Південно-Західна залізниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Південно-Західна залізниця
Роки функціонування: 1870
Країна: Україна Україна
Штаб-квартира: Київ
Статус: діюча
Підпорядкування: Укрзалізниця
Ширина колії: 1520
Кількість станцій: 315
[[1] Веб-сайт]

«Півде́нно-За́хідна залізни́ця» (ПЗЗ) — одна з найстаріших залізниць України. Управління Південно-Західної залізниці розташоване в столиці України — місті Києві.

Географічна і технічна характеристика[ред.ред. код]

Залізниця, в основному, розташована на території Київської, Вінницької, Житомирської, Чернігівської, Сумської, Хмельницької та частково в районах Рівненської, Чернівецької, Черкаської, Полтавської та Тернопільської областей.

Райони, що обслуговує залізниця, розташовані в межах поліської і лісостепової зон України. Північна частина залізниці, приблизно по лінії Шепетівка — Житомир — Київ — Ніжин — Бахмач, знаходиться в межах Полісся; Південна — у лісостеповій зоні. У районі розташування залізниці проживає понад 11 млн чоловік.

Залізниця межує із залізницями: Московською (станції Зернове, Ворожба, Волфине, Чигинок, Семенівка (останні два переходи на сьогодні розібрано)), Білоруською (станції Хоробичі, Горностаївка, Неданчичі, Бережесть), Одеською (станції Гайсин, Івачків, Закупне, Кельменці), Молдавською (станція Могилів-Подільський), Львівською (станції Здолбунів, Ланівці, Підволочиськ, Гусятин, Олевськ).

Загальна експлуатаційна протяжність залізниці — 4 668 км.

Розгорнута довжина головних колій становить 6 438,1 км. Південно-Західна залізниця займає друге місце по обсягу перевезень серед шести залізниць України. В загальному обсязі вантажних перевезень України кожна шоста тонна припадає на частку ПЗЗ. Біля третини від загального обсягу пасажирообігу України забезпечується залізничниками Південно-Західної залізниці, в тому числі значна частка міжнародних перевезень.

Електротягою виконується 93,3% усіх перевезень вантажів та пасажирів.

Експлуатаційну роботу залізниці здійснюють п'ять дирекцій із залізничних перевезень — Жмеринська, Київська, Козятинська, Конотопська та Коростенська.

На Південно-Західній залізниці налічується 315 станцій.

Історія[ред.ред. код]

Початок будівництва залізниць на тій території України, що входила до складу Російської імперії, відноситься до 60-х років XIX століття, коли виникла необхідність з'єднання Одеського порту і південно-західних кордонів з центральними областями Росії.

Першу на підросійській Україні залізницю Одеса — Балта, довжиною 213 кілометрів, будували за державний рахунок,будівництво тривало біля трьох років (1861—1865), керував цими роботами барон К. фон Унгерн-Штернберг. У травні 1866 року розпочато будівництво Києво-Балтської залізниці, як продовження лінії Одеса — Балта. Рух потягів на цій лінії було відкрито через 4 роки.Формально початком існування Південно-Західної залізниці є 7 червня 1870 року

Пасажирський вокзал у Києві будувався одразу для двох залізниць — Києво-Балтської та Курсько-Київської. Остання була продовжена до лівого берега Дніпра у Києві,роботи по продовженню тривали до кінця 1868 року але ще два роки будували міст через Дніпро під керівництвом інженера Струве. Перший поїзд зі сторони Курська прийшов до Києва у лютому 1870 року.

У 1871—1876 р.р. збудовані дільниці Жмеринка — Волочиськ, Бердичів — Кривин, у 1890—1897 роках дільниці Жмеринка — Могилів-Подільський, Козятин — Умань, Христинівка — Шпола, Бердичів — Житомир. У 1897 році до залізниці приєднана Фастівська лінія, а в 1902 році — Волинська лінія і збудована дільниця Київ — Коростень.
Статут новоствореного товариства Південно-Західних залізниць був затверджений царем 9 червня 1878 року. Остаточне об’єднання Одеської, Києво-Брестської та Бресько-Граєвської залізниць відбулось 1 липня 1878 р.
У 1883 році приєднана збиткова і незавершена Бендеро-Галацька лінія протяжністю 293,5 км.

Майже до 90-х років XIX століття паровози Південно-Західної залізниці працювали на дровах, лише на південних ділянках (від Жмеринки до Одеси) — на англійському вугіллі, що доставлявся в Одеський порт. Після 1885 року всі паровози поступово стали переводити на донецьке вугілля.[1]

В 1888—1889 роках в Києві по Театральній вулиці (нині — вулиця Лисенка, 6) за проектом архітекторів О. фон Гогена та Б. Куликовського споруджено будівлю Управління Південно-Західних залізниць.

Витрати на навчання і утримання одного учня в училищі при Південно-Західній залізниці становили 13 рублів на місяць, а викладач отримував 290—300 рублів. Середня виручка з одного залізничного пасажира в 1904 році становила 1 рубль 5 копійок. Обід для службовців залізниці був пільговим і коштував 10 копійок.[2] Протягом 1900—1902 років було збудовано лінію Київ-Волинський — Ковель протяжністю близько 400 км.

На 1 січня 1904 співробітників на залізниці було понад 50 тис. осіб.

У 1913 році розгорнута довжина головних колій становила 3906 верст, у тому числі 1349 верст — дві колії. Рухомий склад налічував 1480 паровозів, 31809 товарних і 1650 пасажирських вагонів. В управління Південно-Західної залізниці входили служби колії, тяги, руху, телеграфу, комерційної, зборів та матеріальної. Крім того, були ще канцелярія начальника залізниці, бухгалтерія, навчальний відділ і лікарська служба.

30 листопада 1913 року відбулося відкриття товарно-пасажирського руху на ділянці Проскурів — Старокостянтинів — Шепетівка. Одночасно почалися роботи з продовження залізничної лінії від Шепетівки до Коростеня, а також прокладання шляху Шепетівка — Ізяслав — Ланівці та Ярмолинці — Гусятин (ці магістралі стали до ладу в 1915 та 1916 роках). 1916 року споруджено і лінію Коростень — Виступовичі (на Мозир)[1]

У подальшому було збудовано ще ряд ліній, переважно місцевого значення — 1925 року стала до ладу Ніжин — Чернігів, 1928 року збудовано лінію Чернігів — Овруч, 1930 року — Чернігів — Горностаївка, 1931 року збудовано залізницю Ворожба — Хутір-Михайлівський та Хутір-Михайлівський — Чигинок, 1935 року — лінію Овруч — Білокоровичі, 1936 року стали до ладу дві лінії — Фастів — Житомир та Калинівка — Старокостянтинів, у 1950-і роки збудували невеличку залізницю Житомир — Коростишів протяжністю 27 км.

Єдиними лініями, спорудженими пізніше, стала невелика вантажно-промислова гілка до Київської ГЕС (збудована на початку 1960-х років; з осені 2010 року по ній відкритий пасажирський рух до міста Вишгорода) та лінія Київ-Московський — Миронівка (1981—1983 роки).

Електрифікація залізниці[ред.ред. код]

  • 1950 рік - Київ-Боярка (23 км).
  • 1953 рік - Боярка-Васильків (14 км)
  • 1955 рік - Васильків-Мотовилівка (10 км)
  • 1957 рік - Київ-Бровари (30 км)
  • 1958 рік - Мотовилівка-Фастів (17 км)
  • 1959 рік - Київ-Волинський-Ворзель (29 км)
  • 1960 рік - Ворзель-Клавдієве (11 км)
  • 1963 рік - Фастів-Миронівка (103 км)
  • 1964 рік - Фастів-Здолбунів (330 км)
  • 1967 рік - Бровари-Зернове (320 км)
  • 1968 рік - Борщагівка-Київ-Петрівка (12 км) та Клавдієве-Тетерів (33 км)
  • 1972 рік - Дарниця-Баришівка (50 км)
  • 1973 рік - Баришівка-Яготин (37 км)
  • 1977 рік - Козятин-Жмеринка (111 км)
  • 1978 рік - Тетерів-Малин (24 км)
  • 1982 рік - Малин-Чоповичі (28 км)
  • 1983 рік - Чоповичі-Коростень (24 км)
  • 1985 рік - Київ-Московський - Трипілля (39 км)
  • 1986 рік - Трипілля-Миронівка (63 км)
  • 1988 рік - Чернігів-Семиходи (87 км)
  • 1989 рік - Жмеринка-Котовськ (199 км, з них на Південно-Західній 81 км)
  • 1994 рік - Яготин-Гребінка (47 км)
  • 1997 рік - Жмеринка-Гречани (106 км)
  • 1998 рік - Гречани-Тернопіль (112 км, з них на Південно-Західній 61 км)
  • 1999 рік - Ніжин-Чернігів (83 км)
  • 2004 рік - Воронізька-Шостка (11 км)
  • 2005 рік - Коростень-Яблунець (42 км)
  • 2006 рік - Яблунець-Шепетівка (109 км)
  • 2010 рік — Конотоп-Ворожба[3] (75 км).
  • 2011 рік — Фастів — Житомир (відкрито 22 серпня)[4] (101 км).
  • 2012 — 2013 Житомир — Новоград-Волинський[5] (90,7 км).

Підпорядковані підприємства[ред.ред. код]

Дорожного підпорядкування
Основні станції

Видатні особи[ред.ред. код]

Начальники залізниці[ред.ред. код]

Див. також Категорія:Начальники Південно-Західної залізниці

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Дивись також[ред.ред. код]