Чорне море

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Руське море)
Перейти до: навігація, пошук
Чорне море
Захід сонця на Чорному морі в Криму (Бухта Ласпі)
Захід сонця на Чорному морі в Криму (Бухта Ласпі)
Розташування
Координати Координати: 43°17′49″ пн. ш. 34°01′46″ сх. д. / 43.29694° пн. ш. 34.02944° сх. д. / 43.29694; 34.02944
Розміри 1150×580 км
Площа дзеркала 422 000 км²
Найбільша глибина 2245 м
Середня глибина 1240 м
Довжина берегової лінії 3400 км
Об'єм 547 000 км³
Площа водозабору більш ніж 2 млн км²
Впадаючі річки Дунай, Дністер, Дніпро, Південний Буг
Commons-logo.svg Сторінка за темою у Вікісховищі
Запит «Понт Евксінський» перенаправляє сюди; див. також Руське море.
Розташування Чорного моря
Чорне і Азовське моря. Компіляція супутникових світлин НАСА з космосу
Рельєф чорноморського регіону

Чо́рне мо́ре (болг. Черно море, груз. შავი ზღვა, рос. Чёрное мо́ре, рум. Marea Neagră, крим. Qara deñiz, тур. Karadeniz) — море між Європою та Західною Азією (проходить водна межа між Європою і Малою Азією). Сполучене протокою Босфор із Мармуровим морем. Площа 422 тис. км², найбільша глибина до 2 211 м (на південь від Ялти), солоність 17-18 ‰. Нижче глибини 150 м органічне життя відсутнє (сірководень). Розвинене рибальство (ставрида, скумбрія, тюлька, кефаль, бички, шпрот, осетрові, камбала, хамса, судак, креветки). Чорне море — важливий район транспортних перевезень: зерно, залізна руда, металопрокат, боксити, непродовольчі товари особистого вжитку. Один з найбільших курортних регіонів Євразії.

Чорне море — внутрішнє континентальне море Атлантичного океану (пов'язане з ним через протоку Босфор, Мармурове море, протоку Дарданелли, Егейське та Середземне море), знаходиться між масивом Східної Європи на півночі, Малою Азією на півдні, Кавказом на сході і Балканським півостровом на заході. Чорне море омиває береги України, Росії, Грузії, Туреччини, Болгарії і Румунії.

Етимологія назви[ред.ред. код]

Чорне море мало в минулому різні назви. Стародавні греки називали його Понтом Аксінським (грец. Πόντος Aύξενος — негостинне море), а згодом, після успішної колонізації його узбережжя, — Понтом Евксинським (грец. Πόντος Εύξενος — гостинне море). Ним проходили важливі торгові шляхи, що зв'язували античні держави та племена Північного Причорномор'я з Південним Причорномор'ям і Середземномор'ям. Деякі античні письменники (Феокріт, Сенека, Лукіан) називали це море Скіфським.

З IX століття в «Повісті временних літ», в арабських (Аль Масуді) та західних (Гельмольд) джерелах Чорне море називали Руським. У Київському літопису — Понтійським (або Понетським) морем.

З часом прищепилася у різних народів сучасна назва «Чорне море» (тур. Karadeniz). Можливо, через чорний колір води на значній глибині, можливо завдяки його бурхливості. А можливо й через те, що розчинений у морській воді сірководень призводив до того, що днища суден, якорі та інші металеві предмети, занурені у воду, набували чорного кольору через окиснення.[1]

Геологія[ред.ред. код]

Докладніше дивіться: Геологія Чорного моря

Історія геологічного розвитку[ред.ред. код]

Ймовірні межі озера, що існувало до прориву середземноморських вод крізь Босфор

За геологічними і геофізичними даними в історії формування Чорного моря виділяють чотири протяжних етапи:

Історично (з погляду геології) Чорним морем вважають басейн, що залишився після колишнього середньоєвразійського моря Тетіди (Тетіс), яке існувало з кінця палеозойської ери до середини третинного періоду. В процесі альпійських горотвірних рухів, що відбувалися в треторяді, море Тетіди поділилося на низку басейнів. Одним з них був Понтус, що простягався від Молдавії на заході до Аральського моря на сході. Наприкінці третинного періоду він відокремився від Каспійського моря і скоротився до обсягу теперішнього Чорного моря.

Впродовж льодовикової доби плейстоценської епохи рівень моря піднявся і мав кілька разів зв'язок з Середземним і Каспійським. Однак за польодовикового часу площа його скоротилася, воно опріснилося (за рахунок танення льодовиків та слабкого випаровування через низькі температури) й понизилося нижче рівня океану. 6-8 тис. років потому утворилася Босфорська протока. Солоні води Середземного моря влилися до Чорного й наповнили його басейн. Вони знищили прісноводну фауну і на її місці виникла солоноводна фауна Середземного басейну. Внаслідок підвищення рівня вода затопила нижчі частини річкових долин й утворила лимани.

Докладніше дивіться: Теорія Чорноморського потопу

Морфологія[ред.ред. код]

Дністровський лиман. Знімок з космосу

Чорне море має приблизно овальну форму, рівнобіжна вісь якої простягається на 1 150 км, полуденникова (північ — південь) 580 км (найкоротша 265 км, бо з півночі в море глибоко врізається Кримський півострів). Водна поверхня Чорного моря має 420,3 тис. км², середня глибина — 1 300 м, найбільша — 2245 м; об'єм води — 547,0 тис. км³.

Морське дно[ред.ред. код]

Дно моря складається з трьох неправильних співосередніх смуг: континентальної мілини (шельфу), континентального узбіччя (схилу) і дна морського басейну (чорноморська абісаль).

  • Континентальна мілина — це зовнішня прибережна смуга до менше ніж 200 м глибини, слабо нахилена вбік моря і прикрита третинними відкладами. Вона охоплює приблизно одну чверть морського дна, найширша на північний захід і біля Керченської протоки.
  • Континентальний схил — це посередня смуга між континентальною мілиною та дном басейну. Воно позначене стрімким нахилом, кут якого коливається переважно в межах від 5° до 8°. На глибині приблизно 2 000 м нахил різко зменшується і переходить у дно морського басейну. Поверхня схилу зазвичай дуже нерівна, вкрита шаром глини, чорною зверху і ясно-сірою всередині. Забарвлює її сірчане залізо, відкладене у формі дуже дрібних зерен або тоненьких шпильок.
  • Дно морського басейну охоплює близько третини морської площі. Це пласка й одноманітна рівнина з максимальною глибиною 2 211 м.

Острови[ред.ред. код]

Чорне море має декілька дрібних островів: Довгий, Березань навпроти лиману Дніпра і Зміїний проти дельти Дунаю.

Узбережжя[ред.ред. код]

Узбережжя моря рівнинне. Єдиний виняток — це Кримський півострів, який видається далеко на південь, поділяючи море на західну та східну частини. Північно-західний берег Криму й південний берег континенту замикають єдину велику Каркінитську затоку. Інші кримські затоки: Каламітська на південному заході та Феодосійська на південному сході берега Криму.

  • Північно-західне узбережжя низьке й перетяте річками, найбільші з яких Дунай, Дністер, Бог і Дніпро. Дельта Дунаю низька та болотиста. На північ від неї аж до гирла Дніпра простягається стрімкий кліфовий берег Причорноморської низовини, порізаний балками і лиманами. Більші лимани (Дністра, Південного Буга, Дніпра) сполучені з морем гирлами; менші, що тратять воду в наслідок сильного випарування, закінчуються в замкнених солоних водоймищах. На схід від лиману Дніпра кліф поступово переходить у лагідно похилі піскові пляжі; на цьому відтинку узбережжя лежать найбільші острови-коси Чорного моря (Джарилгач, Тендра й ін.), що замикають більші чи менші затоки.
  • Північно-західне узбережжя Криму низьке й багате на озера й лаґуни. Південно-західне — пролягає прямовисно до гірських хребтів, воно частково затоплене і утворює мальовничий ріасовий берег. Південно-східний берег Криму пролягає рівнобіжно з горами, які круто спадають до моря; між горами та морем простягається вузька берегова смуга, дещо розширена при гирлах гірських річок.
  • Східне узбережжя моря починається на півночі низьким та пласким берегом Таманського півострова; далі на південь воно гористе.
  • Південне узбережжя
  • Південно-західне узбережжя

Затоки[ред.ред. код]

Найбільші затоки:

Кримський півострів та інші[ред.ред. код]

Клімат[ред.ред. код]

Хмарний покрив над Чорним морем 25 квітня 2003 року

Докладніше дивіться: Клімат Чорного моря

Клімат Чорного моря, в зв'язку з його середньоконтинентальним положенням, переважно континентальний[2]. Чорноморське узбережжя Кавказу та південний берег Криму захищені горами від холодних північних вітрів та внаслідок цього мають м'який середземноморський клімат, а на південний схід від Туапсе — вологий субтропічний клімат.

Значний вплив на погоду над Чорним морем надає Атлантичний океан, над яким зароджується велика частина циклонів, що приносять на море погану погоду та бурі. На північно-східному узбережжі моря, особливо в районі Новоросійська, невисокі гори не є перешкодою для холодних північних повітряних мас, які, перевалюючись через них, обумовлюють сильний холодний вітер (бору), місцеві жителі називають його «норд-ост»[3]. Південно-західними вітрами зазвичай в чорноморський регіон приносяться теплі та достатньо вологі середземноморські повітряні маси. У літній час над морем знаходиться відріг Азорського антициклону. Як підсумок, для більшої частини території моря характерна тепла волога зима і спекотне сухе літо[4].

Середня температура січня в північній частини Чорного моря +2 °C, але в окремі роки може опускатися і до-10 °C і більше. На територіях, прилеглих до Південного берега Криму та узбережжя Кавказу, зима набагато м'якша: температура рідко опускається нижче +5 °C. Сніг, тим не менш, періодично випадає в північних районах моря. Середня температура липня на півночі моря — +23 — +25 °C. Максимальні температури не настільки високі завдяки пом'якшувальному дії водного резервуару та зазвичай не перевищують 37 °C. Найтепліше місце на узбережжі Чорного моря — узбережжі Кавказу, зокрема місто Гагра на території сучасної Абхазії (середньорічна температура +17 °C).

Найбільша кількість опадів в чорноморському регіоні випадає на узбережжі Кавказу (до 1500 мм на рік), найменше — в північно-західній частини моря (близько 300 мм на рік). Хмарність за рік в середньому становить 60% з максимумом взимку та мінімумом влітку.

Води Чорного моря, як правило, не схильні до замерзання. Однак в дуже суворі та тривалі зими північна частина моря може покриватися льодом, проте це буває не частіше, ніж раз на кілька десятків років. Температура води в середньому по морю не опускається нижче +7-8 °C[4].

Середня температура води по горизонтах °C
(для точки з координатами 43,5° п. ш. 32,5° с. д.; дані за 1890–2005 роки) :[5]
Горизонтм Січень Лютий Березень Квітень Травень Червень Липень Серпень Вересень Жовтень Листопад Грудень
0 7,7 7,2 6,8 9,2 14,1 19,8 22,8 23,8 20,8 18,7 11,7 9,5
10 7,7 7,1 6,8 9,0 12,8 18,5 21,8 23,6 20,7 18,6 11,8 9,6
20 7,7 7,0 6,7 8,4 10,2 11,9 12,2 13,6 19,2 17,9 11,6 9,6
30 7,7 7,0 6,6 7,7 7,9 7,8 8,5 9,0 9,1 12,0 10,4 9,2
50 7,6 7,4 7,3 7,6 7,4 7,3 7,4 7,6 7,2 8,0 7,6 7,8
100 8,3 8,4 8,4 8,4 8,3 8,3 8,4 8,3 8,3 8,2 8,3 8,3
200 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7 8,7
500 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9 8,9
1000 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0 8,9 8,9 8,9 9,0 8,9 8,9 9,0
1500 9,0 9,0 9,1 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0 9,0

Гідрологія[ред.ред. код]

Морська вода[ред.ред. код]

Об'єм води Чорного моря становить близько 547 000 км³. На нього впливають такі складові елементи:

  • + опади — 230 км³,
  • + стік континентальних вод — 310 км³,
  • + приплив з Азовського моря — 25 км³,
  •  — втрата через випаровування з поверхні — 357 км³,
  •  — витік через Босфор — 208 км³.

Зважаючи на відносно молодий геологічний вік моря і завдяки великому припливу прісних вод, що їх приносять річки, також опріснені води з Азовського моря, солоність води Чорного моря майже на 50% нижча від солоності океану. Вона найнижча (13‰) на північному заході та збільшується до 17—18‰ в інших частинах. Солоність змінюється також з глибиною; вона найменша у верхньому шарі й зростає до ~22‰ на глибині 730 м; глибше залишається майже такою ж до самого дна.

За температурним показником води моря розподіляються на два нерівні шари: верхній — до глибини приблизно 60—80 м і нижній від 80 м до самого дна, який зберігає майже незмінну температуру — близько +9 °C. Взимку температура води верхнього шару зростає від поверхні до глибини 500 м, влітку вона знижується. Вертикальні зміни температури нерівномірні. На поверхні вона найнижча в лютому: від 0,5 °C на півночі (тут прибережні води покриваються кригою, що сягає 10—20 км від берега, а часом навіть більше), до +5 °C +8 °C на півдні. Найвищу температуру має вода в серпні: від +20 °C на півночі до +25 °C і вище на півдні. Вода в Азовському морі нагрівається до +26 +27 °C, у лиманах навіть до +30 °C.

Густина морської води залежить від її солоності і температури. Вона найменша при гирлах річок і біля Керченської затоки (пересічно 1 010 — 1 014 Гр/л) і зростає в бік відкритого моря та вглиб (на глибині близько 80 м — 1 020 Гр/л), далі залишається такою ж до дна.

З різних газів морської води найважливішим є кисень (O), який підтримує органічне життя. Його кількість у верхньому прошарку води сягає 4—7 см³/л води. Зі зростанням глибини швидко зменшується до 0,5 см³, на глибині близько 200 м. Така кількість не достатня для підтримання органічного життя, тому воно зникає, за винятком кількох видів бактерій (мікроспора естуарії). Другу перешкоду для розвитку організмів нижче 200 м глибини становить висока кількість сірководню (H2S), яка зростає до 6—7 см³ на літр води на глибині 2 000 м.

Прозорість води сягає до 16—22 м глибини. Вона є низькою в прибережних районах (2—3 м) і високою в центральних частинах моря (20—27 м).

Рух води[ред.ред. код]

Поверхня вод Чорного моря переважно спокійна. Хвилі виникають за вітряної погоди, особливо взимку. Під час буревіїв вони можуть зростати до висоти 15 м і більше та загрожувати малим суднам. Припливи та відпливи майже непомітні, бо сягають ледве 10 см висоти.

На Чорному морі є два роди морських течій:

Поверхневі течії утворюють два замкнені кільця. Ширина західного кільця навпроти дельти Дунаю сягає близько 100 км; воно звужується на південь. Швидкість близько 0,5 км/год. Ширина східного кільця замкнена в межах 50 — 100 км, швидкість течії до 1 км/год.

Подвійна течія в Боспорській протоці — це обмін вод між Чорним та Мармуровим морями. Менш солона й легша вода Чорного моря рухається як верхня течія до Мармурового зі швидкістю 1—2 м/с. Взамін солоніша і густіша вода Мармурового тече нижньою течією на глибині 50—120 м до Чорного зі швидкістю 4 — 6 м/с. Друга подвійна течія — це течія між Чорним і Азовським морем: солоніша вода з Чорного моря переливається нижньою течією до Азовського, а опріснена вода — верхньою течією назустріч з Азовського.

Крім горизонтальних течій існують вертикальні рухи, але вони обмежені верхнім шаром води — приблизно 80 м.

Ріки, що впадають[ред.ред. код]

Дунай, Дністер, Дніпро, Південний Буг, Мзимта, Ріоні, Кодорі, Інгурі, Чорох, Кизил-Ірмак, Ешлі-Ірмак, Сакар'я.

Рослинний і тваринний світ[ред.ред. код]

Дельфін-афаліна
(Tursiops truncatus ponticus)
Глось (Platichthys flesus)

Найособливішою характеристикою Чорного моря є відсутність органічного життя у водах на глибині нижче 150 — 200 м через шар сірководню, за винятком кількох анаеробних бактерій. Життя зосереджене головним чином в мілких водах континентального шельфу і в річкових гирлах північно-західної частини моря.

Флора[ред.ред. код]

Рослинний світ представлений фітопланктоном, що складається приблизно з 350 видів одноклітинних організмів, 280 видів донних макрофітів, кількох видів трав і морських зел. У північно-західній частині моря часто зустрічаються великі скупчення червоної водорості філофори, з якої добувають агар-агар, який використовують у кондитерській, текстильній промисловості, а також у мікробіології. Філофора рубенс покриває понад 15 000 км² морського дна і нагромаджує понад 5 млн тон біомаси. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте морська трава зостера, багата на колонії риб. На прибережних скелях можна зустріти ульву, або морський салат, на невеликих глибинах росте бура водорість цистозіра.[1]

Фауна[ред.ред. код]

Тваринний світ Чорного моря бідний на види порівняно з середземноморською фауною (2 тис. проти 6 тис. видів). Фауна моря нараховує близько 350 видів найпростіших тварин, 650 видів ракових, понад 200 видів молюсків, близько 160 видів риб і 4 ссавців: тюлень (Monachus monachus) і три види дельфінів. У заростях морської рослинності ховається безліч морських безхребетних — крабів та молюсків, а в товщі води медузи аурелія (лат. Aurelia aurita) та пілема. Ссавці і риби мають промислове значення. Рибальство дає великі улови осетрових, скумбрії, оселедців, шпротів, хамси, саргана тощо.

Black sea fauna goby 01.jpg Black sea fauna stingray 01.jpg Black sea mullus barbatus ponticus 01.jpg Black Sea fauna Seahorse.JPG
Бичок зеленчак
(Zosterisessor ophiocephalus)
Морський кіт
(Dasyatis pastinaca)
Black sea fauna jelly 01.jpg Black sea fauna blue sponge.jpg Black sea fauna actinia 02.JPG Black sea fauna actinia 01.jpg Black sea fauna hermit crab 01.JPG
Медуза коренерот
біля румунського узбережжя
Голуба губка

Історія[ред.ред. код]

Античність[ред.ред. код]

Зв'язки Північного Причорномор'я з Півднем відомі з праісторичних часів ще з доби егейської культури. Вже в 2 тисячолітті тут оперували грецькі пірати й купці, які згодом створили на північних берегах моря купецькі факторії, що перетворилися у VI — V століттях до Христа на міста-держави. Найважливіші з них: Тіра, Ольвія, Керкинітида (Євпаторія), Херсонес, Фанаґорія, Танаїс тощо. Північне Причорномор'я тоді населяли скіфи, згодом їх замінили сармати. Основою народного господарства грецьких міст була торгівля сільськогосподарськими продуктами, в основному пшеницею, яку експортували до Греції, а завозили вино, олію і предмети розкоші для скитської верхівки (вироби мистецького промислу, тканини тощо). Вплив високорозвиненої грецької культури сягнув за посередництвом грецьких міст углиб східної околиці Європи. З грецьких місь і міських поселень обабіч Керченської протоки у VI — V століттях до Христа постало Боспорське царство з столицею в Пантікапеї. У II — I століттях до нової ери воно стало частиною Понтійського царства, а з I століття Римської імперії. Саме на той час припадає другий період економічного і культурного розвитку Північного Причорномор'я.

Наскоки готів у III столітті, які увійшли в Причорномор'я й знищили більшість грецьких міст, а з IV століття велике переселення тюрко-монгольських народів з Азії в причорноморські степи і далі на захід та занепад Римської імперії спричинили занепад майже всіх міст узбережжя; найбільших втрат завдав їм наскок гунів у середині IV століття. За ними перейшли до Північного Причорномор'я болгари, авари й угорці. У IX столітті Візантія (Східна Римська імперія) заволоділа уцілілими в Криму грецькими колоніями (найбільше з них — Херсонес).


Середньовіччя[ред.ред. код]

Карта Чорного моря від 1559 року

За ранньої доби української історії західне Причорномор'я заселяли предки східних слов'ян — анти, а пізніше літописні племена уличів і тиверців. Перші київські князі Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав і Володимир здобули та поширили доступ до Чорного моря, навіть здійснювали морську експансію: з історичних джерел відомі морські походи на Царгород (860), а далі походи Олега (911) й Ігоря (945) на Візантію, які закінчилися вигідними для Руси торгівельними договорами. Для закріплення доступу до моря збудовано ряд городів: Олешшя над гирлом Дніпра, Пересічень — правдоподібно над нижньою течією рік Дністра і Прута, Руський порт у гирлі Дону; наприкінці IX століття Тмуторокань у гирлі Кубані, що стала центром Тмутороканського князівства. Намагання князя Святослава створити другий руський причілок у гирлі Дунаю в боротьбі з Болгарією і Візантією не мали успіху. Князь Володимир намагався здобути у Візантії південний Крим, завоював Херсонес (Корсунь), який однак не залишився в його володінні; та Київська держава здобула для себе природний морський кордон (вперше природний кордон українського народу), забезпечила русько-візантійську торгівлю і відкрила на Русь шлях впливам візантійської культури.

Зв'язок Київської держави з Чорним морем послабили орди кочовиків, які йшли зі сходу на причорноморські степи: з початку X століття печеніги, потім на недовгий час торки і з сер. XI століття половці. Лише шляхом значних потуг Київ продовжував утримувати сполучення Дніпром з Чорним морем. Вже з середини XIII сторіччя була втрачена Тмуторокань, оскільки нею заволоділа Візантія. Краще сполучення з морем мало Галицьке князівство, згодом Галицько-Волинська держава, які мали пристані Білгород і Малий Галич (Ґалац).

Татаро-монгольська навала (12401241) відірвала Україну від моря, хоч сліди українських поселень залишилися. Тоді ж на берегах постали італійські (ґенуезькі й венеційські) колонії: Кафа — Теодосія і Судак у Криму, Тана в гирлі Дону, Білгород-Монкастро в гирлі Дністра, через які проникали на українські землі не тільки західно-европейські товари, але й культурні впливи. Італійські міста визнавали зверхність нового володаря Криму і Причорномор'я — татарської Золотої Орди.

Наприкінці XIV сторіччя, скориставшись з ослаблення Золотої Орди, литовський князь Витовт відібрав у татар частину Півдня України та поширив свої володіння над Чорним морем, що й уможливило відновити українські колонізаційні заходи, зокрема простежується багато новозаснованих укріплень і митних городів над долішніми течіями Дніпра (замок Св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї тощо. Ці тимчасові здобутки були втрачені, коли після розпаду Золотої Орди до влади прийшли більше аґресивні орди (середина XV сторіччя): Велика Орда і, зокрема, Кримський ханат. Останній опанував Крим та більшість північного Причорномор'я і у 1478 році визнав зверхність нової потуги — Туреччини. У 1453 Туреччина захопила Царгород і наприкінці XV століття утвердилася на всьому Чорному морі, що стало відтоді майже на 300 літ її внутрішнею водоймою. Туреччина опанувала й італійські колонії, а Молдавія стала її васалом. Туреччина заснувала над морем фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; над нижнім Дніпром постали татарські укріплення. Разом з цим Чорне море перестало бути для України вікном у світ. У процесі татарських наскоків частина лісостепової України була спустошена, і постійно заселена українцями територія відсунулася так далеко від морів, як ніколи перед тим. Виявом самооборони українців було козацтво, зокрема Запорізька Січ (з сер. XVI сторіччя), яка не тільки спинила наскоки татар, але й сама перейшла до нападів (зокрема 15891621) на своїх чайках на прибережні татарські й турецькі міста: Євпаторію, Синоп, Трапезунд, на фортеці при гирлі Дунаю (Білгород, Кілію, Ізмаїл), досягаючи навіть передмість Стамбулу.

Російська експансія[ред.ред. код]

Іван Айвазовський. Чорноморський флот в Феодосійській бухті. 1839

Значні політичні зміни в басейні Чорного моря почалися наприкінці XVII століття коли Москва, використавши ослаблення Османської імперії, в ряді воєн з нею змогла здійснити свої плани: здобути доступ до теплих морів і захопити турецькі володіння на північному Причорномор'ї. Спершу Московське царство здобуло турецько-татарські фортеці на долішнім Дону (1695), потім фортецю Азов. У ряді воєн з Туреччиною (17351739, 17681774, 17871791) Росія витиснула її з Північного Причорномор'я (зокрема, на підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) і у 1783 заволоділа всім Кримським ханством. У 1812 році до Російської імперії приєднано і Причорномор'я між Дністром та Дунаєм (Бесарабія). Ліквідація Кримського ханства дозволила його швидку колонізацію українцями (почасти росіянами, менше болгарами, німцями, греками). Таким чином, українська етнографічна територія значно збільшилася (нові землі: Південна Україна (Новоросія, Таврія, Кубань), і вона по віках перерви вже назавжди здобула природний морський кордон та зв'язок зі світом. У XIX столітті важливою подією в історії регіону була Кримська війна (18531856).

XX століття[ред.ред. код]

Відроджена українська держава 1917 року охопила чорноморське узбережжя від гирла Дністра до Криму й Азовського моря по Маріупіль. Військо УНР зайняло Крим у квітні 1918, але мусило його покинути на вимогу німців. Це й спричинило втрату Україною Чорноморського флоту у Севастополі, який вже підняв українські прапори. За гетьмана П. Скоропадського Крим визнав українську зверхність, закріпленню якої перешкодили дальші події.

З кінця 1918 по кінець 1920 року північне узбережжя Чорного моря було територією боротьби між Армією УНР (1918 — 1919), більшовиками, французьким десантом, військом Денікіна, а згодом Вранґеля, а також українськими повстанцями. З кінця 1920 року все узбережжя опинилося в руках більшовиків: воно увійшло до складу УСРР, Крим і Кавказький берег до складу РРФСР; узбережжя між Дунаєм і Дністром (Бессарабія) окупувала Румунія до літа 1940, коли воно було приєднане до УРСР.

За німецько-радянської війни 1941 — 1945 років німецьке військо окупувало Крим від 1941 — 1942 до другої половини 1943 — початку 1944. У 1954 році Кримську область приєднано до УССР.

Статус проток[ред.ред. код]

Довгий час не був вирішений міжнародно-правний статус чорноморських проток Босфору і Дарданеллів та розташованого між ними Мармурового моря, які були у володінні Туреччини. На підставі Кучук-Кайнарджійського мирного договору (1774) Російська імперія дістала від Туреччини право вільного проходу через протоки для торгового флоту. Від 1821 року це право одержали й інші держави. Право проходу військових кораблів мали тільки Туреччина та Росія. Після Кримської війни на підставі Паризького мирного договору Росія не мала права тримати свій військовий флот на Чорному морі, яке було проголошене нейтральним. Згодом морем почали плавати воєнні кораблі причорноморських держав, а з деякими обмеженнями й інших держав. Сучасний статус проток з невеликими пізнішими змінами регулюють постанови конференції в Монтре 1936 року; вони передбачають свободу судноплавства Чорним морем з деякими обмеженнями для військового флоту.

Чорне море в Україні[ред.ред. код]

Береги Чорного і Азовського морів є природними межами українських земель на півдні, в цих морях проходить південний кордон держави. Чорне море є природним кордоном України з півдня, одночасно воно пов'язує її зі світом. Цим шляхом від початку її історії проходили з півдня економічні, політичні і культурні впливи; завдяки рікам, що течуть до Чорного моря (Дунай, Дністер, Буг і насамперед Дніпро, а на східних межах України Дон), вони могли легко сягати в глибину українських земель. Дніпро і Варязький шлях були головними артеріями Київської держави, що сполучали Чорне і Балтійське моря. Над Дніпром і його притоками лежить більшість стародавніх міст Русі-України.

На північному узбережжі Чорного моря перехрещувалися впродовж віків три напрями експансії.

  • Народи, що жили в Україні (в IX сторіччі Київська держава), хотіли дійти до Чорного моря.
  • Середземноморські народи (греки, візантійці, італійці) хотіли опанувати найбільше висунену на північ частину моря.
  • Але на Північне Причорномор'я (у степову смугу) споконвіку приходили орди кочовиків з Азії і намагалися відсунути від Чорного моря народи, які жили на Причорномор'ї, і знищити колонії середземноморських народів.

Так виникали конфлікти за володіння північними берегами Чорного (також Азовського) морів, які тривали століттями. Це й було причиною, що український народ здобув Чорне море як свою тривалу межу пізно: остаточно тільки наприкінці XVIII сторіччя.

Сучасну (етнічну) межу українського народу над Чорним морем можна поділити на 4 відтинки:

Економіка[ред.ред. код]

Ексклюзивні економічні зони Чорного моря

Вигідне положення, недалека відстань від джерел вугілля (Донбас), залізної (Кривий Ріг, Керч) і марганцевої (Нікополь) руд, зручна доставка іншої сировини стали причиною бурхливого розвитку промисловості та значного скупчення населення на чорноморському узбережжі. Найбільшими (у дужках число мешканців у тисячах, станом на 1986 рік) осередками є Одеса (1 132), Миколаїв (493), Херсон (352), Севастополь (345), Керч (163), Новоросійськ (175)[6].

Транспорт[ред.ред. код]

Транспортна інфраструктура на півночі Чорного моря почала розвиватись наприкінці XVIII століття після захоплення Причорномор'я Російською імперією водночас з колонізацією краю та спорудженням портів у Херсоні (1778), Севастополі (1784), Миколаєві (1788), Ізмаїлі (1790) й Одесі (1794). У 1828 році розпочалося судноплавне сполучення між Одесою та Євпаторією. 1838 року було засноване Чорноморське пароплавне товариство, а 1856 — Російське товариство мореплавства. На розвиток морського транспорту мала великий вплив у 1860-их роках побудова залізниць, які пов'язували чорноморські порти зі Східною Європою. Побудова Суецького каналу (1867) уможливила плавання по Індійському океанові. Чорноморський й Азовський флоти під російським прапором станом на 1913 рік складався з 416 кораблів, 807 вітрильників і 82 моторних суден, разом 473 000 брутто—тон (42% тоннажу Російської імперії). Українські порти обслуговувались переважно закордонними кораблями, зокрема, грецькими. 87% вантажообігу припадало на експорт і ледве 13% на імпорт, головним чином через Одесу. Експорт чорноморського басейну:

  • зерно (45% тоннажу),
  • вугілля (20%),
  • руди (8%),
  • метали (2,6%),
  • цукор (2%),
  • будівельні матеріали тощо.

Воєнні події 19171921 років спричинили майже повний занепад чорноморського флоту (станом на 1922 рік ледве 5% довоєнного стану — всього 66 кораблів). 1925 року вантажообіг становив 2,1 млн тон (19% довоєнного). Керівництво чорноморсько-азовського пароплавства у 1922 році було підпорядковане Центральному управлінню морського флоту в Москві; пізніше перейменоване на Радянський торговий флот, у 1930 році — на Українське чорноморське пароплавство, а після війни цілковито реорганізоване й підпорядковане Міністерству морського флоту СРСР (1954). За перші п'ятирічки чорноморський флот було частково відбудовано й модернізовано. 1938 року флотилія нараховувала 167 суден загальним тоннажем 469 000 тонн і 200 суден місцевого значення. Обіг зріс з 5,8 млн тон (1938) до 10,3 млн тон (1940); пасажирський рух до 2 млн осіб. Ще більше, ніж до революції, експорт переважав над імпортом; обіг із закордоном сягав 1/3 усіх обігів (у 1914 році — половина). Змінилися роди вантажів — на перше місце висунулося кам'яне вугілля, далі — нафта, збіжжя, руди, метали, дерево, сіль, будматеріали та ін.

За часів Другої Світової війни загинула половина чорноморського флоту, зазнали знищення порти (особливо в Одесі й Севастополі). Довоєнного стану досягнуто було лише близько 1950 року, і відтоді потужність флоту і пасажирський рух постійно, зростали:

  • 1960 рік — 19 млн тон — 16,6 млрд тонно-миль,
  • 1965 рік — 29 млн тон,
  • 1970 рік — 38,2 млн тон,
  • 1978рік — 50,3 млн тон — 100,5 млрд тонно-миль (1/3 СРСР, 2% світової флотилії).

Флот було повністю модернізовано; судна модерних типів збудовано на українських корабельнях (Миколаїв, Одеса, Херсон, Керч), а також за кордоном. Модернізовано порти, побудовано великий порт Іллічівськ біля Одеси, розбудовано транспортний зв'язок із закордоном. Як і до війни, в транспортуванні Чорним морем беруть жваву участь грецькі, англійські, французькі, італійські та кораблі інших країн. Важливе значення має водне сполучення Дніпро — Чорне море — Дунай. У малому каботажі спеціальне значення має привіз до Одеси вугілля із Маріуполя і нафти та мангану з портів Кавказу (Поті, Туапсе, Батумі). У пасажирському русі найбільше значення має Одеса, сполучена пароплавством з усіма важливішими портами Середземного моря: Марселем, Венецією, Бейрутом та ін., а Дунаєм — з Будапештом, Бєлградом та Віднем.

Транспортування нафти та нафтопродуктів, злив у море брудних промислових і побутових відходів є причиною забруднення моря, на що тепер звернено увагу науковців та громадскості.

Головні порти[ред.ред. код]

Найбільшим портом (з початку XIX століття) є Одеса; у 1973 році її вантажообіг становив близько 20 млн тон, майже половина припадала на (як імпорт так і експорт): нафту і нафтопродукти, далі на руди, вугілля, метали, хімічні речовини. За 25 км від Одеси лежить порт Іллічівськ, заснований у 1950 році як філіал одеського, від 1963 року він став самостійним. Через ці два порти йде різноманітна сировина та промислова продукція. Третім портом (30 км на схід від Одеси) є порт Южне. При гирлі Дніпра — порт Херсон — розподільний центр дніпровських, морських і залізничних вантажів; він є також важливим пасажирським портом. З порту в Миколаєві вивозять манганові й залізні руди, вугілля; тут і в Севастополі розташовані бази воєнного флоту. Інші великі порти в Криму — Керч, Феодосія та Євпаторія. При гирлі Дунаю — порти Ізмаїл, Рені, Джурджулешти (Молдова). На північному Прикавказзі найважливішим портом є Новоросійськ (переважно перевантаження нафти та цементу).

Природні ресурси Чорного моря і Причорномор'я[ред.ред. код]

Вода лиманів та мілководних заток має значну кількість солей натрію (Na), калію (K), магнію (Mg); на їх базі працює Сакський хімічний завод у Криму. У соляних лиманах (наприклад, Куяльницький, Хаджибейський) є поклади лікувальних грязей.

Промислова риболовля[ред.ред. код]

Чорноморський басейн багатий на біологічні ресурси; найбільше значення має вилов риби (близько 1 млн тон щороку), головним чином хамси, шпротів, осетрів, тюльки, скумбрії, кефалі, лосося, бичків, оселедців, сардини тощо. Промислове значення мають деякі водорості, з яких одержують агар-агар, йод тощо, і молюски мідії (колись використовувалась як корм для хатніх тварин). На базі цих ресурсів розвинулася харчова та легка промисловість, особливо рибоконсервна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Ізмаїл, Керч та інші).

Рекреаційні ресурси[ред.ред. код]

Корисні кліматичні умови, наявність піщаних пляжів, краєвиди кримського південного узбережжя, а також згадані лікувальні грязі є причиною, чому чорноморське узбережжя є найважливішим курортним, відпочинковим і туристичним районом України. На берегах Чорного моря відпочивають щороку 10 — 12 млн осіб. Особливо важливі смуги для курортного господарства: Південне узбережжя Криму з центром у Ялті, Одеський курортний район, район Євпаторії в Криму і Кавказьке узбережжя Росії, піщані пляжі Болгарії.

Екологія[ред.ред. код]

Характерною особливістю Чорного моря є повна (за винятком низки анаеробних бактерій) відсутність життя на глибинах понад 150–200 м через насиченість глибинних шарів води сірководнем (H2S).

Узбережжя Чорного моря та басейни річок, що впадають в нього, є районами з високим антропогенним навантаженням, щільно заселені людиною ще з античних часів. Екологічний стан Чорного моря в цілому несприятливий. Серед основних чинників, що порушують рівновагу в екологічній системі моря, можна виділити:

  • сильне забруднення річок, що впадають у море, особливо стоками з полів, що містять мінеральні добрива, особливо нітрати і фосфати. Це спричиняє бурхливе зростання фітопланктону («цвітіння» моря — інтенсивний розвиток синьо-зелених водоростей), зменшення прозорості вод і загибель багатоклітинних водоростей.
  • забруднення вод нафтою і нафтопродуктами (найзабрудненішими районами є західна частина моря, на яку припадає найбільший об'єм танкерних перевезень, а також акваторії портів). Це приводить до загибелі морських тварин і забруднення атмосфери за рахунок випаровування нафти і нафтопродуктів з поверхні води.
  • забруднення вод моря відходами людської життєдіяльності — скидання неочищених або недостатньо очищених стічних вод тощо.
  • масовий вилов риби і заборонене, але використовуване донне тралення, що знищує донні біоценози.
  • зміна складу флори і фауни водного світу під впливом антропогенних чинників (зокрема, витіснення корінних видів екзотичними, такими, що з'являються в результаті дії людини). Так, наприклад, за оцінками фахівців з Одеського відділення ЮгНИРО[7], тільки за одне десятиліття (з 1976 по 1987 рік) поголів'я чорноморської афаліни скоротилося з 56 тисяч до 7 тисяч особин.

Для охорони навколишнього середовища в районі Чорного моря в 1998 році було прийнято Угоду зі збереження китоподібних у Чорному та Середземному морях en:ACCOBAMS (англ. Agreement on the Conservation of Cetaceans of the Black Sea, Mediterranean Sea and Contiguous Atlantik Area), де одним з основних питань є охорона дельфінів.

Основним міжнародним документом, що регулює питання охорони Чорного моря, є Конвенція про захист Чорного моря від забруднення[8], яку підписали шість чорноморських країн — Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина і Україна в 1992 в Бухаресті (Бухарестська конвенція). Також в червні 1994 року представниками Австрії, Болгарії, Хорватії, Чеської Республіки, Німеччини, Угорщини, Молдавії, Румунії, Словаччини, Словенії, України і Європейського Союзу в Софії була підписана Конвенція про співпрацю із захисту і стійкого розвитку річки Дунай. В результаті були створені Чорноморська комісія (Стамбул), і Міжнародна комісія з охорони річки Дунай (Відень). Ці органи виконують функцію координації природоохоронних програм, здійснюваних в рамках конвенцій.

Чорне море в публіцистиці, науці та культурі[ред.ред. код]

Зацікавлення чорноморською проблематикою пожвавлюється в Україні в XIX-XX століттях. За російської революції 1905 року в колах південно-українського дворянства була популярна думка про утворення автономної Чорноморської республіки з центром в Одесі. За Першої Світової війни серед українців зростає зацікавлення проблемою проток, що сполучають Чорне і Середземне моря. Тоді ж у провідних українських політичних колах обговорювались плани утворення так званої Чорноморської федерації країн, що перебувають

« у сфері нашої чорноморської орієнтації, об'єднані Чорним морем, як центром комунікації, в різнорідних культурних і політичних взаєминах[9]  »

На геополітичне значення Чорного моря для України звернув увагу С. Л. Рудницький[10]. Юрій Липа розвинув «чорноморську доктрину» (1940) і створив з Л. Биковським та іншими Український Чорноморський Інститут, який проводив у 1940-их роках досить жваву видавничу діяльність («Чорноморський Збірник» та інші видання).

Історичним проблемам Чорного моря присвячували велику увагу українські вчені, зокрема, історики, археологи й економісти (А. Скальковський, М. Слабченко, О. Дложевський, М. Міллер, А. Коцевалов, М. Тищенко й інші.). Для дослідження цих питань багато зробили також Одеське товариство історії і старожитностей та Таврійська архівна комісія, а в 1920-х роках — Одеське товариство краєзнавства й Одеське наукове товариство при ВУАН.

Над вивченням Чорного моря та його ресурсів працювали різні науково-дослідні установи: Інститут біології південних морів АН УРСР, Морський гідрофізичний інститут АН УРСР (обидва в Севастополі); Азово-Чорноморський науково-дослідний інститут морського і рибного господарства та океанографії (Керч), Севастопольський відділ Державного океанографічного інституту, Чорноморський філіал Всесоюзного науково-дослідного проектного інституту морського флоту тощо.

Чорному морю присвячено увагу в українському письменстві: Т. Шевченко, О. Олесь, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, 3. Тулуб та ін. І в мистецтві: І. Айвазовський, А. Куїнджі, С. Васильківський, О. Грищенко й ін.

Регіональні організації Чорноморського басейну[ред.ред. код]

ГУАМ — Організація за демократію та економічний розвиток
   члени
   спостерігачі
BSEC Організація чорноморського економічного співробітництва

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Чугуєнко М. В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. — 128 с. іл.
  2. «Щорічник стану морів Росії за гідрохімічними показниками. 2008 рік. Чорне море». // oceanography.ru. Архів оригіналу за 2012-03-01. Процитовано 2012-2-29. 
  3. «Новоросійська бора і байкальська сарма». // meteoweb.ru. Архів оригіналу за 2012-03-01. Процитовано 2012-2-29. 
  4. а б стаття «Чёрное море» у БСЭ (рос.)
  5. «Єсімов». Архів оригіналу за 2011-08-22. 
  6. Дані за статистикою 1986 року.
  7. ЮгНИРО
  8. Конвенція про захист Чорного моря від забруднення
  9. М. Грушевський у книзі «На порозі Нової України», К. 1918.
  10. Рудницький С. «Українська справа зі становища політичної географії», 1923.

Література[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  2. Альтман Л. Черное море. Симферополь 1965. (рос.)
  3. Белинский Н., Истошин Ю. Моря, омывающие берега Советского Союза. М. 1956. (рос.)
  4. Виноградов К. А. Очерки по истории отечественных гидробиологических исследований на Черном море. Киев, 1958. (рос.)
  5. Водяницкий В. Черное море в свете новейших исследований. Симферополь 1951. (рос.)
  6. Волобой П. Розвиток транспорту УкрРСР. К. 1958.
  7. Воронков А., Клементьев Ю. Морской торговый флот СССР. М, 1969. (рос.)
  8. Ганусенко І. Боротьба східних слов'ян за вихід до Чорного моря. К. 1966.
  9. Греве В. Ресурси Чорного моря і їх охорона. Вісник AH УРСР. ч. 11. К. 1971.
  10. Добровольский А. Д., Залогин Б. С. Чёрное море в книге: Моря СССР. Изд-во Моск. ун-та, 1982. (рос.)
  11. Еремеева Е. Черное море. Симферополь 1965. (рос.)
  12. Звери Чёрного Моря. Симферополь: Таврия, 1996. ISBN 5-7780-0773-6 (рос.)
  13. Зенкович В. Берега Черного и Азовского морей. М. 1958. (рос.)
  14. Зенкевич А. Биология морей СССР. М. 1963. (рос.)
  15. Иванов М. В., Вайнштейн М. В., Гальченко М. Ф. и др. Распределение и геохимическая активность бактерий в осадках // Изучение генезиса нефти и газа в Болгарском секторе Черного моря. София, 1984. (рос.)
  16. Кротов А. Жизнь Черного моря. О. 1949. (рос.)
  17. Кузминская Г. Черное море. Краснодар 1977. (рос.)
  18. Липа Ю. Чорноморська доктрина. І, II. В. 1940, 1942, III. Майнц — Кастель, 1947.
  19. Степанов В., Андреев В. Черное море. П. 1981. (рос.)
  20. Филиппов Д. М. Циркуляция и структура вод Черного моря, Москва, 1968. (рос.)
  21. Petko Dimitrov, Dimitar Dimitrov. THE BLACK SEA, THE FLOOD AND THE ANCIENT MYTHS. — Varna, 2004.

Посилання[ред.ред. код]

Фауна[ред.ред. код]