не допускає повного аналітичного обґрунтування.
Свою роботу він повністю підпорядковував цьому принципу: Пуанкаре завжди спочатку повністю вирішував завдання в голові, а потім записував рішення. Він володів феноменальною пам'яттю і міг слово в слово цитувати прочитані книги і проведені бесіди (пам'ять, інтуїція і уява Анрі Пуанкаре навіть стали предметом справжнього психологічного дослідження). Крім того, він ніколи не працював над одним завданням довгий час, вважаючи, що підсвідомість вже отримала завдання і продовжує роботу, навіть коли він роздумує про інші речі.
Пуанкаре вважав, що основні положення (принципи, закони) будь-якої наукової теорії не є ні синтетичними істинами а priori (як, наприклад, для Канта), ні моделями об'єктивної реальності (як, наприклад, для матеріалістів XVIII століття). Вони суть угоди, єдиною абсолютною умовою яких є несуперечність. Вибір тих або інших положень з безлічі можливих, взагалі кажучи, довільний, якщо відвернутися від практики їх застосування. Але оскільки ми керуємося останньою, довільність вибору основних принципів обмежена, з одного боку, потребою наший думки в максимальній простоті теорій, з іншої — необхідністю успішного їх використання. У межах цих вимог поміщена відома свобода вибору, обумовлена відносним характером самих цих вимог. Ця філософська доктрина отримала згодом назву конвенціоналізму.
[ред.] Нагороди та відзнаки
- 1900 — золота медаль королівського астрономічного товариства (англ. Gold Medal of the Royal Astronomical Society)
- 1911 — медаль Кетрін Брюс Тихоокеанського Астрономічного Товариства (англ. Astronomical Society of the Pacific)
[ред.] Твори
- Euvres, t. 1—11. P., 1916—56.
- Les methodes nouvelles de la mécanique céleste, t. 1—3. Р., 1892—97.
- Leçons de mécanique céleste, t. 1—3. P., 1905—1906.
[ред.] У російських перекладах
- Ценность науки. М., 1906.
- Наука и гипотеза. СПб., 1906:
- главы IX, X, XI из части IV Природа (в редакции 1990 г., на сайте VIVOS VOCO!);
- Наука и метод. СПб., 1910:
- [1] (в редакции 1983 г., в библиотеке Института философии РАН),
- отрывок, опубликованный в журнале «Химия и жизнь», № 6, 1980 г. (на сайте VIVOS VOCO!);
- Последние мысли. П., 1923.
- О кривых, определяемых дифференциальными уравнениями. М. — Л., 1947.
- Избр. труды, т. 1—3. М., 1971—74.
- Наука и метод. Избранные тексты на французском и русском языках.
 |
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!
|
