Радянсько-грузинська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Радянсько-грузинська війна (також відома як «Радянізація Грузії») — війна між радянською Росією та Грузинською Демократичною Республікою в лютому-березні 1921 року, розпочата Радянським урядом з метою встановлення в Грузії Радянської влади.

Передісторія[ред.ред. код]

Навесні 1920 року радянські війська зайняли Азербайджан і проголосили в ньому радянську владу і зосередилися на кордонах Грузії. Проте, їх намірам просунутися до Грузії завадив ряд причин: більшовицьке повстання в Грузії було швидко придушене силами уряду меншовиків за підтримки Антанти, в той же час на польському фронті положення більшовиків ускладнилося. Мир з Грузією був також необхідний більшовикам для того, щоб налагодити відносини з Англією, тим самим прорвавши міжнародну ізоляцію Радянської Росії. У зв'язку з цим радянські війська від кордонів Грузії були відведені і 7 травня 1920 року в Москві був укладений мирний договір між РРФСР і Грузинською Демократичною Республікою. За його умовами Радянська Росія визнавала незалежність Грузії і обіцяла не втручатися в її внутрішні справи, а Грузія, зокрема, легалізувала становище комуністичної партії. Сторони обмінялися дипломатичними представниками (радянським повіреним представником в Грузії став С.М. Кіров).

Восени 1920 року, скориставшись наслідками вірмено-турецької війни Радянська Росія «радянізувала» Вірменію. Таким чином, Грузія опинилася в оточенні. В цей час Кіров і Орджонікідзе знову розпочали кампанію що до захоплення та «радянізації» Грузії:

« Положення в самій Грузії таке, що без особливих зусиль ми з нею покінчимо: повстання в Борчалінскому повіті, Абхазії, Аджарії, Душетському повіті будуть проведені. Ще раз доводжу це до вашого відома і прошу вказівок.  »

Чекати цих вказівок він, тим не менш, не став, і вже 15 грудня Кавказьке бюро ВКП(б) наказало 11-ї армії перейти кордон Грузії. Однак через два дні, 17 грудня, пленум ЦК ВКП(б) підтвердив «рішення ЦК про мирний напрямок політики РРФСР на Кавказі» і операція була скасована. Тим не менше, Орджонікідзе і Кіров від імені Кавбюро знову звернулися до Москви з пропозицією захопити Грузію.

12 січня 1921 року Пленум ЦК знову відхилив пропозицію Кавбюро. Ленін, як і раніше, виступав проти операції, вважаючи її не на часі та сумніваючись у її перспективи, тоді як Сталіна і Троцького її організаторам вдалося схилити на свій бік.

6 лютого наказом командувача Кавказьким фронтом В. Гіттіса була створена група військ Тифлісського напряму під командуванням М.Д. Веліканова у складі кількох стрілецьких і кавалерійських дивізій і танкового загону.

Однак Політбюро за пропозицією Леніна і на цей раз вирішило продовжувати мирні переговори з меншовицьким урядом Грузії. На це Орджонікідзе відповів організацією повстання, яке відбулось силами місцевих комуністів в ніч на 12 лютого 1921 в Борчалінському і Ахалкалакському повітах Грузії і було заздалегідь скоординоване з командуванням 11-ї армії. Більшовиками були зайняті Горі, Душеті і весь Борчалінський повіт. Бачачи цей успіх, 15 лютого Ленін віддав штабу Кавказького фронту розпорядження:

« Ми очікуємо від РВС 11 енергійних і швидких дій, які не зупиняються перед заняттям Тифліса.  »

16 лютого 1921 Ревком Грузії на чолі з Ф. Махарадзе проголосив «Грузинську радянську республіку» і звернувся з проханням про військову допомогу до уряду РРФСР.

Війна[ред.ред. код]

На початок війни озброєні сили Грузії, включаючи регулярні частини народної гвардії (партійні загони соціал-демократів), складалися з 16 піхотних батальйонів (1 армійська дивізія і полк народної гвардії), 1 саперного батальйону, 5 польових артдивізіонів (всього 52 гармати), 2 кінних полків (легіонів) та 2 автоескадронів з 2 командами бронеавтомобілів, авіазагону і 4 бронепоїздів. Всього на постачанні перебувала 21 тис. чоловік, не рахуючи штабів, управлінь, нестройових частин, а також кріпацьких полків. Слід зазначити, що в грузинській армії не було рядових, а всі армійські чини починалися з капітана.

16 лютого 1921 року радянські війська перейшли південний кордон Грузії і зайняли Червоний міст через річку Храми і село Шулавері. Тут їм вчинили опір добровольчі загони кахетинців під командуванням Стефана Ахметелі. Далі більшовики просунулися на північ до Тбілісі. 19 - 20 лютого біля села Табахмела на підходах до Тбілісі частини 11-ї армії зіткнулися із запеклим опором юнкерів — учнів військової школи (510 бійців, 4 гармати, 6 кулеметів, командував полковник А. Чхеїдзе). Село залишилося в руках грузинських юнкерів, проте червоні обійшли його і продовжили наступ.

24 лютого уряд Н. Жорданія евакуювався в Кутаїсі. Біля с. Табахмела продовжували триматися юнкери, яких залишилося до того часу близько 290 осіб. Грузинські сили отримали наказ про відхід; щоб уникнути жертв серед мирного населення їх керівництво прийняло рішення про залишення Тбілісі. Грузинська Армія повинна була закріпиться у р. Мцхета, але після здачі Тбілісі бойовий дух солдатів різко впав, і організований опір збройних сил Грузії припинилося.

25 лютого 1921 року частини 11-ї армії без бою увійшли в Тбілісі. Таким чином протягом всієї дороги — від грузино-азербайджанської кордону до Тбілісі експедиційні сили Червоної Армії зустріли лише 2 осередки опору, і пройшли весь шлях всього за 9 днів. У Тбілісі прибув Грузинський ревком, перетворений в цей же день в РНК Грузинської РСР.

Паралельно з цими подіями сили 9-ї Кубанської армії під командуванням В. Чернишова вели наступ у Абхазії, де 17 лютого був створений ревком. 28 лютого грузинські війська за вогневої підтримки французького флоту вибили радянські частини з м. Гагри, проте вже наступного дня більшовики знову зайняли його. 4 березня 1921 року частини 31-ї стрілецької дивізії 9-ї армії зайняли Сухумі, де була проголошена Абхазька РСР. 9 березня був зайнятий Зугдіді, 14 березняПоті.

Грузинський уряд і деморалізована втратою Тбілісі армія намагалися організувати оборону Кутаїсі, але цьому завадило несподіване просування частин Червоної армії з Північного Кавказу через перевал Мамісон. 10 березня більшовики увійшли в покинуте Кутаїсі. Частина грузинських сил пішла в гори і продовжувала боротися, але основні підрозділи армії і народної гвардії, а також уряд відступили до важливого чорноморського порту Батумі.

Паралельно з цими подіями 23 лютого Кязим Карабекір, який командував турецькими військами в Західній Вірменії, оголосив Грузії ультиматум, зажадавши залишити міста Ардахан і Артвін.

Опинившись під вогнем з двох сторін, грузинський уряд був змушений поступитися і турки увійшли до Грузії, зайнявши прикордонні райони і опинившись поблизу контрольованого силами Грузії Батумі, до якого як раз наближалася 18-а кавалерійська дивізія Червоної армії. При цьому виникла загроза військового зіткнення між силами Турції та РРФСР. При цьому Уряд Грузії 7 березня досяг усної угоди з Карабекіром, за якою турецькі війська могли увійти в місто, зберігши право цивільної влади в місті за грузинською владою. 8 березня турки під командуванням Кязим-бея зайняли оборонні позиції навколо міста, що призвело до кризи у їх відносинах з Радянською Росією. Нарком закордонних справ Чичерін передав турецькому представнику в Москві ноту протесту; турки відповіли двома нотами, в яких говорилося, що турецька армія лише забезпечує безпеку місцевого мусульманського населення, якому загрожує радянська військова операція.

За умов, що склалися на Кавказі (війна в Вірменії, Дагестані, продовження опору в Грузії) Ленін зажадав припинити бойові дії і заявив про необхідність компромісу з грузинськими меншовиками. 8 березня грузинський ревком запропонував їм створити коаліційний уряд, однак соціал-демократи відмовилися від цього. Розв'язка наступила 16 березня, коли турецька влада заявили про анексію Батумі, після чого вибір було змушене робити вже грузинське керівництво. При цьому 16 березня між Великобританією і РРФСР було підписано торговельну угоду, за якою британці обіцяли утримуватися від антирадянської діяльності на всій території колишньої Російської імперії. Цього ж дня у Москві був підписаний договір про дружбу між Радянською Росією і Туреччиною. За цим договором Ардахан і Артвін переходили до турків, турки також відмовлялись від претензій на Батумі[1]. За цих обставин лідери Грузії були змушені погодитись на переговори з ревкомом.

Завершення війни[ред.ред. код]

17 березня в Кутаїсі міністр оборони Грузії Грігол Лордкіпанідзе і повноважний представник радянської сторони Авель Єнукідзе уклали перемир'я, а 18 березня — угоду, що дозволяла Червоної Армії зайняти Батумі.

Перемир'я з грузинськими меншовиками дозволило більшовикам діяти непрямими методами. У Москві тривали радянсько-турецькі консультації, а тим часом на околицях Батумі стояло кілька тисяч солдатів грузинської армії і народної гвардії, готових битися за місто. 18 березня грузини під командуванням генерала Георгія Мазніашвілі почали вуличні бої з турецьким гарнізоном. Тим часом меншовицький уряд на італійському судні і під конвоєм французьких бойових кораблів покинув країну. Бої завершилися 19 березня, коли порт і велика частина міста перебували в руках грузин. У той же день Мазніашвілі здав Батумі ревкому, в нього увійшла червона кавалерія, і там була встановлена ​​радянська влада.

Примітки[ред.ред. код]

  1. в 1945 - 1953 рр.. СРСР висував до Туреччини територіальні претензії щодо цих та інших територій, але потім від цих претензій відмовився

Посилання[ред.ред. код]