Реовіруси

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Реовіруси
частинки ротавірусу
частинки ротавірусу
Класифікація вірусів
Група: iii
Ряд: Unassigned
Родина: Reoviridae
Підродини
Sedoreovirinae
Spinareovirinae
Посилання
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 10880

Реовіруси — група вірусів, геном яких кодується дволанцюговою сегментованою РНК. У людини вони викликають захворювання верхніх дихальних шляхів. Свою назву «reo» вони отримали від початкових літер слов respiratory enteric orphans.

Загальні відомості[ред.ред. код]

Вірус в лабораторних умовах вирощується у культурах тканин нирок мавп, легенях та шкірно-м'язовій тканині ембріона людини, клітинах HeLa та ін. Розмножується повільно, цитопатична дія проявляється приблизно на 10 добу. Вірус характерізується термостабільністю, він зберігає життєздатність після 2-годинного нагрівання при температурі 56°С. Інфекційні властивості віруса зберігаються при рН 3,0 більше доби.

Будова[ред.ред. код]

Віріон має форму ікосаедра розміром 70 — 80 нм, зовнішньої оболонки немає, капсид поділяється на зовнішній та внутрішній, зовнішній має невизначену кількість та розміри капсомерів та може бути видалений трипсином, внутрішній має капсомери розміром біля 4 нм.

Орбі-, рота-, ортореовіруси мають внутрішню серцевину приблизно однакових розмірів 50-60 нм. з ікосаедричною симетрією і із субодиницями (капсомерами). В випадку ортореовірусів серцевину в основному складають три білка λ1, λ2, σ2; в невеликій кількості присутні також три інших білка λ3, μ1, μ2. Білок λ2 утворює «шипи» на 12 вершинах серцевини. Серцевина ротавірусів 80% складається з білка VP6, майже вся частина, яка залишилася складається з білка VP2. В невеликій кількості в серцевині міститься ще один білок VP1. Серцевина орбівірусів складається з п’яти білків P1, P2, P4, P6, P7. Різні представники родини мають суттєву різницю в структурі зовнішньго капсиду. У ортореовірусів зовнішній капсид чітко виражений і складається з гекса- і пентагональних субодиниць, які складаються в основному з двох білків μ1С і σ3. В кожній з 12 верщин ікосаедра розміщується по дві молекули білка σ1. Нуклеокапсиди орбівірусі оточені дифузним шаром, який складається з двох білків Р1, Р2. Цей зовнішній капсид не містить виражених морфологічних структур, як і капсид ротавірусів. Але останій має більш чіткі рельєфні особливості, він складається з двох білків VP3, VP7.

Взаємодія з клітиною[ред.ред. код]

Інфекційні субвірусні частинки прикріплюються до сиалофільних глікопротеїнвих рецепторів клітин за допомогою відростків, розташованих на 12 вершинах ікосаедричного віріона. Тканевий тропізм кожного виду реовіруса визначається варіаціямі білка, який утворює відростки. Після адсорбції на клітині, віруси шляхом ендоцитозу потрапляють у цитоплазму, віріони руйнйються з утворенням корових частинок. У кожній такій частинкі міститься РНК-полімераза (транскриптаза) та ферменти для синтезу мРНК, яка виходить у цитоплазму клітини через канали корових частинок. РНК-полімераза використовує негативні ланцюги кожного РНК-сегменту у якості матриці. Після початку синтезу мРНК, починається синтез геномної РНК для нових генерацій субвірусних частинок. Утворюються дволанцюгові РНК, які є матрицями для синтезу нових мРНК, а ті в свою чергу — матрицями для синтезу вірусних білків.

Фізико – хімічні властивості[ред.ред. код]

Різні представники родини Reoviridae мають приблизно однакову плавучу щільність у градієнті щільності CsCl (1,36 г/см3). При 70 °С вони залишаються стабільними як завгодно довго й навіть при звичайній температурі втрачають інфекційність досить повільно. Орто- і ротавіруси стійкі до хлороформу й інших органічних розчинників і стабільні в широкому діапазоні рн. Орбівіруси менш стійкі, і звичайно їх інфекційність зменшується після обробки детергентами й органічними розчинниками в стандартних умовах. При низьких рН орбівіруси втрачають свою інфекційність, різко відрізняючись цим від інших представників родини Reoviridae, стабільних в інтервалі рН від 3 до 9.

Коефіцієнт седиментації 510 S20w

Геном[ред.ред. код]

Всі представники родини Reoviridae містять сегментованйй геном, представлений дволанцюговою РНК. В орторео- і орбівірусів таких сегментів 10, у ротавирусов - 11. Найбільшу молекулярну масу має геном ортореовірусів (15-106), а найменшу - геном орбівірусів (12-106); мол. маса генома ротавирусов становить (11-14) -106. Розмір геному у орторео-, орбі-, рота-, колти-й аквареовірусів відповідно становить 23, 18, 16-21, 27, 15тпн.Чітка відповідність між різними класами сегментів РНК різних груп реовірусів відсутня. В ортореовірусів мол. маса найбільшого сегмента дорівнює приблизно 2,7-106, в орбивірусів 2,5-106, у ротавірусів 1,1-106. Самі низькомолекулярні сегменти рота- і орбівірусів менше, ніж у реовірусів: їх мол. маса становить 2*105, Ці величини відповідають розмірам від 4500 пар нуклеотидов (сегмент L реовірусів) до 680 (малий сегмент ротавірусів).

Стратегія реплікації цитоплазматична:

  1. Прикріплення до рецепторів хазяїна, що ймовірно є посередником ендоцитозу вірусу клітину хазяїна.
  2. Рання транскрипція геному dsРНК вірусною полімеразою відбувається в середині субвірусної частинки так що dsРНК ніколи не заходить в цитоплазму.
  3. Транскрипція від кожного з dsРНК сегментів виробляє шаблони мРНК для трансляції.
  4. Вірусні білки та геномні РНК збирають в цитоплазмі вірусні фабрики.
  5. Енкапсид (+) РНК в субвірусних частках де вони транскрибуются щоб дати молекули (-) РНК з якими вони стають базовими парами щоб виробляти геноми dsРНК.
  6. Капсид збираєтся в себвірусні частки.
  7. Зрілі віріони звільняются ймовірно після загибелі клітин.

Білки, Ліпіди Вуглеводи[ред.ред. код]

Ліпіди відсутні. Вуглеводи входять до складу глікопротеїдів, що знаходятся в складі зовнішнього капсиду

Вісім поліпептидів являются структурними білками і позначаются грецькими літерами: λ1, λ2, λ3 (1400-1500 амінокислотних залишків); μ1, μ2 (700-800 амінокислотних залишків); δ1, δ2, δ3 (350-400 амінокислотні залишки). П’ять поліпептидів входять до складу серцевини, три – μ1С, δ1, δ3 – до складу зовнішнього капсиду. Білок δ1 забезпечуе специфічне звязування з клітинними рецепторами і визначае топізм вірусу до певних клітин. Цей же білок є вірусним гемаглютиніном. Він визначає собою основний типоспецефічний антиген. Тим більше, кількість цього білка на поверхні віріонів невелика – 24 молекули на вірусну частку і 1% від сухої масси всіх білків. Білок μ1С забезпечуе проникнення вірусу в клітину і його розповсюдження в організмі. Цей білок утворюется шляхом протеолітичного нарізання білка μ1. В найбільшій кількості на поверхні віруса представлений білок δ3. В серцевині віріонів знаходится РНК-залежна РНК-транскриптаза, яка стае активною після видалення зовнішнього капсиду. Також є фосфогідролаза, гуанілтрансфераза і метилтрансфераза.

Білок δ1 являє собою основний типоспецифічний антиген.

Біологічні властивості[ред.ред. код]

Ортореовіруси, очевидно, не є збудниками яких-небудь захворювань людини. Вважають, що ротавіруси є одними з основних збудників энтерита й діареї немовлят. Діарея є однією з основних причин дитячої смертності, особливо в слаборозвинених країнах. Ротавіруси викликають також діарею в корів і свиней. Орбівіруси, за винятком вірусу колорадської кліщової лихоманки, викликають в основному захворювання у тварин. Вони відрізняються від інших представників родини Reoviridae, оскільки їхній життєвий цикл обов'язково включає стадію, коли вони персистують в організмі переносника - комахи. Орбівірусі викликають ряд захворювань у тварин, включаючи африканську хворобу коней, энцефалоз коней, геморрагічну хворобу оленів і корів, хвороба синього язика овець. Вірус колорадської кліщової лихоманки викликає в людей важке захворювання, подібне денге, а також енцефаліт. Воно розвивається після укусу кліща Dermacentor andersoni, що зустрічається в Скелястих горах США

Шляхи передачі в природі: Основний шлях передачі – повітряно-крапельний, однак можливий і фекально-оральний. Реовіруси у зв’язку з іх високою контагіозністю і стійкістю в навколишньому середовищі часто є причиною епідеміологічних спалахів. В циркуляції вірусу важливу роль відіграє безсимптомне носіння вірусу.

Діагностика[ред.ред. код]

Вірус виділяють з слизу дихальних шляхів або з фекалій хворих шляхом посіву на культуру клітин. Серологічний діагноз ставлять на підставі реакцій зв'язування комплементу, гальмування гемаглютинації та нейтралізації.

Література[ред.ред. код]

  • В. Д. Тимаков. Микробиология. — М.: Медицина, 1973. С. 432.
  • А. Г. Букринская. Вирусология. — М.: Медицина, 1986. С. 336.

Посилання[ред.ред. код]

Реовіруси (рос.)