Радівці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Радівці
рум. Rădăuţi
Герб
Радівці
Розташування міста Радівці
Основні дані

47°50′ пн. ш. 25°56′ сх. д. / 47.833° пн. ш. 25.933° сх. д. / 47.833; 25.933Координати: 47°50′ пн. ш. 25°56′ сх. д. / 47.833° пн. ш. 25.933° сх. д. / 47.833; 25.933

Країна Румунія Румунія
Регіон Сучава
Засноване 1393
Населення 23 822 тис. осіб (2011)
Міська влада
Веб-сторінка http://www.primariaradauti.ro/
Мер міста Aurel Olarean

Commons-logo.svg Радівці у Вікісховищі

Радівці́ (Редеуць, рум. Rădăuţi) — місто на півдні Буковини над р. Теплицею у Сучавському повіті Румунії; 23,8 тис. мешканців (2011).

Історія[ред.ред. код]

Ураїнська греко-католицька церква Непорочного Зачаття в Радівцях
Етнографічна карта Буковини за даними перепису 1910 року
Румунський православний собор

Радівці — одне з найстаріших міст Буковини, відоме з XIV ст. Перша писемна згадка, що стосується міста, відноситься до 1393 року, під час правління Романа І. Проте ще у ХІІ - ХІV ст. навколишні території входили до складу Галицько-Волинської держави. Русини тут жили здавна, ще до приходу волохів (молдован). За молдавськими історичними джерелами, ця місцевість належала русину Радомиру. Як похідне від його імені, місто стало називатися Радівці, в пізнішій румунській вимові Редеуці (Rădăuți). Вплив русинів підтверджується й тим, що на могилах перших молдавських князів у монастирі Богдана в Радівцях всі написи зроблені староруською мовою.
Під час правління Александру І чел Бун, з 1401 року Радівці стають центром Радівецької православної єпархії, і перебувають в цьому статусі до 1782 року. Богослужбовою та діловою мовою єпархії була церковнослов'янська. 1514-го року Радівці разом з усім Молдавським князівством потрапили у васальну залежність від Османської імперії і зобов'язувалися платити щорічну данину султанові. Тільки з перенесенням кафедри молдавських митрополитів до Ясс почали впроваджувати церковнорумунську мову. Розпочалася тотальна румунізація православної церкви, яку проводили, призначені Османською імперією, фанаріоти.
Оскільки містечко не було центром торгівелі чи ремесел, на 1774 рік в ньому нараховується лише 140 будинків, в яких мешкало 132 сім'ї.
Розвиток міста активізується з 1775 року, коли Радівці стали повітовим центром Дистрикту Буковина Габсбургської монархії (Австрії).

Український слід[ред.ред. код]

Населення Молдавського князівства кінця XIV -XVI століть переважно складали волохи та рутени. Якщо загалом у державі рутенів було близько 30%, то в межах Верхньої Молдавії, куди входили і Радівці, вони становили більшість — близько 60%. Наприкінці XVI століття князівство було перетворено на звичайну провінцію Османської імперії. Тоді ж розпочалось активне оволощення буковинських земель, яке особливо посилилось після перенесення 1564-го року столиці князівства з Сучави до Ясс.
Західна частина колишнього Радівецького повіту належить до української національної території; тут жило 1930 р. понад 26 000 українців (16% населення всього повіту). У місті Радівці у 1880 році мешкав 441 українець.
В даний час в Радівцях розміщений центр Вікаріату греко-католиків українців в Румунії. Радівці входять до Буковинського деканату, який об'єднує 11 парафій. Радівецька міська парафія існує, принаймні, з 1885 року. В місті в 1935 році збудована українська греко-католицька церква Непорочного Зачаття. Після 1948 року церкву перевели на православ'я і, лише після революції 1989 року, греко-католики відновили діяльність вікаріату. Велика частина богослужінь відбувається українською мовою.

Персоналії[ред.ред. код]

Народились[ред.ред. код]

Єпископом Радівецьким був рідний брат Єремії Могили Юрій.[1]

Поховані[ред.ред. код]

Були поховані господарі Молдавії:

Пам'ятки, об'єкти туризму[ред.ред. код]

  • Монастир Богдана з похованнями князів Молдови (XIV -XVIII cт).
  • Собор П'ятидесятниці (ХХ ст).
  • Синагога (ХІХ ст).
  • Українська церква Непорочного Зачаття (ХХ ст).
  • Гончарна майстерня Колібаби.
  • Традиційний п'ятничний базар в Радівцях.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Mohiła (Moghiła, Moviła) Jeremijasz h. własnego (ok. 1555–1606) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1976.— Tom XXI/3. — Zeszyt 90. — S. 564

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]