Жук-олень

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Рогач звичайний)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жук-олень
самець та самиця жука-оленя
самець та самиця жука-оленя
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Членистоногі (Arthropoda)
Клас: Комахи (Insecta)
Ряд: Твердокрилі (Coleoptera)
Родина: Рогачі (Lucanidae)
Підродина: Lucaninae
Рід: Lucanus
Вид: Жук-олень
Lucanus cervus
Linnaeus, 1758
Посилання
Вікісховище: Lucanus cervus
EOL: 2866038
МСОП: 157554
NCBI: 41109
Fossilworks: 319816

Жук-о́лень, або рогач звичайний (Lucanus cervus) — вид жуків роду Рогач (Lucanus) з родини рогачевих (Lucanidae), найвідоміший її представник.

Він є найбільшим з твердокрилих фауни України, досягаючи, разом з «рогами», 7,5 см завдовжки. Живе в дуплах старих та мертвих дерев в лісах та лісопосадках. Лісове господарство, зменшуючи кількість старих та мертвих дерев в лісах, знищує також житла цих комах, як і багатьох інших ксилобіонтів. Колись жук-олень був звичайним видом по всій Європі, тепер же його популяція постійно зменшується. Вид належить до тих, яким загрожує вимирання, в Україні його внесено до Червоної книги.

Будова тіла[ред. | ред. код]

Lucanus cervus (м. Харків, Лісопарк, ботанічна пам'ятка місцевого значення «Сокольники-Помірки»)
Жук у Полтавському дендропарку

Тіло жука-оленя складається з голови, грудей і черевця. Сегменти голови зливаються в єдину головну капсулу. На передньому кінці голови містяться рот, по боках розташовані два великих складних фасеткових ока, а між ними — три дрібних простих вічка. На голові є 4 пари придатків, які утворилися внаслідок еволюційних перетворень кінцівок. Перша пара придатків — вусики, які прикріплюються до верхньої частини голови. Вони складаються з багатьох члеників.

Решта придатків формують ротовий апарат складної будови. Він представлений верхньою і нижньою губами, а також верхньою і нижньою щелепами. Ротовий апарат призначений для захоплювання, утримування й подрібнювання їжі.

Величезні роги жука-оленя — це дуже розвинені верхні щелепи. У самки верхні щелепи зовсім маленькі не схожі на роги. Ротовий апарат жука-оленя, який живиться твердою рослинною їжею, називають гризучим.

Груди жука-оленя складаються з трьох сегментів: передньо-, середньо-, та задньогруди. На кожному з сегментів розміщено по парі ніг. Ноги жука утворені кількома члениками і закінчуються гострими кігтиками, які допомагають йому лазити по стовбурах дерев.

До грудей жука-оленя прикріплюються дві пари крил. Передні крила вкриті щільною кутикулою. Їх називають надкрилами. Вони призначені не для польоту, а для захисту тіла від ушкоджень. Задні крила тонкі і прозорі, розміщуються на задньогрудях. За їх допомогою жук літає. Крило складається з двох шарів, між якими утворюється щілина — продовження порожнини тіла. У крилі проходять нерви і дихальні трубки, розташування яких можна визначити за його жилками. Черевце жука-оленя складається з семи сегментів. У ньому містяться внутрішні органи.

Самці та самиці відрізняються за розмірами мандибул, що дозволяє дуже легко їх розрізняти.

Нестандартна зовнішність жука-оленя зробила його улюбленим об'єктом для зображення на поштових марках.

Біологія виду[ред. | ред. код]

Самиця Lucanus cervus має набагато менші мандибули, ніж самець

Імаго з'являються в травні, літають до початку серпня, переважно ввечері. Вони не їдять, лише п'ють інколи сік, що витікає з поранень на стовбурах дерев. Самки відкладають яйця на гниючу деревину.

Личинка жука-оленя, Україна

Личинки сліпі, С-подібні. Живляться гниючою деревиною стовбурів дерев. Тіло личинки кремового кольору прозоре з помаранчевими ногами та головою, з двома рядами коричневих цяток. За допомогою ніг личинки здатні стрекотати, що забезпечує їхню комунікацію між собою. Личинки линяють декілька разів, та перетворюються на лялечку. Тривалість личинкової стадії 4-6 років.

Ареал[ред. | ред. код]

Поширений по всій території України.[1]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. В. В. Мартынов. Контрольный список пластинчатоусых жуков (Coleoptera: Scarabaeoidea) фауны Украины // Известия Харьковского энтомологического общества. — 2012. — Т. 20, Вып. 2. — С. 11-44.(рос.)

Джерела[ред. | ред. код]