Роман про троянду

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Роман про Троянду («Роман Троянди», фр. Roman de la Rose) — французька поема XIII ст., один з найпопулярніших творів середньовічної літератури.

Romaunt rose chaucer

“Роман про Троянду” посідає особливе місце в історії світової культури. Сучасні дослідники схильні розглядати його не як суто літературний феномен, який вкладається в межі певного жанру з його стилістичними та формальними вимогами, а як явище радше енциклопедично-культурного характеру. “Роман про Троянду” - один з найдослідженіших творів старофранцузької літератури.

Наукові дослідження[ред.ред. код]

Поема збереглася в численних списках і копіях манускриптів, якими володіють здебільшого європейські бібліотеки, окремі екземпляри зберігаються в американських колекціях у Нью-Йорку, Чикаґо, Філадельфії, Лос-Анджелесі. Хоча матеріал справді надзвичайно багатий, тривалий час він не був об’ктом порівняльних досліджень.

Le Roman de la Rose

Уперше манускрипти “Роману про Троянду” каталогізував 1910 р. французький медієвіст Ернст Лянґлуа, автор [1] вніс у перелік 215 манускриптів, 116 з яких спробував класифікувати як найбільш знані й достовірні з-поміж збережених. Також він став ініціатором і організатором видання “Роману про Троянду”у п’яти томах[2]. Продовжив вивчення поеми Фелікс Лекуа, який додав до каталогу Лянглуа ще 32 манускрипти, а загалом, на його думку, їх збереглося приблизно 247 [3,6].žВидання роману, які здійснили Лянглуа і Лекуа, досі вважають найповнішими й найточнішими та використовують для досліджень у різних галузях гуманітарної науки. За найсучаснішими дослідженнями, налічується близько трьохсот копій роману [4, 5]. Науковий інтерес до поеми не спадав протягом усього XX ст. Найбільше монографій, присвячених роману, написано й видано у Франції. Зокрема, узагальнене трактування ідейно-художніх рис “Роману про Троянду” запропоновано в працях Л. Тюана [5] та Г. Коена [6]. Серед найавторитетніших дослідників – Джон Флемінґ, професор Принстонського Університету, знавець середньовічної літератури та іконографії, праця якого “Роман про Троянду. Дослідження алегорії та іконографії” вважається класичною під оглядом застосування методу іконографічного аналізу [7].Алегоричну образність роману вивчав також француз Р. Луї, зокрема, його цікавила проблема еротичної інтерпретації [8]. Композиційну структуру роману досліджував Р. Лежен [9]. Від другої половини XX ст. з’являються історіографічні дослідження роману, серед яких німецькомовна критична бібліографія із заувагами Марка-Рене Юнґа [10], довідково-аналітичне видання Максвела Лурія “Путівник читача “Роману про Троянду”, яке не тільки подає оновлену розширену бібліографію, але й пропонує оптимальний інструментарій для дослідження тексту поеми [11], а 1993 р. видано монографію американської дослідниці Гезер Арден, присвячену суто аналізу бібліографії “Роману про Троянду” [12]. У цій праці докладно висвітлюються проблеми історіографії XX ст., звертається автор і допопередніх періодів у історії вивчення роману, ґрунтовно розглядає не тільки традицію критичних студій, але й проблему культурних впливів. У сфері дослідження власне манускриптів у сучасній науці найбільш знаним фахівцем вважається Сильвія Гоут. У низці статей, які вона почала публікувати ще 1987 р., і монографіях досліджує взаємозв’язок традиції рукописної ілюмінованої книги та рецепції поеми в середньовічному суспільстві та сучасні її інтерпретації [13].

Структура Роману[ред.ред. код]

“Роман про Троянду” складається з двох частин, які написали різні автори у різний час. У літературознавстві роман ідентифікують як алегоричну поему, жанр, який набув популярності в середовищі міської готичної культури. Початок роману, написаний близько 1230 року, належить Гільйому де Лоррісу, він створив літературну експозицію і зав’язку у 4058 віршах, що свідчить про масштабність задуму.

Love kissing lover (Roman de la Rose, 15th century)

Оповідь починається з опису сну молодого поета, який уві сні натрапляє на сад, схований від людських очей за високими мурами, розписаними алегоричними образами, але ввійти всередину йому ніякне вдається. Перший алегоричний персонаж, який з’являється в поемі, – прекрасна юна дівчина Безтурботність, яка запрошує Поета увійти в Сад насолод. Саме цей момент і розв’язує колізію, на якій вибудовуються всі наступні події. Гільйом де Лорріс змальовує сад за всіма законами куртуазності, це своєрідна утопічна, ідеально-літературна модель рицарського середовища, де панує культ поклоніння красі Прекрасної дами, а дні минають у безтурботних розвагах. Саме таке середовище здатне було витворити міф про досконалу, абсолютну красу, якою прагнуть заволодіти, яка перетворилася на найвищу мету, а досягти її можна, тільки втіливши ідеал цілковитого самозречення і служіння. У романі уособленням цієї мети стала прекрасна Троянда. У Гільйома де Лорріса Троянда – це, власне, не персонаж, не об’єкт, а наскрізна ідея, покликана об’єднати всі сюжетні лінії поеми. Поет, уражений стрілами Амура, безнадійно закохується в Троянду, і його сповнює одержиме прагнення заволодіти нею. Троянда – це своєрідний куртуазний архетип Прекрасної дами, вона недоступна, вона недосяжна, володіти нею означає порушити табу і бути покараним. Але справжнього куртуазного героя таке не спиняє, навпаки – це те, що, так би мовити, формує об’єкт, гідний поклоніння, об’єкт, заради якого долаються всі можливі перепони, те, що робить героя героєм. Герой середньовічного епосу був наділений самодостатньою силою, вояцькою мужністю і звитягою. Куртуазний герой діє в цілковито іншій системі культурних координат, це герой суспільний, саме тому він не може діяти абсолютно самостійно. Поетові на його шляху всіляко сприяють алегоричні уособлення чеснот, яких автор вводить у різноманітні сюжетні лінії. Усі вони – Прекрасний Прийом, Друг, Співчуття, Великодушність тощо – фігурують у поемі як дієві персонажі, які,виголошуючи настановчі монологи, допомагають йому осягти ars amandi (“мистецтво кохання”). Починаючи оповідь, де Лорріс дає читачам дидактичну настанову – прочитавши роман, вони зрозуміють “мистецтво кохання” [3б; строфа 35]. Водночас Поетові намагаються завадити його вороги, репрезентовані в образах моральних вад, серед них – Наклеп, Сором, Заздрість, Страх, Святенництво, Відмова, Ревнощі. У цьому полягає фабульна колізія поеми. Перша частина роману переривається в тому місці, де Поет опиняється у важкому становищі, залишившись без допомоги Прекрасного Прийома, ув’язненого Ревністю в неприступній фортеці, і без надії побачити Троянду.

Дописувати роман через кілька десятиліть взявся Жан де Мен, письменник нового покоління, який достоту продовжив історію від останнього рядка де Лорріса. Частина, яку написав Жан де Мен, налічує аж 17 тисяч віршів. Історія дослідження роману знає різні погляди й трактування, пов’язані з авторськими концепціями його творців. Поему, зокрема, розглядали і як два окремі твори, штучно поєднані сюжетом. Але ця позиція не була сприйнята в такому радикальному форматі, і “Роман про Троянду” дослідники вивчають здебільшого як один цілісний твір, проте чітко виокремлюють відмінні риси авторських стилів. Гільйом де Лорріс належав, найімовірніше, до придворного кола поетів, творча манера викладу підпорядкована ідеалам і нормам рицарської куртуазної поезії, що, власне, і витворила середньовічну теорію кохання. Жан де Мен натомість належав до зовсім іншого кола середньовічних інтелектуалів. Сам текст роману – найкраще свідчення того, що він мав глибоку наукову та філологічну ерудицію. Жан де Мен веде Поета до заповітної мрії, але це вже не “куртуазний квест”, закони жанру якого передбачають розвиток сюжетних ліній з доланням перешкод і здійсненням подвигів в ім’я Прекрасної дами. Поема набуває рис філософічності, шлях завоювання коханої Жан де Мен перетворює на шлях самопізнання і гармонії: герой пізнає життя і людську природу, вступаючи в численні дискусії з алегоричними персонажами, які виголошують програмні промови, переповнені морально-естетичними настановами. Герой не сліпо йде обраним шляхом, він постійно постає перед вибором. У певному сенсі ключовими алегоричними фігурами в романі виявились алегорії Розуму і Природи, які репрезентують протилежні світоглядні позиції. Саме в цих образах втілено наскрізну дилему, яку Жан де Мен ставить перед героєм читачем вже в першому монолозі, виголошеному Дамою Розум [3, 4285 – 4630]. Не в змозі відмовитися від кохання, стати на засади вищого добра й справедливості, згідно з Розумом, можливими тільки поза некерованими людськими почуттями (автор у трактуванні “розумного” дотримується античної філософської традиції, опертої на поняттях гносису та логосу). Дама Розум закликає не покладатися на примхи Фортуни, яка править земними пристрастями. Поет різко відкидає всі поради Розуму, що більше – звинувачує її в лицемірстві.

Образність роману[ред.ред. код]

Антагоністом Розуму в романі виступає Природа, образ якої витворений на середньовічних, а не античних світоглядних засадах. Природу представлено як Божу намісницю на землі, котрій довірено керувати всіма земними стихіями. Водночас їй підпорядковується тільки тлінне, матеріальне. Духовне ж цілковито належить Господу, а тому Природа не має цілковитої влади над людиною.

Pygmalion, Pierpont Morgan Lib. FR245, fol. 150v

У виголошеній Природою промові Ж. де Мен відобразив основні арґументи та принципи філософських і теологічних дискусій ХІІІ ст. Вона синтезує і підсумовує всі ідеї, які автор наскрізно проводить через текст. Жан де Мен говорить про проблему вибору, дану людині Богом, про поняття гріховності, про зв’язок тіла і душі.Алегорія Природи репрезентує також і утопічну лінію в поемі, так, постійно фігурує в Ж. де Мена ідилічний образ “золотого віку” людства, коли воно ще не знало гріха – постійна міфологема “Роману про Троянду”. Сферу духу в поемі втілює алегоричний образ Генія, у промові якого куртуазні алегорії першої частини трансформуються в містичні символи. Сад насолод і кохання Ґ. де Лорріса набуває рис біблійного земного раю, місце в якому можуть здобути тільки праведники, а фонтан Нарциса, антична алегорія, у кінці роману перетворюється на містичний фонтан Божественної Трійці.

Оформлення роману[ред.ред. код]

Структура роману чітка й логічно вибудувана (докладна змістова класифікація запропонована на сайті цифрової бібліотеки, присвяченому суто роману та його науковому вивченню, кожен описаний сюжет з указаними строфами за виданням Лекуа містить інтерактивні посилання на мініатюри в різних

манускриптах).

Pygmalion, Pierpont Morgan Lib., FR245, fol. 152r

Змістова стрункість і багата літературна образність сприяли виробленню сталої візуально-ілюстративної програми, яка утвердилася в західній готичній книжковій мініатюрі ХІІІ – XV ст. Більшість збережених манускриптів містить ілюстрації, окремі з них декоровані доволі скромно, але найчастіше поему доповнюють численні ілюмінації та мініатюри. Сучасні циф- рові технології дають змогу публікувати повні електронні версії манускриптів, у яких ілюстрації відтворено з абсолютною фотографічною точністю. Сьогодні дослідники з усього світу здобули безперешкодний доступ до першоджерел. Цифрова колекція середньовічних манускриптів поеми з різних європейських і американських бібліотек і музеїв вільна для доступу на вже згаданому спеціалізованому сайті-бібліотеці, спільному науковому проекті університету Джона Гопкінза та бібліотеки Шеридан, де зібрано описові та візуальні матеріали до “Роману про Троянду”.

Дискусія навколо другої частини книги[ред.ред. код]

Продовження Жана де Міна спровокувало на початку XV століття жваву дискусію. Жан Жерсон засуджував другу частину «Романа про Розу» із церковної кафедри, а на захист його став Жан де Монтрейль, один з перших французьких гуманистов.

Gouffier manuscript

Гаряче нападала на книгу Жана де Міна Кристина Пизанская, обурена її антифеминистическим ( фаблио) пафосом. На думку Христини Пизанской, книгу (або, у всякому разі, окремі її пасажі) варто було б зрадити вогню. У свою чергу супротивники Христини Пизанской дорікали її в поверхневім прочитанні «Романа про Розу» (звідси й неправомірне ототожнення позиції Жана де Міна з висловленнями його персонажів) і в небажанні всерйоз розглядати пов'язану із сексуальной життям проблематику.

Популярність книги[ред.ред. код]

Популярність «Романа про Троянду» була так велика, що є підстави вважати книгу свого роду середньовічним бестселлером. Збереглося близько 250 його рукописів. «Роман про Троянду» був перекладений на італійську, фламандську, італійську в епоху Відродження, надрукований багато раз. В 1503 року поет Жан Молине склав прозаїчий «Роман про Троянду»; Клеман Маро під час свого перебування в ув'язненні зробив власну переробку книги. Перші друковані видання тексту з'явилися наприкінці XV століття. З 1481 по 1538роки вийшло 21 видання книги, після чого вона була перевидана тільки в 1735 року.Середньовічна мініатюра, зокрема готична, загалом розви- валася в межах усталеної іконографічної програми, якої чітко дотримувались ілюмінатори.

Jean de Meung dreaming

Це стосується і релігійних, і світських сюжетів. “Роман про Троянду” став справжнім середньовічним “бестселером”.Упродовж трьохсот років роман залишався найвідомішим у Європі, уже наприкінці XIV ст. його перекладено англійською, італійською, голландською мовами. Факт надзвичайної популярності роману підтверджує вже те, що навіть на сьогодні відомо близько трьохсот списків роману [14, 29]. Більшість збережених манускриптів проілюстровані. Серед ілюмінованих манускриптів переважають французькі списки роману ХІ ст. – часу, коли він був надзвичайно популярний по всій Європі: від fr. 1559 з Національної бібліотеки Франції, проілюстрованого через кілька років після того, як Ж. де Мен дописав поему, і до Harley 4425 з Британського музею, виготовленого в XVI ст., коли вже існували друковані версії [15, 75].

Вплив на літературу[ред.ред. код]

Вплив «Романа про троянду» виявився надзвичайно сильним і тривалим. Чимале число поетичних добутків XIII-XV століть будувалися по його зразкові, відсилаючи до нього як до самої реальності поезії; за рідкісним винятком,майже всі поети черпають із нього окремі приймання й навіть глибинну структуру своєї мови. Але вплив це відчувається не тільки у всій любовно-алегоричній традиції пізнього Средньовічча та Відродження (включно як ліричну поезію, так і трактати любові), але й у культурі барокко(«Астрея» Оноре д’Юрфе, «Адоніс» Марино), романтизма і навіть XX століття. Побічно «Роман про Розу» вплинув на такі знамениті фільми, як «Колесо» Абеля Ганса і «Громадянин Кейн» Орсона Веллса,а також на перший з романів, що спеціалізувався в молодості на історії середньовічної эстетики Умберто Эко — «Имя Троянди». Жан де Мен послідовно розгортає теми суспільної та осо- бистої моральності, акцентує на проблемі дотримання етичних норм, у монологах і діалогах його героїв середньовічний соціум постає перед читачем у всій складності ідейно-культурних взаємовпливів. Цю тематичну лінію в іконографії роману репрезентують сюжети соціального та морально-етичного змісту. Часто ілюмінатори звертаються до відтворення сцен з подружнього життя, популярні мініатюри, на яких зображено, як чоловік піклується про хвору дружину.

Висновок[ред.ред. код]

Образна структура “Роману про Троянду” охоплює надзвичайно широке коло тем і сюжетів – і літературних, і мистецьких. Іконографія “Роману про Троянду” складна, розгалу- жена, навіть універсальна – у тому сенсі, що репрезентує сюжети богословські, релігійні, історичні, інтелектуальні, міфологічні, куртуазні, соціальні не тільки тематично, але й стилістично. Взявши, до прикладу, ілюміновані списки “Роману про Троянду” ХІІІ, XIV і XV ст., можемо простежити не простот характерні іконографічні вирішення того чи того сюжету, але й художньо-стилістичну еволюцію готичної мініатюри в усіх нюансах.

Jean molinet

Здебільшого, коли йдеться про ілюстрування літературного твору, то художник перш за все має за орієнтир текст і його зміст. У випадку ж “Роману про Троянду” ілюстрації з ілюмінованих манускриптів – це, сказати б, частина гіпертексту, котрий творять образи, нерозривно пов’язані з широким контекстом, що виходить далеко за межі поезії, літератури, зконтекстом історичним, культурним, соціальним. “Роман про Троянду” дає змогу аналізувати і синтезувати, виокремлювати й узагальнювати, він справді є явищем, пізнавши яке в усіх його явних і прихованих, глибинно-символічних проявах, зможемо вибудувати реалістичний образ світу середньовічної людини.

Література[ред.ред. код]

  • Langlois E. Les Manuscrits du Roman de la Rose. Description et Classement. – Lille: Tallandier, Paris: Honore Champion, 1910. – 552 p.
  • Lorris G de., Meun J. de. Roman de la Rose : 5 Vol./Ed. Langlois E. – Paris: Honore Champion, 1914 – 1924.
  • Лоррис Г. де, Мён Ж. де.

И.Б.Смирновой – М.: ГИС, 2007. – 671 с. 4. Douglas K. Internal difference and meanings in the Roman de la Rose. – Wisconsin: University of Wisconsin Press, 1995. – 238 p. 5. Thuasne L. Le Roman de la Rose. — Paris: Malfre, 1929. 6. Cohen G. Le Roman de la Rose. — Paris, 1973. – 527 p. 7. Fleming J. The Roman de la Rose. A Study in Allegory and Iconography. – Princeton: Princeton University Press, 1969. – 257 p. 8. Louis R. Le Roman de la Rose: Essai d’interprtation de l’allgorisme rotique. — Paris: Honore Champion, 1974. – 158 p. 9. Lejeune R. A propos de la structure de Roman de la Rose//Etudes de langue et de litterature du Moyen Age. – Paris, 1975. – P. 315 – 348. 10. Jung M.-R. Der Rosenroman in der Kritik seit dem 18. Jahrhundert// Romanische Forschungen. – 1966 – Vol. 78. – P. 203 – 252. 11. Luria M. A reader’s guide to the Roman de la Rose. – Hamden, Conn.: Archon Books, 1982. – 282 p. 12. Arden H. The Roman de la Rose: An annotated bibliography. – New York: Garland, 1993. – 385 p. 13. Hout S. The Romance of the Rose and Its Medieval Readers: Interpretation, Reception, Manuscript Transmission. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. – 404 p. 14. Porter P. Courtly Love in Medieval Manuscripts. – London: British Library, 2003. – 64 p. 15. Bourdillon F.V. Early Editions of the Roman de la Rose. – London : Printed for the Bibliographical Society at the Chiswick Press, 1913. – 866 p. 16. A History of Private Life. Revelations of the Medieval World /Gen. ed. Philippe Aries and Georges Duby. – Cambridge, Massachusetts, London: Harvard University Press, 1988. – 650 p. 17. Dahlberg C. Preface to the 1995 Edition//Lorris G. de, Meun J. de. Roman de la Rose. – Princeton : Princeton University Press, 1995. – ix – xxvii. 18. Гринда Б. Художні об- рази гріхів і чеснот у західноєвропейській книжковій мініатюрі ХІІІ – XV ст. // Вісник Львівської національної академії мистецтв. – 2008. – Вип. 19. – С. 142 – 153.