Радивилівський район

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Радивилівський район
Radivil.png Radivilov prapor.gif
Герб Прапор
Розташування району
Район на карті області
Основні дані
Країна: Україна Україна
Область/АРК: Рівненська область Рівненська область
Код КОАТУУ: 5625800000
Утворений: 1939
Населення: 37 717 (на 1.08.2013)
Площа: 745 км²
Густота: 50.4 осіб/км²
Тел. код: +380-3633
Поштові індекси: 35500—35564
Населені пункти та ради
Районний центр: Радивилів
Міські ради: 1
Сільські ради: 20
Міста: 1
Села: 73
Мапа району
Мапа району
Районна влада
Адреса: 35500, Рівненська область, Радивилівський р-н, м. Радивилів, вул. І.Франка, 11, 4-33-28
Веб-сторінка: Радивилівська РДА

Радивилівська РР

Голова ради: Пастух Олександр Володимирович (2013)

Радиви́лівський райо́н19391993 роках — Червоноармійський) — адміністративно-територіальна одиниця Рівненської області України. Районний центр — місто Радивилів.

Історія[ред.ред. код]

Утворення району[ред.ред. код]

Радивилівський район існує з грудня 1939 року. До того територія нинішнього району входила до Кременецького і Дубенського повітів Волинської губернії. З Червоноармійського на Радивилівський перейменований у 1993 р.

У 1939 році край увійшов до складу Української РСР. Цьому передували Народні Збори Західної України, які відбулися у Льво­ві 2628 жовтня. Серед депутатів цих збо­рів були й пред­­ставники Радивилівщи­ни — Феодо­сій Додь, Ганна Ток­ми­на, Іван Іва­сюк, Павло Хей­ло, Ваврін Савчук та ін­ші. Вони ра­зом з іншими прийняли дек­­­­ларації про вста­нов­лення радян­ської влади на Західній Україні і прий­няття її до складу СРСР з включенням до УРСР, про конфіскацію поміщицьких земель і передачу їх без викупу в користування селянам, про наці­она­лі­зацію банків і великої про­мисловості.

15 листопада ІІІ сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон про прий­няття Західної України до складу Української РСР. Адміністративно-тери­то­рі­альним поділом у грудні бу­ло утворено Рівненську (Ровенську) область, 30 ра­йонних і одну міську радуРівному). Радзивилів перей­мену­ва­ли на Червоноармійськ, і він отримав статус міста районного підпо­ряд­куван­ня. Був створений і Ко­зинський район з ра­йон­ним центром селом Ко­зин. 15 грудня пройшли вибори до місцевих рад депутатів трудящих. З 26 лютого 1940 року в Чер­воноармійську почала дія­ти міська рада. Головою райвиконкому став За­вад­ський, секретарем Тимо­феєв, але вирішальний вплив на прийняття не тільки ідеологічних, а й гос­подарських рішень мав райком партії і його сек­ретар Наметчанюк. У Ко­зині секретарем райкому був Лісовий. Тут кон­фіс­ковано млин, маслозавод, панську і церковну землю.

У лютому 1940 року в області організували 856 сільських рад. У Чер­воно­армійському і Козин­ському районах серед їх керів­ників були В. Ваврищук (Копані), С. Миколюк (Ко­ритне), Д. Воронко (Перенятин), В. Бречко (Пустоіванне), К. Ступак (Друж­ба), С. Коритнюк (Теслугів), Л. Нагребецький (Хотин), Й. Станіславчук (Савчуки), М. Пасєка (Курсики), К. Ханенко (Солонів), С. Бі­гун­ський (Пляшева), П. Ва­лен­тюк (Срібне), І. Гойда (Великі Жабокрики — Довгалівка)… У березні відбулися ви­бори до Верховної Ради СРСР, від Рівненщини визначили повпредами секретаря обкому партії Бегму і колишню батрачку Єфимчук-Дячук. До Вер­ховної Ради УРСР з участю й жителів наших районів було обрано 10 депутатів (С. Козічук, К. Хомич, П. Ча­бан та ін.).

У Червоноармійську по­чали діяти середня школа, школа робітничої та сільської молоді з українською мовою нав­чання (до 1941 р. в Черв­о­ноармій­сь­ко­му районі було 28 шкіл, у тому числі 2 се­редні — в рай­центрі і Крупці), в но­ве русло спря­­­мо­ву­ва­лася художня самодіяльність, яка по­винна бу­ла славити партію, визвольну місію Червоної армії, радянську владу. У такому ж напрямі зобов'язана була роз­гортати діяльність масова бібліотека в райцентрі.

«Мені важко працювати зав. клубом, — трохи згодом розповідав у черво­ноар­мійській районній газеті „Соціалістичний шлях“ за 20 червня 1941 року Янковський з с. Янівки (Іванівки), — тому що я малограмотний, а допо­моги в роботі ні від кого в селі не маю. Голова сільради та вчителі заяв­ляють, що їм ніколи зай­матися культурно-масовою роботою. Коли я почав готувати п'єсу „Ой у полі нивка“, в мене забрали клубне приміщення». За комуністичне ви­хо­вання населення бе­руться партійні і ком­сомольські осе­редки. Їх актив теж навчають, семінари райком про­во­дить по кілька днів, а то й цілий тиждень. У Крупці гурток ліквідації непись­менності в 1941 році від­відувало 196 слухачів, із них 186 жінок. Орга­нізо­вуються суботники з упо­рядкування сіл і міста, а також автотраси КиївЛьвів на територіях Черво­ноармійського і Козинсь­кого районів. Великого значення надається ор­ганізації сільсько­госпо­дар­ських робіт, серед інших культур починають ма­сово вирощувати каучу­коносну рослину кок-сагиз.

Неоднозначно сприй­мається населенням нама­гання влади орга­нізо­ву­вати колгоспи, проводити передплату «позики тре­тьої п'ятирічки», оскільки ре­альність її повернення була малоймовірною. До початку війни (червень 1941 року) з'явилися кол­госпи імені Кірова, Ста­ліна, Леніна, Хрущова, Тель­мана, Кагановича, «Чер­вона зірка», «Перше трав­ня», імені 17 Вересня та інші. Серед активістів но­во­го режиму були колишні члени КПЗУ, молоді люди зі схо­ду України: Лень, Кап­лун, Сербенюк, Кухарук, Бондаренко, Вишневська, Ка­люжний, Грабовський, Крам…

Уже в передвоєнні ро­ки радянська влада про­вела в Черво­ноар­мій­сь­кому і Козинському ра­йо­нах численні арешти се­ред колишніх членів на­ціоналістичних і на­ці­о­на­ль­но-патріотичних ор­га­ні­зацій, представників по­ль­ського і чеського на­се­лен­ня, яке запідозрили в не­лояльності до ста­лі­ніз­му. Їм визначили заслання і тривалі строки ув'язнення.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

З перших днів нападу гітлерівської Німеччини на СРСР місцеве керівництво займалося мобілізацією військовозобов'язаних, ви­ве­зенням архівів углиб країни (через Тернопіль), але, по суті, нічого не встигло зробити — 2728 червня обидва райони були окуповані фа­шис­та­ми. Їм протистояв тут 8-й ме­ханізований корпус ге­нерала Д.Ря­би­шева. Зна­чні танкові сутички від­бувалися в трикутнику Чер­воноармійськДубноПляшева. В них за­гинули й радянські генерали П. Сущий і Т. Мі­шанін — в районі Козина і Ситного. Загарбники забирали в селян худобу, хліб, молоко, м'ясо. Ба­га­тьох молодих людей було виве­зено на підневільні ро­бо­ти в Німеччину, як пра­вило, на заводи війсь­кової промисловості.

У 1942 році поблизу Чер­воно­армійська (хутір Поро­ховня) і Гранівки (Гли­нянка) гітлерівці стратили близько 6 тисяч чоловік мир­ного населення, в ос­новному місцевих євреїв. Свавіллю окупантів переш­коджали підпільники з біль­шовицьких загонів і вояки Української пов­стан­ської армії, яка на те­ри­торії нашого краю мала особ­ливий вплив і корис­тувалася підтримкою на­селення.[Джерело?] З огляду на ак­ти­візацію діяльності УПА нім­ці палили обійстя, роз­стрілювали заручників. Наприклад, 28 серпня і 7 вересня 1943 року вони спа­лили хутір Гаї біля Крупця і чимало будівель у цьому селі, вбили 28 мирних людей, а 16 грудня підірвали церкву, ко­лишній палац і 2-по­вер­хову недобудовану школу.[Джерело?]

Червона армія виз­во­лила Черво­ноар­мійський і Козинський райони 1920 березня 1944 року. Однак фронт між Черво­ноар­мій­ськом і Бродами стояв ще близько чотирьох місяців, збільшуючи число жертв. У братських могилах на території нинішнього Ра­ди­вилівського району, увін­чаних пам'ятниками і пам'ятними знаками, по­ховано понад 2 тисячі воїнів-червоноармійців різ­них національностей.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

Післявоєнний період краю позначений громадянським про­тис­то­янням. УПА про­дов­жу­ва­ла свою нерівну бо­ротьбу за не­залежність України, ко­му­ністичні органи поси­лю­вали тиск на на­се­лен­ня. Необгрунтованих реп­ресій зазнали сотні тутеш­ніх сімей: вони були ви­селені на спец­­по­се­лен­ня в гли­бину Росії і Казахстан, опи­­нилися в конц­та­борах За­­поляр'я, Дале­кого Сходу, на катор­жанських шахтах і руд­ни­ках, а майно було кон­фісковане. В число «неб­лагонадійних» пот­рап­ляли навіть діти.

Разом з тим здійс­ню­валася відбудова зруй­нованого війною на­род­но­го господарства. Від­нов­люються або наново ор­ганізовуються колгоспи. У грудні 1948 року така сільгоспартіль була зап­ро­ваджена навіть у Чер­во­ноармійську. Найважливіші фак­ти 50-х — 80-х років — розбудова Черво­ноар­мій­сь­ка (він став єдиним райцентром двох об'єднаних районів — Чер­воноамійського і Ко­зин­ського), активний роз­ви­ток промисловості і сіль­­ського господарства, під­несення на новий рі­вень медичного обс­лу­гову­вання, освіти і куль­тури. Численні факти цього періоду відображені у випущених свого часу книгах, у під­шивках районної газети «Прапор перемоги».

У 1976 р. здано в ек­сплуатацію районний будинок культури, у 1977-му місто починає забу­довуватися 5-поверховими житловими будинками. За­початковується газифікація району. В короткий строк вивершується табір від­починку школярів «Ве­сел­ка». Серед найбільш важ­ливих промислових об’­єктів, які були споруджені, варто згадати фурнітурний і ово­чесушильно-кон­сер­вний заводи, ком­бікор­мовий завод комбінату хлібо­про­дуктів, рай­сіль­госп­хімію, цехи швейної фабрики, завод радіоелектронної апаратури, хлібозавод. У соціальний сфері відчутні зміни в життя району внес­ло спорудження корпусів райлікарні, дільничних лі­карень і фельдшерсько-аку­шерських пунктів, шкіл у Червоноармійську, Ко­зині, Крупці, Довгалівці, Ситному, Теслугові, Під­замчому, дитсадків, бу­динків культури і клубів (Зарічне, Ситне, Крупець, Теслугів), райкооп­уні­вер­магу.

Розвивалися колгоспи як багатогалузеві виробництва, вико­рис­то­вуючи свої прибутки для задоволення соціальних потреб людей.

Період незалежної України[ред.ред. код]

1 грудня 1991 року жителі району, як і весь український народ, на ре­ферендумі під­три­мали Акт проголошення незалежності України. Одночасно проводилося опитування щодо по­вернення місту йо­го істо­ричної назви Ра­дивилів та пере­йме­ну­вання Черво­ноармійського ра­йону на Радивилівський. Лише 3 березня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Пос­та­нову, якою місто Червоноармійськ пе­рейменовано на Ради­ви­лів, а Черво­ноар­мійсь­кий район на Радивилівський.

РАДИВИЛІВ
У центральній частині — забудова вулиць Олександра Невського, Почаївської. На передньому плані — східний житловий масив. Фото Володимира Ящука

У 2002 р. завершено спо­рудження об'їзної ав­то­­магістралі біля міста на трасі ЧопКиїв. У 2004 р. урочисто й велелюдно відзначалося 440-річчя Радивилова, з цієї нагоди місцевою вла­дою було багато зроблено для по­ліпшення бла­гоуст­рою райцентру, пішохідні до­ріжки в центральній час­тині вимощені тро­туарною плиткою. У 2007 р. ка­пітально, за євро­пейсь­кими стандартами, онов­лено залізничну стан­цію Радивилів і вокзал — своєрідні в'їзні ворота в місто і весь Ра­ди­ви­лівсь­кий район[1].

Пам'ятки[ред.ред. код]

У Радивилівському районі Рівненської області нараховується 62 пам'яток історії. У селі Пляшева розташований Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви»[2], Свято-Георгіївський чоловічий монастир на Козацьких Могилах.

Пам'ятки архітектури: церкви в Пляшевій, Коритному, Митниці, Радивилові (св. Олександра Невського) та ін.

Персоналії[ред.ред. код]

На території району бували або жили і працювали:

Керівники району[ред.ред. код]

Головами районної ради обиралися Володимир Павлець, Борис Ворожбит, Михайло Сердюк, Анатолій Тимошейко, Олександр Пастух та ін., районну адміністрацію очолювали Мар'ян Голендер, Григорій Павлюк, Сергій Шевченко, Анатолій Грисюк та ін.

27 січня 2007 р. Юрія Вовка було звільнено з посади голови адміністрації «за неналежне виконання службових обов'язків»[3].

Культура[ред.ред. код]

Радивилівський районний будинок культури є закладом системи Міністерства культури і туризму України. Сучасне приміщення побудоване 1976 року.

Медицина[ред.ред. код]

Радивилівська районна лікарня[ред.ред. код]

Історія лікарні розпочалася на початку 20 століття, коли на кошти місцевого мецената Мойсея Гінсбурга було засновано лікарню на 30 ліжок. Біля витоків лікарні стояв хірург Шепченко Петро Дмитрович. У середині тридцятих років відкрито державну лікарню — вже на 50 ліжок, 5 із яких були акушерські. Оскільки лікування в цьому закладі було досить дорогим (коштувало хворому п'ять злотих на добу), то його послугами могли скористатись тільки заможні люди. У роки війни в лікарні було розміщено військовий госпіталь, тут же надавалась медична допомога і жителям району.

У 1945 році створено районний відділ охорони здоров'я. У районній лікарні тоді було 50 ліжок, з них по 15 хірургічних та терапевтичних, по 10 пологових та інфекційних. У районі функціонувала також тублікарня на 15 ліжок, а з 1953 року розпочалася організація 20 колгоспних пологових будинків. Лікарня інтенсивно розбудовувалась, поліпшувалась її матеріальна база. Так, у 1972 році було введено в дію новий терапевтичний корпус на 100 ліжок, добудовано акушерсько-гінекологічне відділення. У лікарні функціонувало вже 250 ліжок. Було відкрито травматологічне, неврологічне відділення, реанімаційну палату.

Добудову пологово-гінекологічного корпусу на 60 ліжок (35 гінекологічних і 25 пологових зі спільним перебуванням матері й дитини) було завершено в 1984 році, а наприкінці 1985-го введено в дію типовий хірургічний корпус на 150 ліжок з операційним блоком на 4 операційні, типовим відділенням анестезіології та інтенсивної терапії на 6 ліжок. Особлива увага в ці роки надається спеціалізованим службам: акушерсько-гінекологічній, реанімаційній, хірургічній, педіатричній, офтальмологічній. У 1988 році введено в експлуатацію типове приміщення поліклініки на 420 відвідувань за зміну. З введенням хірургічного корпусу потужність лікарні сягнула 350-ти ліжок.

Сьогодні Радивилівська центральна районна лікарня — це лікувально-профілактичний заклад на 230 ліжок, у якому працюють 81 лікар (21 з вищою кваліфікаційною категорією, 37 — з першою) та 248 середніх медичних працівників. Основні напрями діяльності: надання кваліфікованої стаціонарної та амбулаторно-поліклінічної медичної допомоги населенню міста і району.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]