Руги

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Локалізації ругіїв

Руги, ругії, ругіани (Rugii, Rugians, Rygir, Ulmerugi, Holmrygir, Rugier) — назва племені эпохи Великого переселення народів, що фігурує працях у Тацита, Клавдія Птолемея, Йордана. Сучасною академічною наукою відноситься до древньогерманських племен[1][2][3]. Версія про слов'янську природу ругів[4][5] сучасною наукою відкидається. В джерелах I-V ст. розміщувались в межиріччі нижніх течій Одри і Вісли і на острові Рюген, а з X-го ругами називали в Європі русів і Київську Русь[6].

Етимологія[ред.ред. код]

Ім'я племені руги є похідним від давньоскандинавського слова «rugr» (жито), та перекладається як «ті, що їдять жито» або «ті, що вирощують жито». Ульмеруги — назва острівних ругів ((holmr, holm — острів)[Джерело?].

Історик А. Г. Кузьмін стверджує, что назви руги, роги, рузи, русы, руяни (rujanen, rani) відносяться до одного й того ж народу, що пояснюється варіативністью позиційих аллофонів g / j, j/z і прочитанням букв j/i (зрівн. ruth, ruz, rud (кельт. «червоный»), roux, rousse — (суч.франц. «рудий, руда»), rouge — (суч.франц."червоний"), серб. «руйан» — «темно-червоний»[7]), також чередування звуків «г», «ж», «з» може відбуватися при відмінюванні, як, на прикалд, в російських словах «друг, дружба, друзья», Наприклад руг (число однини), Ружана (острів) и рузи (число множини) або руг, ружанин, і рузи[8].

Письмові свідоцтва[ред.ред. код]

Ругії вперше згадується у Корнелія Тацита в кінці І століття. в трактаті «Германія» де вказується їх місцеположення на узбережжі Балтики, на схід від Ютландського півострова. Тацит повідомляє, що вони відрізняються від сусідніх готів і лемовіїв, круглими щитами та короткими мечами і покірністю царям[9][10].

Александрійський географ Птолемей в 150 р. н. е. згадує місці під назвою Rhougion і племені імені Routikleioi в тому ж районі, обидві назви були пов'язані з ругіями[11].

Паннонія[ред.ред. код]

З початку IV сторіччя руги згадуються на Середньому Дунаї у верхів'ях Тиси в стародавній Паннонії, на території нинішньої сучасної Угорщини. Пізніше вони були атаковані гунами і як союзники взяли участь в акціях Аттіли.

Після смерті Аттіли в V сторіччі подунайські руги створили державу Ругіланд на території колишньої римській провінції Норік що примикала з півночі до Ілірії («Іллюрік» в руському літописі).

Руги, що переселилися в Середнє Подунав'я, брали тут активну участь в подіях на Середньому Дунаї, та змагались, зокрема з готами. Як і більшість інших «варварських» племен вони прийняли християнство у вигляді аріанства.

Пізнє плем'я розділилося надвоє, при цьому менша частина перейшла на службу до візантійських імператорів, а велика частина, спочатку зазнавши поразки від «короля Італії Одоакра», в 489 році разом з остготами під командуванням їхнього вождя Теодоріха вторглися в Італію. Всі згадки про це плем'я припиняються разом із падінням держави остготів.

Археологічні свідчення[ред.ред. код]

Деякі дослідники вказують на ругів поруч готами як на носіїв Оксивської археологічної культури (II ст. до н. е. — I ст.) в Польскому Помор'ї (між Одером і Віслою)[12].

Українські джерела про ругів[ред.ред. код]

В універсалі Богдана Хмельницького, даного в обозі під Білою Церквою у червні 1648 року, йдеться про нібито походження українців-русів від ругів:

« Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу![13]  »


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ганина Н. А. Граница в языковом и культурном пространстве Рюгена // Русская германистика: Ежегодник Российского союза германистов. — М.: Языки славянской культуры, 2009. — Т. 6. — С. 237–245.
  2. Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия. — Т. IV: Западноевропейские источники / Сост., пер. и коммент. А. В. Назаренко. — М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. — С. 33, прим. 12.
  3. Буданова В. П., Горский А. А., Ермолова И. Е. Великое переселение народов: Этнополитические и социальные аспекты. — СПб.: Алетейя, 2011. — С. 19, 103–106.
  4. Ученыя записки Втораго отдѣленія Императорской академіи наук т. 5, тип. Имп. академіи наук, 1859[1]
  5. Кузьмин А. Г. глава «Сведения иностранных источников о Руси и Ругах» книги «Откуда есть пошла Русская земля», М., 1986[2]
  6. Назаренко А. В. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX–XII вв. — М.: Языки русской культуры, 2001. — С. 45—46, 82—89.
  7. Сербско-хорватско-русский словарь. — М., 1958. С. 836.
  8. Кузьмин А. Г. « Об этнической природе варягов»[3]
  9. Тацит, «Про походження германців і місцеположення Германії», 44 — «De origine et situ Germanorum» («Germania») на Вікитеці[4]
  10. Російський переклад А. С. Бобовича[5]
  11. The Geography of Claudius Ptolemy. Book II, Chapter 10: Greater Germany
  12. Пачкова С. П. Про оксивський компонент у Чаплинському могильнику зарубинецькоi культури // Древности I тыс. н. э. на территории Украины. — К. — 2003.
  13. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991. — 371 с. — С. 140—141.

Джерела[ред.ред. код]