Рене Декарт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рене Декарт
фр. René Descartes,
лат. Renatus Cartesius
Frans Hals - Portret van René Descartes.jpg
Народився 31 березня 1596(1596-03-31)
Ла-е-ан-Турен
Помер 11 лютого 1650(1650-02-11) (53 роки)
Стокгольм
Місце проживання Париж
Громадянство Франція Франція
Галузь наукових інтересів математика, фізика, оптика, філософія
Відомий завдяки: декартова система координат, раціоналізм
Примітки Науковий керівник — Жорж Фурньє.

Рене́ Дека́рт (фр. René Descartes, лат. Renatus Cartesius — Ренат Картезій; *31 березня 1596, Ла-Е-ан-Турен (фр. La Haye en Touraine) [зараз місто Декарт], департамент Ендр і Луара, Франція — †11 лютого 1650, Стокгольм) — французький філософ, фізик, фізіолог, математик, основоположник аналітичної геометрії. У математиці Декарт запровадив Декартову систему координат, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних позначень. У фізиці він сформулював закон збереження кількості руху, запровадив поняття імпульсу сили. Декарт — автор методу радикального сумніву в філософії, механіцизму у фізиці, передтеча рефлексології.

Біографія[ред.ред. код]

Рене Декарт народився 31 березня 1596 року в місті Лае (тепер Декарт), департамент Ендр і Луара, Франція. Він отримав від батька невеликий спадок, який дозволив йому присвятити своє життя науці та мандрівкам. З 1607 по 1615 роки Декарт навчався в єзуїтському колежі Генріха Великого в Ла-Флеші[1], де отримав добру гуманітарну та математичну освіту. Він проявляв великі здібності до філософії, фізики та психології. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися у ліжку до полудня — звичка, яка збереглася у Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові години були для нього особливо живодайними у творчому відношенні.

Після колежу Декарт навчався в університеті Пуатьє, отримавши в 1616 диплом бакалавра і ліцензію правника, виконуючи волю батька, який бажав, щоб син став юристом[2].

Після закінчення освіти Декарт проводив у Парижі безтурботне життя, повне насолоди. Але врешті-решт такий спосіб життя став тягарем для нього, і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли Декарту виповнився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії та Угорщини. За цей час Декарт набув непогані військові звички, а також деякі авантюрницькі риси характеру. Йому подобались бали та азартні ігри — при цьому гравцем він був дуже вдалим, у чому велику роль зіграв його математичний талант. Будучи на службі в герцога Максиміліана Баварського, Декарт брав участь у битві на Білій горі в околиці Праги, в листопаді 1620 року.[3]

У 1629 році переїхав до Нідерландів. Ніщо людське не було чужим для нього — правда, єдиний його любовний роман тривав всього лише три роки. Коханою Декарта була якась голландська жінка, яка в 1635 році народила йому дівчинку. Декарт обожнював дитину і був сильно вражений раптовою смертю дочки у п'ятирічному віці. Він завжди казав про цю втрату як про найбільше нещастя у своєму житті.

Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким чином можна зберегти волосся від посивіння. Він проводив також деякі досліди з кріслом-гойдалкою.

Одного разу під час служби в армії Декарту наснився сон, що мав велике значення для всього його життя. Цілий день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими та математичними проблемами. Це було в старовинному баварському будинку, де кімната зігрівалася великою дерев'яною піччю, що, мабуть, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому наснилося, як він у майбутньому розповідав, що перед ним з'явився «дух правди» і почав докоряти йому за лінощі. Цей дух повністю оволодів свідомістю Декарта і переконав його в тому, що йому в житті необхідно довести придатність математичних принципів для пізнання природи та їхню велику користь, оскільки вони надають науковим знанням строгість та певність.

Для продовження занять математикою Декарт повернувся до Парижа, але столичне життя знову швидко набридло йому. Він продав маєток, який отримав від батька і переїхав до самотнього сільського будинку в Голландії. Його любов до самотності була настільки великою, що потягом двадцяти років він змінив 24 будинки в 13 різних містах і при цьому тримав свою адресу в таємниці навіть від найближчих друзів, з якими підтримував постійне листування. Його єдиними і незмінними вимогами до нового місця проживання були невелика відстань до католицької церкви та університету.

Рене Декарт з королевою Христиною

Зрештою на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І хоч Декарт надто любив волю і самотній спосіб життя, він не міг не проявити поваги до королівського прохання. Королева прислала за ним військовий корабель, і наприкінці 1649 року Декарт ступив на землю Швеції. Проте королева Христина виявилась не зразковою ученицею. Вона могла викраяти для зустрічей з філософом лише дуже ранкові години — близько п'ятої години ранку. До того ж заняття проходили в погано прогрітій бібліотеці, а зима видалася дуже холодною. Кволий і хворобливий Декарт стійко переносив ранні підйоми та жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Проте врешті-решт він захворів на запалення легень і помер 11 лютого 1650 року.

Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, який віддав багато сил вивченню взаємодії тіла і душі, може послугувати історія його власного тіла після смерті. Через 16 років після смерті Декарта його друзі вирішили, що тіло має знаходитися у Франції. Але труна, яку надіслали до Швеції, виявилась занадто короткою. А тому шведська влада, не довго думаючи, вирішила відділити голову Декарта від тіла і поховати її окремо — доти, доки не будуть отримані розпорядження з Парижа.

Поки залишки філософа готували до відправки у Францію, французький посол вирішив, що непогано було б мати яку-небудь пам'ятку про великого співвітчизника. А тому він відрізав вказівний палець на правій руці Декарта. Тим часом тіло без голови і пальця було з великими церемоніями перепоховано в Парижі. Через декілька років один армійський офіцер викопав череп Декарта на сувенір, який потім протягом 150 років переходив від одного колекціонера до іншого, поки, нарешті, не був похований у Парижі.

Усі власні папери та рукописні роботи Декарта були зібрані і після його смерті морем відправлені до Парижа. Проте корабель затонув, не діставшись до причалу. Папери протягом трьох днів перебували під водою. У майбутньому знадобиться сімнадцять років, щоб відреставрувати записи Декарта й зробити їх придатними до друку.

Наукові дослідження[ред.ред. код]

Математика[ред.ред. код]

«Міркування про метод» Декарта

У 1637 побачила світ головна математична праця Декарта «Міркування про метод» (повна назва: «Міркування про метод, що дозволяє направляти свій розум і відшукувати істину в науках»).

У цій книзі викладалася аналітична геометрія, а в додатках — численні результати в алгебрі, геометрії, оптиці (у тому числі — правильне формулювання закону заломлення світла) і багато чого іншого).

Особливо слід відзначити перероблену Декартом математичну символіку Вієта, з цього моменту близьку до сучасної. Коефіцієнти він позначав a, b, c …, а невідомі — x, y, z. Натуральний показник степеня прийняв сучасний вигляд (дробові і негативні утвердилися завдяки Ньютону). З'явилася риска над підкореневим виразом. Рівняння приводяться до канонічної форми (у правій частині — нуль).

Символічну алгебру Декарт називав «Загальною математикою» і писав, що вона повинна пояснити «все, що відноситься до порядку і міри».

Створення аналітичної геометрії дало змогу перевести дослідження геометричних властивостей кривих і тіл на алгебраїчну мову, тобто аналізувати рівняння кривої в деякій системі координат. Цей переклад мав той недолік, що тепер треба було акуратно визначати справжні геометричні властивості, які не залежать від системи координат (інваріанти). Однак переваги нового методу були винятково великі, і Декарт продемонстрував їх у тій же книзі, відкривши численні положення, невідомі древнім і сучасним йому математикам.

У додатку «Геометрія» були дані методи розв'язання алгебраїчних рівнянь (зокрема геометричні та механічні), класифікація алгебраїчних кривих. Новий спосіб завдання кривої — за допомогою рівняння — був вирішальним кроком до поняття функції. Декарт сформулював точне «правило знаків» для визначення числа додатних коренів рівняння, хоча і не довів його.

Декарт досліджував алгебраїчні функції (многочлени), а також ряд «механічних» (спіралі, циклоїди). Для трансцендентних функцій, на думку Декарта, загального методу дослідження не існує.

Комплексні числа ще не розглядалися Декартом на рівних правах з дійсними, однак він сформулював (хоча і не довів) основну теорему алгебри: загальна кількість дійсних і комплексних коренів алгебраїчного рівняння дорівнює його степеню. Від'ємні корені Декарт за традицією іменував помилковими, проте об'єднував їх з додатними терміном дійсні числа, відокремлюючи від уявних (комплексних). Цей термін увійшов у математику. Втім, Декарт виявив деяку непослідовність: коефіцієнти a, b, c … у нього вважалися додатніми, а випадок невідомого знака спеціально відзначався трьома крапками ліворуч.

Усі невід'ємні дійсні числа, не виключаючи ірраціональних, розглядаються Декартом як рівноправні; вони визначаються як відношення довжини деякого відрізка до еталону довжини. Пізніше аналогічне визначення числа взяли Ньютон і Ейлер. Декарт поки ще не відокремлює алгебру від геометрії, хоча змінює їхні пріоритети; розв'язок рівняння він розуміє як побудову відрізка з довжиною, рівною кореню рівняння. Цей анахронізм був незабаром відкинутий його учнями, передусім — англійськими, для яких геометричні побудови — чисто допоміжний прийом.

Книга «Метод» відразу зробила Декарта визнаним авторитетом у математиці й оптиці. Прикметно, що видана вона була французькою, а не латиною. Додаток «Геометрія» було, проте, тут же перекладено латиною і неодноразово видавався окремо, розростаючись від коментарів і ставши настільною книгою європейських учених. Праці математиків другої половини XVII століття відображають сильний вплив Декарта.

Механіка і фізика[ред.ред. код]

Декарт за роботою.

Фізичні дослідження відносяться головним чином до механіки, оптики і будови Всесвіту.

Астрономія[ред.ред. код]

В астрономії Декарт відомий як автор космогонічної гіпотези — теорії вихорів, яка протягом певного часу конкурувала з теорією всесвітнього тяжіння. Вважав, що Сонце (як і інші зірки) оточене ефірною речовиною, яка розповсюджується на великі відстані у всіх напрямах. Обертаючись, Сонце приводить в обертальний рух прилеглі області цієї речовини, потім вони, у свою чергу, передають його наступним областям, так що, нарешті, вся маса приходить в обертання. У цьому ефірному вихорі мчать навколо Сонця планети. Проте Декарт не зміг сформулювати закони планетних рухів, тому його гіпотеза не отримала подальшого розвитку.

Філософське вчення Декарта на противагу середньовічним поглядам ґрунтувалося на уявленні про безмежність й однорідність світової матерії (простору), який не має порожнеч і нескінченно подільний.

Інші наукові досягнення[ред.ред. код]

Найбільшим відкриттям Декарта, яке стало фундаментальним для подальшого розвитку психології, можна вважати поняття про рефлекс і принцип рефлекторної діяльності. Схема рефлексу зводилася до механічної реакції організму на подразнення. В уявленні Декарта організм тварини чи людини був машиною, механізмом. При такому розумінні живе тіло не вимагало більше втручання душі; функції «машини тіла», до яких відносяться «сприйняття, відображена ідей, утримання ідей в пам'яті, внутрішні прагнення … здійснюються в цій машині як рух коліщат годинника».

Поряд з ученням про тіло як механізм розроблялася проблема афектів (пристрастей) як тілесних станів, які є регуляторами психічного життя. Термін «пристрасть», або «афект», в сучасній психології вказує на певні емоційні стани.

Філософське вчення[ред.ред. код]

Descartes Discours de la Methode.jpg

Декарт прославив своє ім'я великою кількістю трактатів з математики та філософії. Основні з них: «Геометрія» (1637), «Міркування про метод…» (1637), «Засади філософії» (1644). Крім того він заклав основи аналітичної геометрії, дав поняття змінної величини і функції, ввів багато алгебраїчних визначень, висловив закон збереження руху, дав поняття імпульсу сили. Автор теорії, яка пояснює утворення небесних тіл вихоровим рухом частинок матерії (вихори Декарта). Ввів поняття рефлексу (дуга Декарта).

Теорія пізнання[ред.ред. код]

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту. Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу[5]. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із частинами дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка, медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

  1. Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.
  2. Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.
  3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого евідентного знання до складнішого).
  4. Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідження.

Декарт прагнув дослідити, яким чином можливе точне та надійне пізнання. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, Сонце насправді набагато більше від того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом — потрібно сумніватися в усьому, що не доведено строго. Декарт особисто не сумнівався в існуванні світу. Він припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину в усьому, окрім того, що вона думає і щодо чого сумнівається.

Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарт сформулював вислів «Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт пізнання, людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. На відміну від Августина, який розвинув схожі думки, Декарт розвинув на базі цього положення свою систематику.

Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його сутність. Для Декарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — атрибутами «свідомої істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо. Декарт першим запровадив у філософію поняття свідомості. Вміст свідомості складають думки: ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або хибними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність або невідповідність до зовнішніх речей. У подальшій класифікації Декарт розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є в будь-який час готовими поняттями. Вони також визначають результати пізнання.

Метафізика Декарта, 2007 автор:О.Войтович

Бог та метафізика[ред.ред. код]

Декарт вірив у Бога як досконалу істоту, існування якої він ніколи не ставив під сумнів. Якби не було Бога, тоді він не був би досконалим. Оскільки людина є недосконалою істотою, а із недосконалого не може вийти щось досконале, то Бог існує за межами людської уяви. Отже, існування Бога є джерелом об'єктивного значення людського мислення. А оскільки Бог у своїй досконалості не обманює людину, а дає їй можливість пізнання, не може бути обманом те, що людина має тіло, природа існує, а 2 плюс 2 дорівнює 4. Неправильні сприйняття спричинені тим, що Бог наділяє нас свободою, одне називати правильним, а друге — неправильним, що і є доказом нашої богоподібності. Таким чином Декарт ставив світ на метафізичний фундамент.

Декарт був противником аристотелізму, як, між іншим, і Гоббс, його конкурент. Тому він відкидав телеологію, заміняючи її на каузалістику, створюючи таким чином підґрунтя для механіки. У механічному світі, подібному до годинника, Бог є основною пружиною, рушієм. Після приведення світового механізму в рух розвиток Всесвіту визначається самостійно. Декарт також відкидав органіку Аристотеля, вважаючи людське тіло машиною із кінцівками, які взаємодіють із мозком через рефлекторний акт. Дух є королем тіла. Проте в аристотелівському дусі він визначає душу, яка має здатність до мислення, та волю, що утворює різницю між трупом та живою людиною.

В основі філософії Декарта лежить дуалізм душі та тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення. Дух, який належить до останнього, є суб'єктом пізнання, який стоїть перед об'єктивним світом. Проблему дуалізма — поєднання цих двох постатей / царств Декарт не зміг вирішити . Її вирішує, зокрема, Спіноза, який висуває тезу «психофізичного паралелізму», відповідно до якої співвідношення між духом та тілом базується на тому, що обидві є формами явищ однієї й тієї ж самої субстанції, які поводять себе паралельно одна до одної.

Субстанція, за Декартом, є щось, що існує й не потребує нічого іншого для свого існування. Бог є в цьому сенсі єдиною субстанцією. Він також вважає матеріальні речі та душу субстанціями, оскільки вони зумовлені тільки існуванням Бога.

Етика[ред.ред. код]

Лист написаний рукою Декарта, грудень 1638 р.

На думку Декарта, перш ніж визначити для себе правила поведінки, не можна в усьому сумніватися, потрібно знати максими провізоричної моралі, яка допомагає досягненню ойдеймонії (щастя):

  1. Дотримуватися всіх законів та звичаїв країни походження. Жити за середніми поняттями людей свого оточення. Не приймати жодних обов'язків.
  2. Завжди бути впевненим у ситуації, в разі непевності — вибирати за найвищою ймовірністю, уникаючи таким чином докорів сумління.
  3. Підлаштовуватися під світ, ніж, навпаки, підлаштовувати світ під себе (тут відчувається вплив стоїцизму). Єдине, що є в нашому розпорядженні — це розум. Воля прагне тільки того, що їй пропонує розум, отже не може прагнути нічого недосяжного.
  4. Спрямовувати життя на розвиток розуму та пізнання.

Твори[ред.ред. код]

Українські переклади[ред.ред. код]

  • Рене Декарт. Метафізичні розмисли. Пер. з франц. Зої Борисюк — Київ: Юніверс, 2000, с.21-298.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Desmond, p. 24
  2. Baird, Forrest E.; Walter Kaufmann (2008). From Plato to Derrida. Upper Saddle River, New Jersey: Pearson Prentice Hall. с. 373–377. ISBN 0-13-158591-6. 
  3. Battle of White Mountain, Britannica Online Encyclopedia
  4. «René Descartes». Encarta. Microsoft. 2008. http://encarta.msn.com/encyclopedia_761555262/Rene_Descartes.html#s3. Процитовано 2007-08-15. 
  5. Emily Grosholz (1991). Cartesian method and the problem of reduction. Oxford University Press. ISBN 0198242506. «But contemporary debate has tended to…understand [Cartesian method] merely as the ‘method of doubt’…I want to define Descartes' method in broader terms…to trace its impact on the domains of mathematics and physics as well as metaphysics.» 

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Асмус В.Ф. Декарт. — М.: Высшая школа, 2006. — 335 с. — (Классика философской мысли.). — 3000 прим. — ISBN 5-06-005113-7
  • Барабанов О. О., Петрова Е. В. Два математических письма Декарта принцессе Елизавете Богемской // История науки и техники, № 1, 2011, С. 20-32.
  • Барабанов О. О., Барабанова Л. П. История теоремы Декарта о кругах // История науки и техники, № 5, 2011, С. 2-15.
  • Бессмертие философских идей Декарта (Материалы Международной конференции, посвященной 400-летию со дня рождения Рене Декарта) / Ответственный редактор Мотрошилова Н.В.. — М.: ЦОП Института философии РАН, 1997. — 181 с. — (Научное издание). — 500 прим. — ISBN 5-201-01958-7
  • Декарт // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — Санкт-Петербург: 1890—1907.
  • История математики под редакцией А. П. Юшкевича в трёх томах, том II, М.: Наука, 1970 Математика XVII столетия.
  • Катасонов В. Н. Метафизическая математика XVII в. М.: Наука, 1993.
  • Кирсанов В. С. Научная революция XVII века. М.: Наука, 1987.
  • Кузнецов Б. Г. Эволюция картины мира. Глава 7: Картезианское естествознание. — М.: Издательство АН СССР, 1961 (2-е издание: УРСС, 2010). — 352 с. — (Из наследия мировой философской мысли: философия науки). — ISBN 978-5-397-01479-3.
  • Ляткер Я. А. Декарт. М.: Мысль, 1975.
  • Мамардашвили М. Картезианские размышления.
  • Матвиевская Г. П. Рене Декарт, 1596–1650. М.: Наука, 1976.
  • Alain (1928), Descartes, in Les Passions et la Sagesse, La Pléiade, 1960, pp. 923–995.
  • Ferdinand Alquié (1950), Descartes. L'homme et l'oeuvre, PUF (rééd. 1987) Онлайн. Короткий вступ у філософію Декарта та біографія.
  • François Azouvi (2006), Descartes et la France: histoire d'une passion nationale, Éd. Fayard , 2002 ; rééd. Hachette, Pluriel-poche, 2006, ISBN 2-01-279124-7
  • Yvon Belaval, Leibniz critique de Descartes, Gallimard, coll. «Tel», 1997 ;
  • Jean-Marie Beyssade, La Philosophie première de Descartes. Le Temps et la cohérence de la métaphysique, Flammarion, coll. " Nouvelle bibliothèque scientifique ", 1979 ;
  • Philippe Comar, Mémoire de mon crâne — René Descartes, Paris, Gallimard, coll. « L'Un et l'Autre» ", 1997.
  • Pierre Guenancia, Descartes et l'ordre politique, PUF, 1983, et Descartes, bien conduire sa raison, Découvertes Gallimard, Philosophie, 1996 (une introduction à Descartes).
  • Martial Guéroult (1953), Descartes selon l'ordre des raisons, 2 vol.
  • Françoise Hildesheimer, Monsieur Descartes. La fable de la raison, Paris, Flammarion, 2010, 506 p.
  • Denis Kambouchner, L'homme des passions. Commentaires sur Descartes. Albin Michel, 1995. 2 Vol 501p. chacun. Une somme sur le Traité des Passions.
  • Roger Lefèvre, La pensée existentielle de Descartes, Bordas, Collection Pour connaître, 1965.
  • Geneviève Rodis-Lewis :
    • Descartes, Calmann-Lévy, 1995
    • Descartes et le rationalisme, PUF, collection Que sais-je ?, 1966, 7e éd. corrigée, 1996,
    • L'Œuvre de Descartes, 2 vol., Vrin, 1971.
  • Samuel S. de Sacy, Descartes, Seuil, réédité en 1996 ;
  • Anne Staquet, Descartes et le libertinage, Éditions Hermann, Paris, 2009;
  • Martin Steffens, Méditations métaphysiques 1, 2 et 3, Folio plus philosophie, 2006. Dossier et notes de M. Steffens, lecture d'image de Seloua Louste-Boulbina ISBN 2-07-033836-3;
  • Tony James, Le Songe et la Raison. Essai sur Descartes, Éditions Hermann, Paris, 2010

Джерела і посилання[ред.ред. код]