Південно-західна війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Південно-західна війна
Seinansenso snou.jpg
Ставка Сайґо Такаморі
Дата: 29 січня24 вересня 1877
Місце: Кюсю, Японія
Результат: Перемога урядових сил
Сторони
Японія Японія Шляхта Кюсю
Командувачі
Арісуґава Тарухіто
Кавамура Сумійосі
Ямаґата Арітомо
Сайґо Такаморі
Військові сили
58,600 вояків[1]
19 кораблів[2]
30,000 вояків
Втрати
6 000 убито[3]
2760 страчено[4]
6800 убитих і поранених[5].

Південно-західна війна[6] (яп. 西南戦争, せいなんせんそう, сайнан сенсо; 29 січня24 вересня 1877) — антиурядове повстання нетитулованої шляхти в Японії, що відбулося 1877 року на південному заході острова Кюсю, під проводом Сайґо Такаморі. Закінчилося перемогою урядових сил і самогубством лідера повстанців. Найбільший і останній виступ самурайської радикальної опозиції проти уряду часів реставрації Мейджі.

Причини[ред.ред. код]

Причинами південно-західної війни були сильні антиурядові настрої в середовищі японської нетитулованої шляхти, колишніх самураїв. Їхній життєвий рівень і суспільний авторитет сильно занепали в результаті урядових реформ, проведених після ліквідації ханів і заснування префектур 1871 року. Влада скасувала державні пенсії для шляхтичів, позбавивши останніх статусу державних службовців, створила загальнонаціональну армію, ліквідувавши самурайські станові війська, і заборонила носити холодну зброю. Намагання високопосадовців створити авторитарну систему управління країною, що суперечило засадничим принципам реставрації Мейджі, сприяло радикалізації соціально активної самурайської верстви.

1873 року в Японії спалахнула урядова криза, спричинена дебатами про завоювання Кореї, в результаті якої Імператорські радники Сайґо Такаморі й Ітаґакі Тайсуке полишили уряд. За ними з державної служби звільнилося багато військових, нетитулованих шляхтичів з префектур Каґосіма та Коті. Під проводом Сайґо Такаморі каґосімські шляхтичі Кіріно Тосіакі, Сінохара Кунітомо й Мурата Сімпаті заснували організацію «Приватна школа»[7], яка надавала освіту, гуманітарну та фінансову допомогу колишнім самураям. Ояма Цунайосі, голова префектури Каґосіма, призначив керівників цієї організації на центральні посади префектурного уряду і розпочав реалізацію власного антиурядового політичного й економічно-соціального курсу, плануючи створити на базі префектури автономну державу.

Одночасно з цим, 1874 року шляхтичі префектури Коті, яких очолював Ітаґакі Тайсуке, заснували «Товариство самодопомоги», що взяло участь у антиурядовому громадському русі за волю і народні права. Товариство підтримувало відносини із каґосімською організацію, але 1875 року Ітаґакі повернувся до складу уряду, тому каґосімці позбулися впливово союзника.

1876 року антиурядові настрої зросли ще більше у зв'язку із земельно-податковою реформою. У префектурах Айті, Ґіфу, Ібаракі, Міє, Сакай та інших спалахнули селянські бунти. Одночасно з цим вибухнули повстання нетитулованої шляхти в Кумамото, Акідзукі та Хаґі. Ці події пришвидшили рішення Сайґо Такаморі виступити проти уряду, а сам він перетворився на харизматичного лідера радикальної самурайської опозиції. Зі свого боку уряд, який перебував у скрутному становищі через соціальні катаклізми, остерігався шляхти під проводом Сайґо і неодноразово надсилав шпигунів, з метою розколоти єдність опозиціонерів.

Перебіг[ред.ред. код]

Битва за замок Сірояма.

В січні 1877 року японський уряд, побоюючись того, що пороховий армійський арсенал Сомуда в Каґосімі перейде до рук антиурядових сил, розпочав таємно вивозити усі запаси пороху з префектури, не повідомляючи префектурного голову. Це обурило частину шляхтичів, які в ніч 30 січня напали на порохові арсенали армії та флоту і захопили боєприпаси. Одночасно з цим опозиціонери викрили урядових шпигунів і диверсантів на чолі з Накахарою Такао, які планували вбити Сайґо Такаморі. Остання подія викликала обурення усієї Каґосіми і стала приводом до повстання.

15 лютого 13-тисячна колона озброєних каґосімських шляхтичів вирушила до Токіо з метою провести розслідування щодо найманих вбивць. Початок походу спричинив ланцюгову реакцію, в результаті якої повстали антиурядові сили усього острова Кюсю. У відповідь 19 лютого уряд вислав каральний корпус, який очолили принц Арісуґава Тарухіто, генерал-лейтенант армії Ямаґата Арітомо та віце-адмірал флоту Кавамура Сумійосі. Початково урядовці сумнівалися в участі Сайґо Такаморі в повстанні, але коли ця інформація підтвердилася, його позбавили усіх державих нагород і проголосили ворогом трону.

22 лютого року війська Сайґо Такаморі спробували взяти штурмом замок Кумамото, в якому знаходився центр Кумамотського гарнізону Імперської армії Японії. Проте захисники замку під командуванням Тані Кандзьо відбили усі приступи повстанців, змусивши їх вдатися до затяжної облоги.

В квітні урядовий каральний корпус підійшов до Кумамото. 15 квітня він розбив у жорстоких боях сили повстанців, зняв облогу з замку і перейшов у наступ на півдні Кюсю. 1 червня сили Сайґо Такаморі втратили Хітойосі, 24 липня — Міяконодзьо, а 31 липня — Міядзакі й Сатобару, і опинилися оточеними в селі Наґаї. Командування шляхтичів прийняло рішення розпустилти свої сили і розбіглися по околицях.

Незначний загін під проводом Сайґо прорвався з оточення, відступив до префектури Каґосіма і заперся у замку Сірояма. Проте 24 вересня вояки Імперської армії здобули цю цитадель штурмом. Лідери повстанців Сайґо Такаморі, Кіріно Тосіакі, Сінохара Кунімото, Мурата Сімпаті, Ікеґамі Сіро, Хеммі Дзюрота, Беппу Сінносуке загинули в бою або наклали на себе руки, щоби не потрапити до полону.

Наслідки[ред.ред. код]

Південно-західна війна закінчилася за півроку. На боці повстанців в ній взяло участь понад 30 тисяч нетитулованих шляхтичів, колишніх самураїв. З них 13 тисяч були членами каґосімської «Приватної школи», 10 тисяч — добровольцями з різних регіонів Японії і ще 10 тисяч — вояками, яких навербували з сіл острова Кюсю в ході просування колони повстанців на північ. В боях війська Сайґо Такаморі втратили 6 тисяч убитими. 2760 чоловік були страчені урядовцями після придушення повстання[8]. Урядовий каральний корпус складався з 58 600 солдат і офіцерів, та 19 військових кораблів. Його втрати становили 6800 убитих і поранених[9].

Південно-західна війна була найбільшим і останнім збройним виступом нетитулованої шляхти проти японської центральної влади. Перемога уряду дозволила йому встановити в країні могутній олігархічний режим. З іншого боку, поразка повстанців змусила антиурядові сили змінити методи боротьби і взятися за формування громадсько-політичних організацій та громадянського суспільства. З кінця 1870-х років в країні набув розмаху рух за волю і народні права.

Побічним наслідком війни була також інфляція, яка дала поштовх розвитку капіталістичних відносин в Японії.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  2. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  3. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  4. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  5. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  6. Інші назви: Південно-західний похід, Сацумське повстання.
  7. яп. 私学校.
  8. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  9. Південно-західна війна // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
  • Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу: Курс лекцій: Навч. посібник. — Київ: Либідь, 1997.
  • Рубель В.А. Нова історія Азії та Африки: Постсередньовічний Схід (XVIII — друга половина XIX ст.). — Київ: Либідь, 2007.
  • Південно-західна війна // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊.

Посилання[ред.ред. код]