Рене Маран

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рене Маран
René Maran
Рене Маран. 1930 рік.
Рене Маран. 1930 рік.
При народженні: René Maran
Дата народження: 8 листопада 1887(1887-11-08)
Місце народження: Фор-де-Франс, Мартиніка
Дата смерті: 9 травня 1960(1960-05-09) (72 роки)
Місце смерті: Париж
Громадянство: Франція Франція
Мова творів: французька
Рід діяльності: письменник, перекладач, критик
Роки активності: 19091960
Напрямок: реалізм
Жанр: роман, вірш, есей
Magnum opus: «Батуала»
Премії:

Ґонкурівська премія (1921)

Річка Мадам у Фор-де-Франсі. 1890 рік.
Головний корпус Великого ліцею Мішеля Монтеня.

Рене Маран (фр. René Maran; 8 листопада 1887(18871108) — 9 травня 1960) — французький письменник, лауреат Ґонкурівської премії (1921).

Біографічні дані[ред.ред. код]

Рене Маран народився 5 листопада 1887 року на кораблі, яким його батьки, Леон-Ерменежільд Маран (*1864 — 1911) і Марі-Коріна Маран (в дівоцтві Лаґрандер, 1865 — 1915)[1], плили до міста Фор-де-Франс (Мартиніка) з Каєнни (Французька Гвіана). У метриці майбутнього письменника вказано іншу дату — 8 листопада 1887 року, оскільки корабель прибув до порту три дні після народження Рене. Через три роки родина переїхала до Габону, де батькові запропонували посаду в колоніальній адміністрації.

У 1894-му Рене Марана помістили в пансіонат при ліцеї в Талансі, а з 1897 по 1906-й він навчався у Великому ліцеї Мішеля Монтеня (Бордо), де познайомився й грав у регбі з Феліксом Ебуе — майбутнім високопоставленим колоніальним урядовцем, що зорганізував Рух Опору у Французькій Екваторіальній Африці (ФЕА). До 1909-го Рене Маран здобував вищу юридичну освіту. Цього ж року дебютував поетичною збіркою «Щасливий дім» у лілльському журналі Леона Боке Le Beffroi («Дозорна вежа»), а в 1910-му став служити чиновником четвертого класу колоніальної адміністрації в Убангі-Шарі (нині територія ЦАР)[2]. Там він зустрівся з батьком, який півроку по тому вийшов на пенсію, переселився в Бордо й у 1911-му помер. Відтоді Рене відчував брак грошей, бо довелося фінансово підтримувати матір і двох молодших братів. З намови приятеля Філеаса Лебеґа у 1912-му Маран почав писати присвячений «найдорожчому другові Маноелю Ґаїсто» роман «Батуала», який вийшов друком у видавництві Альбена Мішеля 1921 року. У цьому посприяли перекладач Маноель Ґаїсто й поет Анрі де Реньє[3]. У передмові Маран піддав гострій критиці деякі аспекти колоніальної політики Франції, звернувшись до всіх французьких письменників. Внаслідок цього влада заборонила розповсюджувати книжку в колоніях. У тому ж році автор одержав Ґонкурівську премію. За «Батуалу» проголосували п'ять членів журі. Інші п'ять були за «Весільну пісню» (L'Epithalame) Жака Шардонна. Маран переміг завдяки подвійному голосу голови журі Ґюстава Жеффруа[4] й став першим чорношкірим ґонкурівським лауреатом. У фінальний тур також вийшли П'єр Мак-Орлан (La Cavalière Elsa) і Жорж Іманн (Les nocturnes).

Наприкінці 1924 року Рене Маран у чині заступника третього класу цивільної служби був змушений звільнитися з роботи. Перебрашись із Убангі до Парижа, став професіональним письменником та журналістом на радіо. 1927 року він одружився з білошкірою Каміллою Бертло (Camille Berthelot, 1894–1977), яка походила з небагатої родини. Бездітне подружжя удочерило білошкіру дівчинку Полетту, яка, вийшовши в 1946 році заміж, взяла подвійне прізвище — Мішель-Маран[5].

У 1930-х роках Маран відвідував літературний салон Полетти Нардаль, де познайомився з основоположниками негритюду Леопольдом Седаром Сенґором, Еме Сезером та Жаном Пріс-Маром[6]. Радив їм не вдаватися до крайнощів. Вбачав небезпеку в такій течії, що в ті часи тільки зароджувалася:

"Хоча чорношкірі люди мали Рене Марана за предтечу негритюду, та цей літератор визнав, що він негаразд розуміє значення цього слова й схильний вбачати в ньому радше расизм, ніж нову форму гуманізму. Попри все, Маран уперто позиціонував себе як «людину, рівну з іншими»" (Ліліан Кестло)[7].

Відзначався поміркованістю й уважав, що в житті всієї Французької імперії можна досягти гармонії завдяки змішанню рас[8]. Шанував історію французів, незалежно від кольору їхньої шкіри. Був патріот Франції й виступав за рівні можливості для всіх її громадян.

Маран жив не тільки з письменницької та критико-журналістської роботи. З 1937 року він одержував стипендію з фонду «Міжколоніальна служба» (Service intercolonial) за те, що на замовлення французького міністерства колоній редагував статті, які потім безплатно надходили в редакції газет. Така робота тривала й під час німецької окупації. Маран спростував закиди про колабораціонізм і 1942 року дістав Велику премію Брокетт-Ґонен Французької академії, призначену, зокрема, винагороджувати за видатні моральні якості. Під час Другої світової війни він, залишившись на окупованій території, не був інтернований. Неприхильно ставився до почину Ебуе — одного з організаторів ґоллістського Руху Опору в Екваторіальній Африці. Маран вважав, що не африканським туземцям належить захищати французів, а навпаки: французам — туземців. У 1949-му Корню-Жантій, верховний комісар ФЕА, постановив виплачувати Марану довічну пенсію — 100 000 франків щороку — на знак «визнання за літературні твори, присвячені ФЕА». Однак 1953 року наступник Корню-Жантія скасував цю постанову. Унаслідок цього після смерті Марана його вдова була змушена користуватися матеріальною допомогою від Леопольда Седара Сенґора[2].

В останні роки життя Рене Маран провадив суспільно-громадську діяльність у расовому питанні. Взяв участь у Першому всесвітньому конґресі чорношкірих письменників і митців, що відбувся в Парижі в 1956 році. Був також на Другому конґресі в Римі 1959 року. Підтримував дружні стосунки з чорношкірим американським письменником і дипломатом Мерсером Куком.

Письменник помер 9 травня 1960 року від інфаркту (зі слів Бернара Мішеля, письменникового внука)[5]. Похований на цвинтарі Монпарнас поряд з іншими ґонкурівськими лауреатами — Марґеріт Дюрас, Сімоною де Бовуар, Люсьєном Бодаром[9].

Творчість[ред.ред. код]

Рене Маран зробив перші спроби в красному письменстві ще в другому класі ліцею завдяки викладачеві літератури Ламбіне. У 1909, 1912, 1922 й 1935 роках видав чотири збірки поезій — відповідно «Дім щастя», «Внутрішнє життя», позначені сильним впливом символізму, «Незворушне обличчя: cтанси» й «Прекрасні образи». П'ята — «Книга спогадів» (1958) — стала підсумком. У ній автор зібрав усе найкраще з написаного. Селім Ландер піддав критиці поетичні твори автора, навівши приклад тих, що 1953 року подано як підставу прийняття Марана до Міжнародної академії французької культури (зокрема, вірш La mére — «Мати»). Іронічно поставився до Маранових літературних уподобань, які той оприлюднив у некролозі, написаному на смерть Ламбіне: La cithare («Арфа» або ж «Цитра») Теодора де Банвілля й Les bœufs («Бики») Луї Мерсьє[2].

Рене Маран відомий передусім як прозаїк. Писав пізнавальні анімалістичні книжки, призначені головно для дітей і юнацтва, в яких барвисто змальовував африканську природу й засуджував жорстокість у ставленні до тварин. Це «Джума, собака джунглів…» (1927), «Книга джунглів» (1934), «Звірі джунглів» (1941), «Слон Мбала» (1947) і «Павіан Бакуя» (1953). У доробку письменника також два майже автобіографічні романи «Жорстке серце» (розпочатий близько 1912 року й виданий єдиний раз у 1931) та «Людина, як усі», що виходив у світ тричі, перейменований і перероблений: вперше у 1927-му під назвою «Щоденник без дати», вдруге — орієнтовно 1932 року під назвою «Захист кохання» і втретє — в 1947-му під актуальною назвою. Головними героями роману є чорношкірий карибець Жан Венез і білошкіра француженка Андре-Марієлла (в попередніх варіантах — Адіджа і Уріка). Сам автор стверджував, що написав їх не впору[10]. Як пише Франц Омар Фанон (Frantz Omar Fanon) у публіцистичній книжці «Чорна шкіра, білі маски» (Peau noire, masques blancs) про інтимні стосунки між людьми різних рас, «кохаючи мене, біла жінка доводить, що я вартий білого кохання. Мене люблять, як білошкірого. Я білошкірий». Про Жана Венеза автор зауважує: «Це європеєць. Але він чорношкірий, отже він негр. У цьому й суперечність. Він не розуміє людей своєї раси, а білошкірі не розуміють його»[11].

Двоїстість притаманна самому Марану. Як літератор і журналіст, він боровся за визнання рівноправності чорношкірої людини у французькому суспільстві, виступав проти расизму, проти гноблення колонізованих народів і водночас проголошував ідею гуманістичної місії Франції, обстоював слушність і прогресивність асиміляційної колоніальної політики[12].

У своїх романах на африканську тематику автор показував непрості стосунки між чорними і білими. Був патріот Франції і, попри деякі застороги, висловлені в кореспонденції з Філеасом Лебеґом, описував життя «великих французів», у тому числі й тих, що відкривали землі майбутньої Французької колоніальної імперії. У листуванні він часто цитував своїх трьох найкращих друзів, якими захоплювався[13], — Фелікса Ебуе, Філеаса Лебеґа і Маноеля Ґаїсто[14].

Найвідоміший твір, завдяки якому Маран здобув світову славу, — це «Батуала», перший франкомовний роман про африканських туземців, написаний темношкірим автором. У 1921-му був удостоєний Ґонкурівської премії й тоді ж таки, зразу ж після опублікування, Рене Маран потрапив під лавину критики і наклепницьких звинувачень у французькій пресі. Роздратування викликав не так сам роман, як його передмова. У ній засуджено не окремих колоніальних урядовців, а всю колоніальну адміністрацію Французької Екваторіальної Африки:

Цивілізаціє, цивілізаціє, гордосте європейців, могило безневинно ними вбитих […]!

Ти зводиш своє королівство на трупах. Хоч що б ти бажала, хоч що б робила, ти вводиш себе в оману. Від твого вигляду проливаються сльози й лунає болісний крик. Ти сила, що вділяє право. Ти не смолоскип, а пожежа. Нищиш усе, що доторкаєшся.

Честе країни, яка дала мені все, мої брати з Франції, письменники всіх відламів; ви, що часто сперечаєтеся про дрібнички, що задля забави чубитеся й тут же доходите злагоди — щоразу, коли йдеться про борню за справедливу й благородну ідею. Закликаю вас на допомогу, бо вірю у вашу великодушність. Моя книжка не полемічна. Так сталося, що її опубліковано в потрібний час. Є злободенне питання — «негр». Але хто б захотів його поставити? Тільки не американці. Тільки не пропагандисти в усіх газетах понад Рейном. […]

Мої брати по духу, письменники Франції […]. Хай пролунає ваш голос! Треба, щоб ви допомогли тим, хто передає словами речі такими, якими вони є, а не такими, якими хотілося б їх бачити. Згодом, коли очистяться колоніальні міські нетрища, я змалюю деякі зразки, що вже накреслив, але наразі тримаю в записниках. Скажу вам, що в деяких місцинах нещасні негри мусили продавати своїх жінок по двадцять п'ять — сімдесят п'ять франків, аби заплатити за них подушний податок. Я скажу вам… Але тоді говоритиму від не чийогось там, а таки свого імени; це будуть мої ідеї, й оприлюдню їх я, а не хтось інший. Наперед знаю — європейці, яких маю на увазі, такі боягузливі й ниці, що жоден із них не посміє ані словом мені заперечити. Таж якби була змога дати знати, з яких щоденних підлостей складається колоніальне життя, то про нього менше б говорили, а то й взагалі промовчували б. Воно поступово вульгаризує людину. Дуже нечисленні колоністи, будь вони й урядовці, вдосконалюються духовно. Їм несила опиратися оточенню. Вони спиваються. Перед війною багато хто з європейців міг самотужки осушити понад п'ятнадцять літрів перно за тридцять днів. А відтоді — гай-гай! Я знав одного чоловіка, що побив усі рекорди. Вісімдесят пляшок — ось скільки він подужував випивати за місяць.

Ці та інші мерзотні неподобства доводять людей, що в них гараздують, до найогиднішої безхарактерності. Ця ницість не може не турбувати частину осіб, призначених діяти від імені Франції. Саме вони мають відповідати за лихо, від якого потерпають деякі області країни чорношкірих. Задля підвищення в чинах треба було позбуватися «всіляких прикрощів». Одержимі такою метою, чиновники відреклися від усього благородного, зволікають, відкладають, брешуть і нагромаджують брехню. Вони не хотіли бачити. Не хотіли чути. Їм бракувало сміливості, щоб говорити. Інтелектуальну недолугість доповнили моральна немічність і брак докорів сумління — ось чинуші й обдурили свою країну.

Закликаю вас виправити те, що адміністрація евфемістично називає «помилками». Боротьба буде запекла. Вам доведеться сміло виступити проти работорговців.

Боротися з ними буде важче, ніж з вітряками. Ваше завдання прекрасне. Тож негайно до роботи. Франція цього хоче!

Оригінальний текст (фр.)

Civilisation, civilisation, orgueil des Européens, et leur charnier d'innocents […]!

Tu bâtis ton royaume sur des cadavres. Quoi que tu veuilles, quoi que tu fasses, tu te meus dans le mensonge. À ta vue, les larmes de sourdre et la douleur de crier. Tu es la force qui prime le droit. Tu n'es pas un flambeau, mais un incendie. Tout ce à quoi tu touches, tu le consumes.

Honneur du pays qui m'a tout donné, mes frères de France, écrivains de tous les partis; vous qui, souvent, disputez d'un rien, et vous déchirez à plaisir, et vous réconciliez tout à coup, chaque fois qu'il s'agit de combattre pour une idée juste et noble, je vous appelle au secours, car j'ai foi en votre générosité. Mon livre n'est pas de polémique. Il vient, par hasard, à son heure. La question " nègre " est actuelle. Mais qui a voulu qu'il en fût ainsi ? Mais les Américains. Mais les campagnes des journaux d'outre-Rhin. […]

Mes frères en esprit, écrivains de France […]. Que votre voix s'élève ! Il faut que vous aidiez ceux qui disent les choses telles qu'elles sont, non pas telles qu'on voudrait qu'elles fussent. Et plus tard, lorsqu'on aura nettoyé les suburres coloniales, je vous peindrai quelques-uns de ces types que j'ai déjà croqués, mais que je conserve, un temps encore, en mes cahiers. Je vous dirai qu'en certaines régions, de malheureux nègres ont été obligés de vendre leurs femmes à un prix variant de vingt-cinq à soixante-quinze francs pièce pour payer leur impôt de capitation. Je vous dirai… Mais, alors, je parlerai en mon nom et non pas au nom d'un autre; ce seront mes idées que j'exposerai et non pas celles d'un autre. Et, d'avance, des Européens que je viserai, je les sais si lâches que je suis sûr que pas un n'osera me donner le plus léger démenti. Car, la large vie coloniale, si l'on pouvait savoir de quelle quotidienne bassesse elle est faite, on en parlerait moins, on n'en parlerait plus. Elle avilit peu à peu. Rares sont, même parmi les fonctionnaires, les coloniaux qui cultivent leur esprit. Ils n'ont pas la force de résister à l'ambiance. On s'habitue à l'alcool. Avant la guerre, nombreux étaient les Européens capables d'assécher à eux seuls plus de quinze litres de pernod, en l'espace de trente jours. Depuis, hélas ! j'en ai connu un qui a battu tous les records. Quatre-vingts bouteilles de whisky de traite, voilà ce qu'il a pu boire en un mois.

Ces excès et d'autres, ignobles, conduisent ceux qui y excellent à la veulerie la plus abjecte. Cette abjection ne peut qu'inquiéter de la part de ceux qui ont charge de représenter la France. Ce sont eux qui assument la responsabilité des maux dont souffrent, à l'heure actuelle, certaines parties du pays des noirs. C'est que, pour avancer en grade, il fallait qu'ils n'eussent " pas d'histoires «. Hantés de cette idée, ils ont abdiqué toute fierté, ils ont hésité, temporisé, menti et délayé leurs mensonges. Ils n'ont pas voulu voir. Ils n'ont rien voulu entendre. Ils n'ont pas eu le courage de parler. Et à leur anémie intellectuelle l'asthénie morale s'ajoutant, sans un remords, ils ont trompé leur pays.

C'est à redresser tout ce que l'administration désigne sous l'euphémisme d'» errements " que je vous convie. La lutte sera serrée. Vous allez affronter des négriers.

Il vous sera plus dur de lutter contre eux que contre des moulins. Votre, tâche est belle. À l'œuvre donc, et sans plus attendre. La France le veut !

На крайніх реакційних позиціях стояв Рене Траутманн. 25 січня 1922 він опублікував у газеті L'Action nationale статтю, де звинуватив Марана у расизмі, самозванстві та невдячності, а до головного героя роману — вождя Батуали, звернувся такими словами: «Але ж, Батуало, ми знаємо ваш зразок щасливого життя — грабувати, мордувати, вбивати або повертати в рабство всіх ваших сусідів, хай там хто вони. Ось така вершина вашого щастя, ви, добрі негри Центральної Африки». Траутманн висунув свій поділ негритоїдної раси на «негрів», тобто тих, що ще не пізнали благ французького колоніалізму, й «чорних», що вже пізнали[8]. На захист автора «Батуали» став Леон Боке, ствердивши в передмові до «Маленького короля Химерії» (1924), що Маран цілковито асимілювався у французькій культурі, хоч і маючи африканську натуру.

Наприкінці 1921 року Ернест Гемінґвей, тодішній паризький кореспондент газети «Чикаґо стар», написав:

"Батуала" [...] досі у круговерті засудження, обурення і похвали. Маран [...] потрапив під різкі нападки в палаті депутатів як невдячний обмовник Франції. Декому з французів не сподобалося звинувачення, яке цей письменник висунув французькому імперіалізму за політику щодо тубільців у французьких колоніях. Інші заступилися за автора й просили політиканів вважати роман твором мистецтва, справжнього мистецтва, яким він і є.

А тим часом Рене Маран нічого не відає про бурю, яку викликала його книжка. Перебуває на французькій державній службі в Центральній Африці, за два дні дороги від озера Чад і за сімдесят днів їзди від Парижа. У цьому містечку немає телеграфу, авторн навіть не знає про те, що його книжка здобула знамениту Ґонкурівську премію.

У вступі до роману розповідається про те, як у центрі Африки громада з десяти тисяч чорних жителів скоротилася під французьким пануванням до однієї тисячі. Це сумна історія, очевидець просто і безпристрасно викладає в ній факти. Вчитуючись у роман, ви уявляєте картину життя в африканському селі, побачену очима африканця — великими, з яскраво-білими білками, й відчуту його рожевими долонями і широкими плоскими голими ступнями. Ви відчуваєте запахи села, споживаєте його їжу й бачите білу людину такою, якою бачить її чорна, і, поживши в цьому селі, ви в ньому ж умираєте. Ось і вся історія. Прочитавши її, ви ототожните себе з Батуалою — ось чому це чудовий твір.

Роман починається з того, що Батуала, вождь села, прокидається в своїй хатині, розбуджений холодом світанку й шурхотом долівки, що обсипається, бо мурахи прокладають у ній хід. Він роздмухує пригасле вогнище, сідає, згорбившись, біля вогню і, зігріваючи застигле тіло, розмірковує, чи не лягти йому знову спати.

Наприкінці роману Батуала;— старий з неслухняними від віку суглобами, покалічений леопардом, у якого не влучив списом — як і з самого початку, лежить на долівці. Сільський чаклун покинув його на самоті, в селі вже є молодший вождь, і Батуала вмирає, замучений лихоманкою та спрагою, й шолудивий пес лиже йому рани. Поки Батуала так лежить, ви теж відчуваєте спрагу, і жар, і шорсткий вологий язик пса.

Напевно, незабаром роман перекладуть англійською. Але щоб це зробити, потрібен ще один негр, що прожив життя в містечку за два дні дороги від озера Чад, що володіє англійською мовою так, як володіє французькою Рене Маран[15].

Роман «Батуала» увійшов до шкільної програми літератури в Сенегалі й Республіці Конго після здобуття незалежності. У Франції — з 2002 року[16]

Твори[ред.ред. код]

Поезія[ред.ред. код]

  • La maison du bonheur. Paris, Édition du Beffroi, 164 р. (1909) — «Дім щастя»
  • La vie intérieure. Paris, Ed. du Beffroi, 157 p. (1912) — «Внутрішнє життя»
  • Le visage calme: stanсes. Paris, Ed. du Monde nouveau, 87 p. (1922) — «Незворушне обличчя: cтанси»
  • Les belles images. Bordeaux, Ed. Delmas, 83 p. (1935) — «Прекрасні образи»
  • Le livre du souvenir. Paris, Présence Africaine, 142 p. (1958) — «Книга спогадів»

Проза[ред.ред. код]

  • Batouala — Véritable roman nègre, Paris, Ed. Albin Michel, 169 p. (1921) — «Батуала — справжній негритянський роман», Ґонкурівська премія
  • Le petit roi de Chimérie: conte. Paris, Ed. Albin Michel, 237 p. (1924) — «Маленький король Химерії: казка»
  • Djouma, chien de brousse…. Paris, Ed. Albin Michel, 253 p. (1927) — «Джума, собака джунглів…»
  • Journal sans date. Paris, Ed. Fayard, Les Œvres Libres (1927) — «Щоденник без дати»
  • Le cœur serré , autobiographie. Paris, Ed. Albin Michel, 252 p. (1931) — «Жорстке серце» (автобіографія)
  • Deux amis. Paris, Ed. Fayard, 128 p. (1931) — «Двоє друзів»
  • Défence d'aimer. Paris, Ed. Fayard (орієнтовно 1932) — «Захист кохання»
  • Le livre de la brousse. Paris, Ed. Albin Michel, 287 p. (1934) — «Книга джунглів»
  • L'homme qui attend. Paris, Ed. Fayard, 130 p. (1936) — «Людина, яка чекає»
  • Bêtes de la brousse, Paris, Ed. Albin Michel, 253 p. (1941) — «Звірі джунглів»
  • Peine de cœur (dédié à Lucien Descaves), Paris, S.P.L.E., Ed. Univers, 207 p. (1944) — «Біль серця» (присвячено Люсьєнові Декаву)
  • Un homme pareil aux autres, «dédié à Lucien Descaves, en témoignage de ma reconnaissance et de ma gratitude». Paris, Ed. Arc-en-Ciel, 248 p. (1947) — «Людина, як усі» («присвячено Люсьєнові Декаву — на знак моєї пошани і вдячности»)
  • Mbala, l'éléphant, Illustrations de André Collot, Paris, Ed. Arc-en-Ciel, 187 p. (1947) — «Слон Мбала»
  • Bacouya, le cynocéphale. Paris, Ed. Albin Michel, 241 р. (1953) — «Павіан Бакуя»

Есеї[ред.ред. код]

  • Asepsie noire! (1931) — «Чорна асептика!»
  • Le Tchad de sable et d'or (1931) — «Чад піску і золота»
  • Afrique Équatoriale Française: terres et races d'avenir (1937) — «Французька Екваторіальна Африка: землі й раси майбуття»
  • Livingstone et l'exploration de l'Afrique (1938) — «Лівінґстон і дослідження Африки»
  • Brazza et la fondation de l'A.E.F. (1941) — «Бразза і створення Французької Екваторіальної Африки»
  • Les pionniers de l'Empire (tome 1), Paris, Ed. Albin Michel, 331 p. (1943) — «Піонери імперії»
  • Les pionniers de l'Empire (tome 2), Paris, Ed. Albin Michel, 413 p.
  • Savorgnan de Brazza (1951) — «Саворнян де Бразза»
  • Félix Éboué, grand commis et loyal serviteur, 1885–1944 (1957) — «Фелікс Ебуе, великий службовець і вірний слуга,1885-1944»
  • Bertrand du Guesclin, l'épée du roi (1960) — «Бертран дю Ґесклен, меч короля»

Бібліографія[ред.ред. код]

  • Frantz Omar Fanon, Peau noire, masques blancs, Paris: Les Éditions du Seuil, 1952, 239 p., 1952
  • Hommage à René Maran, Présence africaine, 1965, 311 p.
  • Femi Ojo-Ade, René Maran, écrivain négro-africain, Fernand Nathan, 1977
  • (en) Femi Ojo-Ade, René Maran, the Black Frenchman: a bio-critical study, Three Continents Press, Washington, 1984, 265 p.
  • Keith Cameron. «René Maran». — Boston: Twayne Publishers, 1985. — 176 с. — ISBN 9780805766042
  • John Alfred Dennis. «The René Maran story: the life and times of a black Frenchman, colonial administrator, novelist and social critic, 1887–1960». — Thesis, Ph.D.: Stanford University, 1986. — 542 с. — ISBN 9780805766042
  • Géraldine Woloch, René Maran: un écrivain négro-africain sous la colonisation, Institut d'études politiques de Grenoble, Saint-Martin-d'Hères, 1995, 173 p. (mémoire)
  • Thierry Sinda, Révolte, critique sociale et tradition dans la littérature négro-africaine des origines à 1960, Université de Cergy-Pontoise, 2000, 445 p. (thèse de Lettres)
  • Charles Onana, René Maran: le premier Goncourt noir, 1887–1960, Éd. Duboiris, Paris, 2007, 193 p. ISBN 978-2-916872-01-8

Нагороди і відзнаки[ред.ред. код]

  • Prix Goncourt — Ґонкурівська премія (1921)
  • Grand Prix Broquette-Gonin de l'Académie française — Велика премія Брокетт-Ґонен Французької академії (1942)
  • Grand prix de la Société des Gens de Lettres — Велика премія Товариства літераторів (1949)
  • Prix de la Mer et de l'Outre-Mer — Премія Моря і Заморських територій (1950)
  • Membre de l'Académie Internationale de Culture française de Belgique — членство в Міжнародній академії французької культури в Бельгії (1953)
  • Prix de Poésie de l'Académie française — Премія за поезію від Французької академії (1959)

Ушанування пам'яті[ред.ред. код]

  • У 2009 році засновано Літературну премію імені Рене Марана
  • 1969 року в Камеруні випущено поштову марку номіналом 100 франків із зображенням Рене Марана
  • 20 травня 1966 року на засіданні муніципального комітету Бордо вирішено назвати іменем Рене Марана площу Ронд[9]. Цю постанову здійснено
  • Іменем Рене Марана названо вулиці у Фор-де-Франсі, Каєнні та Куру
  • У 2006 році Барха Бауер і Серж Паран зняли 53-хвилинний документальний фільм «Рене Маран, будитель сумління» (René Maran, l'éveilleur des conscienses)[12]

Посилання[ред.ред. код]

  • Steve Puig. René Maran. Portraits D'Îles. — «Рене Маран»
  • René Maran was a great French writer. African American Registry — «Рене Маран був великий французький письменник» (англ.)
  • René Maran — Livres, citations, photos et vidéos. Babelio.com. — «Рене Маран. Біографія, цитати, фотографії й відеозаписи»

Примітки[ред.ред. код]

  1. Kristen Sarge, René Maran avant sa naissance: un siècle d'histoire guyanaise vue sous l'angle d'une famille (vers 1780–1887)
  2. а б в Selim Lander. «Qui était vraiment René Maran, le premier Goncourt Noir?». MondesFrancophones.Com
  3. Camille Poirier, Goncourt oubliés 4 : René Maran, 1921. Livres avec Lire, 06.08.2012
  4. Pierre Assouline, Du côté de chez Drouant: Le Goncourt de 1903 à 1921, radioémission sur «France Culture», 27.07.2013
  5. а б Richard Koukougnon DJIROPO, René Maran, un illustre Guyanais méconnu des siens. Blada.com, 27.11.2010
  6. Про Рене Марана і Ґастона Моннервілля див. Bernard Mouralis, René Maran et Gaston Monnerville: entre négritude et radicalisme. Francofonia, 14, 2005
  7. Lilyan Kesteloot, Histoire de la littérature négro-africaine : ХХe ‑ХХie siècle : 1930-2001. Paris, Karthala Editions,‎ 2001. Див. також Le fonds René Maran à la bibliothèque municipale (B. M. Bordeaux, 2007, 19 p. Hommages_Rene_Maran.pdf Batouala (1921); Jean Michel Andrault, René Maran. 2006 Hommages René Maran.pdf
  8. а б Сайт «Nuevo Mundo. Mundos Nuevos». Elsa Geneste. Autour de Batouala de René Maran: réflexions sur quelques formulations racistes et antiracistes du mot " nègre "
  9. а б Jacqueline Blanchard (Société d'écologie humaine et d'anthropologie) et Gérard Pouguet, René Maran, un Prix Goncourt bordelais oublié. L'Union Scientifique d'Aquitaine: Qui sommes-nous ? janvier/février 2011
  10. «L'autobiographie dans l'espace francophone». Lourdes Rubiales Bonilla. René Maran et l'écriture du Moi, p. 77
  11. Frantz Omar Fanon, Black Skin, Masks Whites
  12. а б Site La lanterne
  13. François Beauvy, Philéas Lebesgue et ses correspondants en France et dans le monde de 1890 à 1958, thèse de doctorat, 2003, Université de Paris X — Nanterre, publiée par Ed. Awen, 2004, 674 p.
  14. Jacques de Cauna, René Maran, Le Dictionnaire de Bordeaux: ІІІe siècle av. J.-C.-2006, Paris, Loubatières,‎ 2006
  15. Ернест Гемінґвей. «Нагороджена премією книжка — в центрі нападок»
  16. Сathérine Bédarida, René Maran, l’éveilleur des consciences. Le Monde, 02.07.2007