Римські дороги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Аппієва дорога

Римляни для воєнних, політичних та економічних цілей починають будівництво довгих прямих доріг. Римські дороги передусім були необхідні для процвітання Імперії, оскільки давали змогу військам пересуватися доволі швидко.

Римляни віддавали перевагу будівницттву доріг «навпростець», через це значна кількість торгових шляхів проходила осторонь. Але ці довгі «автостради» були доволі важливі для підтримання стабільності та розвитку Імперії.

Їм давали імена вулиць (viae — лат.) міста Рим, що переходили у міжміські шляхи.


Проект та техніки будування[ред.ред. код]

Спочатку будівницттво відбувалося спонтанно, дороги мали ім'я міста до якого вели (дорога Ардеатіна, вела до Ардеї) інші називали за призначенням (дорога Саларія від salare — сіль) або ж на честь народів до яких можна було дістатися (дорога Латіна). Починаючи з IV ст. до н.е. будування доріг відбувається за іншим принципом, вони прямують до далеких регіонів і в основному призначені для воєнних цілей, і носять імена магістратів, що їх реалізували, переважно цензорів i консулів (наприклад, Аппієва дорога, закладена в 312 р. до н.е., на честь Аппія Клавдія Цека).

Дороги були спроектовані для тривалого використання: спочатку виривали канаву глибиною близько 45-60 см яка заповнювалася пластами землі, каменю та піску. Усі пласти дуже добре утрамбовувалися, потім накривалися товстими багатокутними плашками з базальту чи вапняку, які були ідеально з'єднані між собою; канави зовнішніх країв доріг заповнювалися дрібними камінцями. Ці глибокі кам'яні постілі були необхідні для, щоб дороги залишалися чистими та відносно сухими під час дощів . Ширина доріг була близько 4-6 м, що дозволяло розминутися двом засобам пересування, деколи по боках доріг добудовували тротуари. Дуже часто легіони пересувалися саме такими дорогами.

Одне прислів'я каже «усі дороги ведуть до Риму». Справа у тому, що всі дороги Давнього Риму були спроектовані таким чином, щоб з'єднати усі провінції з головним містом Імперії. У пік розквіту Імперії мережа доріг сягала близько 80.000 км, серед яких 29 доріг об'єднували Рим з іншими містами Італії, інші пронизували решту території Імперії, від Британії до Месопотамії, від Геркулесових стовпів (Colonne d'Ercole) до Каспійського моря. На дорогах були встановлені камені відліку миль (pietra miliare), на яких було вказано дистанцію в милях від основного каменю відліку миль (Miliario aureo), який був розміщений в Римському Форумі.

Карта головних розгалужень доріг та вулиць була викарбувана на мармуровій плиті і знаходилася у Римському Форумі. Зображення якої копіювалися на пергамент і розповсюджувалися, з картами-додатками другорядних доріг.

Вздовж доріг будували таверни (taberna), де можна було поїсти, зупинитися на ніч або змінити коней.

Типологія доріг[ред.ред. код]

Дороги з покриттям беруть свій історичний початок від римських вулиць. Закони Дванадцяти таблиць (лат. Leges duodecim tabularum), датовані 450 р. до н.е., специфікують, що ширина дороги на прямих відрізках має бути близько 2,45 м і на поворотах сягати 4,90 м. Цей же закон описує конструкцію доріг та правила пересування ними. Завдяки цьому, будування доріг, які не потребують частого ремонту, перетворилося на ідеологічну ціль. З завойовуванням Італії дороги з покриттям простягалися від Риму до найвіддаленіших міст, часто по шляху вже існуючих. Будування дороги вимагало воєнної відповідальності, через це потрапляло до юрисдикції одного з консулів. Цей процес мав навіть воєнний термін viam munire, неначе дорога являла собою фортифікацію (укріплення). Окреме місто відповідало за закріпленими за ним дорогами, що римляни означали терміном viae vicinales.

Одна дорога сполучала два міста. Деякі сполучення простягалися на 90 км. Будівники намагалися конструювати дороги стандартної ширини, але існують дороги ширина яких змінюється від 1,10 до 7 м.

Римляни намагалися будувати лише прямі дороги, але, зрозуміло, це було не завжди можливо. Дороги зі значною кількістю різких підйомів та спусків швидко виснажували мандрівників та війська. Тож, зрозумівши свою помилку, римляни будують альтернативні дороги — довші, але легші для руху.

Частіше усього перехрестя доріг були розміщені у центрах невеличких поселень. Все що знаходилося на відстані від основної дороги з'єднувалося з нею viae rusticae, або другорядна дорога. Як одні, так і інші повинні були мати хоча б якесь покриття, наприклад один пласт щебеню. Такий тип доріг, без належного покриття називався viae glareae або sternendae («насипна дорога»).

Мандрівка однією дорогою[ред.ред. код]

Камені відліку миль[ред.ред. код]

Золотий мильний камінь на Римському форумі


Ще на початку 250 р. до н. е. вздовж Аппієвої дороги і після 124 р. до н. е. для переважної більшості інших, відстань між містами вимірювали в милях, які нумерувалися за допомогою каменів відліку миль. сучасне слово миля походить від латинського milia passuum, що означає тисяча кроків, що відповідає 1480 м. Камінь відліку миль, або miliarum являв собою колону округлої форми, основою якої була масивна база прямокутної форми, близько на 60 см заглиблена в землю, висотою 1,50 м, з 50 см в діаметрі та масою більш ніж 2 тони. На поверхні бази було викарбувано порядковий номер милі даної дороги. Приблизно на рівні очей мандрівника кріпилася також таблиця з вказаною відстанню від Римського Форуму також офіційна інформація про те, хто був конструктором даної дороги, та коли і ким вона ремонтувалася. Камені відліку миль це — важливі історичні документи.

Римляни намагалися все, що і де можливо, підвести під один стандарт, i Октавіан Авґуст, y 20 р. до н. е., встановив Milliarium Aureum «золотий» камінь відліку миль у Римському Форумі, поруч з храмом Сатурна. Вважається, що всі вулиці/дороги беруть свій початок саме від цього бронзового пам'ятника. На поверхні якого був висічений перелік найважливіших міст Імперії та відстань до них. Імператор Костянтин називав його Umbilicus Romae (пуп Риму).

Камені відліку миль дозволяли точно визначати місця та відстані між ними. Також, на поверхні записувалися найважливіші події, що відбулися на данній милі.

Пункти зупинки[ред.ред. код]

Легіон під час військового походу не мав необхідності в обладнаному місці для зупинки тому, що транспортував у тилу багаж з усім необхідним (impedimenta) вони розбивали власний табір (каструм (castrum)) щовечора на узбіччі дороги. Але гінці та звичайні мандрівники не мали змоги перевозити з собою усе необхідне; у зв'язку з цим, з'явилися державні установи для офіційного використання обладнані для зупинки, які називалися mansio. В них гостям необхідно було користуватися паспортом для посвідчення особи.

На той час засоби перевезення долали близько 8 миль за день, пішоходи долали трохи більшу відстань, i mansiones розташовувалися на відстані близько 15-18 миль між собою. Тут мандрівник отримував у своє розпорядження невеликий будинок для відпочинку. Часто в mansiones розміщувалися війська найближчого міста.

Але і приватним/незалежним мандрівникам необхідно було відпочивати, і в де-яких місцях з'являються приватні пункти відпочинку cauponae. Вони мали ті ж функції, що й mansiones, але їх репутація була значно нижчою, тому, що часто були притулком для бандитів та повій.

У той же час знатним сім'ям необхідно було відпочивати під час подорожі з покращеними умовами. За тогочасними законами, господарі приватних будинків, що знаходилися поблизу дороги, не мали права відмовити знатній людині в ночівлі, можливо це дало поштовх до створення таберен (tabernae). Термін, що тоді більше означав «пансіон» ніж «таверна».

Існував також інший тип обслуговування під час зупинок, для засобів перевезення та тварин: mutatio (пункти заміни). Вони розташовувалися на відстані 12-18 миль. Тут можна було відремонтувати воза, чи показати коня спеціалізованому лікарю. Користуючись пунктами такого типу імператор Тіберій зміг подолать 500 миль всього лиш за 24 години.

Посилання[ред.ред. код]


Див. також[ред.ред. код]