Розорення Києва (1416)
| Розорення Києва | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Литовсько-ординські війни | |||||||
 З Лицевого літописного зводу | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Литовсько-Руська держава | Золота Орда | ||||||
| Командувачі | |||||||
| невідомо | Едигей | ||||||
| Військові сили | |||||||
| невідомо | невідомо | ||||||
| Втрати | |||||||
| невідомо | невідомо | ||||||
В першій половині літа 1416 року золотоординські війська, очолювані темником (еміром) Едигеєм, вчинили масштабний набіг на руські землі ВКЛ. Цього разу татари завдали удар не з південного сходу, як зазвичай, а з півдня. Згідно з донесенням лівонського магістра Ландера фон Спангейма, вони здобули місто і замок Swyna horda (певно, Звенигород), а також обложили інші городи. Відтак нападники розорили Київ, захопивши Поділ й Верхнє місто, за винятком замку на горі, що його обороняв гарнізон з русинів та поляків.
Напад, ймовірно, був спричинений тим, що Київ сприймався базою для нащадків золотординського хана Тохтамиша, з якими ворогував Едигей і яких підтримував литовсько-руський князь Олександр-Вітовт Кейстутович[1].
Під час нападу ординці сплюндрували Київщину: «поплєни Рꙋськꙋю ꙁємлю, и Киѥвъ, и Пєчєрскый манастыръ сожжє и со ꙁємлєю соровна»[1][2]. Нападники захопили Поділ і Верхнє місто, але не змогли здобути на Замковій горі: «но єдиначє ꙁамкꙋ тогда нє можє взѧти въ Кыѥвѣ»[3].
Руйнування міста були настільки великі, що Густинський літопис відзначав: «ꙍттолє Киѥвъ погꙋби красотꙋ свою, и дажє досєлє ꙋжє нє можє быти таковъ»[2]. Ординці знищили Київську ротонду[4]; імовірно, постраждав і Софійський собор[5]. В архівних документах згадується про те, що тоді було спалено чимало навколишніх сіл. Після цього розгрому православний митрополит Київський і всієї Русі Григорій Цамблак переїхав до Вільни[1]. Розорення Києва було найбільшим після погрому 1240 року[6].
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996.
- ПСРЛ (Густынская летопись). — СПб., 1843. — Т. 2.
| |||||||||||||||||||||||||
