Саксофон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Саксофо́н (англ. saxophone, італ. saxofono від імені винахідника та грец. φωνη) — духовий музичний інструмент.

Сконструйований у 1841 р. бельгійським майстром Адольфом Саксом (патент 1846 р.) Виготовляється з латуні. Має конічний стовбур, мундштук з одинарною тростиною (як у кларнета) та систему клапанів (як у гобою та флейти), завдяки чому належить до сімейства дерев'яних духових.

Історія[ред.ред. код]

Винайдення[ред.ред. код]

Саксофон був вперше продемонстрований Адольфом Саксом у 1841 році на виставці в Брюселі. Початково автор називав свій винахід «мундштучним офіклеїдом» — Сакс намагався усунути інтонаційні розбіжності між дерев'яними і мідними інструментами духових оркестрів, заповнити тембровий простір між ними, і для цієї мети зайнявся переробкою офіклеїдів — мідних духових з клапанною системою. Нововведення Сакса полягало головним чином у заміні чашоподібного мундштука одинарною тростиною (як у кларнета), а також вдосконаленні системи клапанів за принципом німецького флейтиста Теобальда Бема.

12 червня 1842 Гектор Берліоз опублікував у Паризькому часописі «Journal des Debats» статтю, в якій назвав винахід Сакса «саксофоном», згодом ця назва закріпилася за інструментом. Берліоз став також автором першого твору, спеціально написаного для інструментального складу із включенням саксофону — хоралу для голосу і шести духових. Окрім саксофона в хоралі використовуються інші інструменти, вдосконалені Саксом, зокрема бас-кларнет. 3 лютого 1844 композитор сам продиригував цим твором, а вже в грудні саксофон вперше з'явився в оперному оркестрі на прем'єрі опери Жоржа Кастнера «Останній цар Іудеї». У тому ж році саксофон був представлений на промисловій виставці в Парижі[1].

21 березня 1846 а Сакс отримав патент на «систему духових інструментів, званих саксофонами», що включала вісім різновидів. За рік до того саксофони разом з іншими сконструйованими інструментами, саксгорнами і саксотрубами, були введені до французьких військових оркестрів для заміни гобоїв, фаготів і валторн.

Входження до європейської музики[ред.ред. код]

Будучи знавцем оркестровки і можливостей інструментів, Берліоз включив до своєї праці «Мистецтво інструментування» досить велику статтю про саксофони і дав цим інструментам позитивну характеристику. Композитори періодично включали саксофон до оркестрів (як правило, в операх): Галеві — «Вічний жид» (1852), Мейєрбер — «Африканка» (1865), Тома — «Гамлет» (1868) і «Франческа да Ріміні» (1882), Деліб — «Сільвія» (1876), Массне — «Король Лахорський» (1877) , «Іродіада» (1881) і «Вертер» (1886), Сен-Санс — «Генріх VIII» (1883), Венсан д'Енді — «Лютий» (1895) та інші. У симфонічному оркестрі саксофон використовувався набагато рідше, один з найвідоміших випадків його застосування — музика Жоржа Бізе до драми Альфонса Доде «Арлезіанка» (1874), де інструмент має два великі сольні епізоди.

У 18571870 роках Сакс викладав гру на саксофоні у військовому училищі при Паризькій консерваторії. За ці роки він підготував ряд першокласних музикантів і надихнув композиторів на створення творів, написаних спеціально для саксофона. Однак через вибух Франко-прусської війни (1870), попит на новий інструмент зменшився, клас саксофону в Паризькій консерваторії був закритий до 1942 року, а центр розвитку інструменту перемістився до Америки.

Входження до джазу[ред.ред. код]

Кінець XIX століття в США є епохою зародження джазу, і саксофон, завдяки специфічному звуку і величезним можливостям вираження, швидко завоював популярність у цьому музичному напрямку. Приблизно з 1918 року, за висловом одного з критиків, країну заполонила «саксофономанія». Налагоджене масове виробництво цих інструментів сприяло їх швидкому поширенню, і навіть ранні джазові записи кінця 1910-х — початку 1920-х років свідчать про велику популярністю саксофону в джазі.

В епоху свінгу (з середини 1930-х років) стали модними джазові оркестри (біґбенди), в яких група саксофонів стала обов'язковою. Як правило, до складу такого оркестру входило не менше п'яти саксофонів (два альтових, два тенорових і один баритоновий), однак склад міг змінюватися, при цьому один з саксофоністів також інколи грав на кларнеті, флейті або різновиді саксофону (сопрано або сопраніно). Серед видатних саксофоністів цього часу, що грали соло — Лестер Янг (1909—1954), Коулмен Гокінс (1904—1969), пізніше — Чарлі Паркер (1920—1955).

XX століття[ред.ред. код]

Проникнення джазу до Європи 1920 сприяло відродженню зацікавлення до інструменту і в європейських країнах. До саксофону звернулися такі композитори як Даріюс Мійо, Моріс Равель, Пауль Хіндеміт, а з 1930-х років і радянські композитор — Дмитро Шостакович, Арам Хачатурян та інші. Саксофон став одним з провідних інструментів. У другій половині XX століття великими виконавцями були Джуліан «Кененбол» Едерлі (1928—1975), Джон Колтрейн (1926—1967), Джері Маліґен, Бад Шенк, Філ Вудс та багато інших.

З 1969 року регулярно відбуваються Всесвітні конгреси саксофоністів, у рамках яких проводять конкурси та фестивалі, видаються книги і періодичні видання. У 1995 році в Бордо був відкритий Європейський центр саксофону, завданням якого є збирання всіх існуючих матеріалів, що мають відношення до саксофону, і подальше впровадження цього інструменту до сучасної музики.

Серед відомих українських виконавців — Київський квартет саксофоністів на чолі з заслуженим артистом України Юрієм Василевичем створений у 1985. Саксофон викладається у Національній музичній академії Україні та інших музичних закладах країни.

Будова саксофону[ред.ред. код]

Мундштуки, тростини, лігатури, ковпачок тенорового саксофону

Саксофон виготовляють, як правило, зі спеціальних сплавів: томпаку (сплаву міді і цинку), пакфонгу (той самий склад, з додаванням нікелю) або латуні. Конічну трубку саксофону для компактності вигнають у формі цибуха. Високі різновиди саксофону (сопрано і сопраніно) мають невелику довжину і тому зазвичай не згинаються. Сучасні фірми-виробники музичних інструментів інколи випускають прямі басові саксофони і, навпаки, вигнуті сопранові, але це практикується рідко, як експеримент.

Саксофон складається з трьох частин: розтруба, власне корпусу, і «ески» (тонкої трубки, що продовжує собою корпус). На еску насаджується мундштук, будова якого дуже схоже на будову мундштука кларнета: він також має дзьобоподібну форму, виготовляється з чорного ебоніту чи пластику, а іноді з металу. Різноманіття жанрів і напрямів, в яких використовується саксофон, визначило велику кількість варіантів будови самого мундштука в залежності від необхідного звучання.

Мундштуки відрізняються один від одного за такими параметрами, як «паща» (відстань від кінчика тростини до верхнього кінчика мундштука) і довжина виїмки (довжина вільної частини притиснутої до мундштука тростини). Для класичного виконання використовуються мундштуки з меншими пащами, для інших жанрів — з ширшими.

Тростини альтового (ліворуч) і тенорового саксофонів

Звукоутворюючим елементом саксофону є тростина (язичок), яка теж схожа за будовою з тростиною кларнета. Зазвичай для її виготовлення застосовується бамбук або очерет, однак деякі моделі робляться із синтетичних матеріалів. Залежно від різновиду саксофона, та його призначення, тростини мають різні розміри.

Палиця прикріплюється до мундштука за допомогою особливого пристосування — лігатури (машинки) — невеликого хомутика з двома гвинтами. Лігатура для класичного саксофону робиться з металу, джазові музиканти використовують також і шкіряні лігатури , що надають тростині вільніші коливання.

Для збереження тростини від випадкового пошкодження використовується спеціальний металевий або пластмасовий ковпачок, який надягають на мундштук, коли інструмент довго не використовується.

Саксофон забезпечений складною системою клапанів, що закривають і відкривають отвори на його корпусі. Їх кількість варіюється від 19 до 22 в залежності від різновиду інструменту.

Різновиди саксофонів[ред.ред. код]

Існує декілька різновидів саксофонів:

Сімейство саксофонів
Сопранові (in B, in C) та сопраніновий (in Es) саксофони
  • Сопраніно — у вигляді прямої труби, найвищий за теситурою різновид. Як правило в строї Es
  • Сопрано — звучання делікатне й солодке, як правило у вигляді прямої труби, в строї B (рідше C)
  • Альт — багате й тепле звучання, найпоширеніший різновид — у вигляді S, в строї Es (рідше F)
  • Тенор — чисте й виразне звучання, у вигляді S, в строї B (рідше C)
  • Баритон — глибоке, дещо хрипкувате звучання, у вигляді S із підвищенням в верхній частині, в строї Es (рідше F)
  • Бас — порівняно рідко вживаний різновид, в строї B (рідше C)

Початково Сакс сконструював дві групи саксофонів. Перша група включала інструменти in C і in F — вони призначалися для симфонічних оркестрів, друга група — інструменти in B та in Es — призначалася для військових духових оркестрів. Однак незабаром з'ясувалося, що інструменти військових оркестрів мають ряд переваг перед саксофонами in C і in F. Поступово інструменти «симфонічних» строїв вийшли з ужитку і після 1930 року масово вже не випускалися, хоча сопрановий саксофон in C зрідка використовується деякими музикантами.

Діапазон саксофону складається з трьох регістрів: низького, середнього і високого, і покриває дві з половиною октави. У деяких сучасних творах використовується «фальцетний» регістр (вище високого), що досягається за допомогою спеціальної аплікатури, яка дозволяє досягти «флажолетного» гармонійного звучання.

Техніка гри на саксофоні[ред.ред. код]

Фрагмент клапанного механізму альтового саксофона

Аплікатура саксофона близька до аплікатури гобоя, а принцип видобування звуку подібний до звуковидобування на кларнеті. При цьому регістри саксофону більш однорідні, ніж регістри кларнета.

Можливості саксофона дуже широкі: за технічною рухливістю, особливо в легато, він конкурує з кларнетом, можлива велика амплітуда вібрації звуку, чітке акцентоване стаккато, ґліссандування. До того ж саксофон володіє значно більшою, ніж у інших дерев'яних духових, силою звуку (приблизно як у валторни). Його здатність органічно зливатися як з групою дерев'яних, так і мідних духових допомагає йому успішно поєднувати ці групи за тембром[2].

У джазі і при виконанні сучасної музики саксофоністи використовують найрізноманітніші прийоми гри — фруллато (тремоло на одній ноті за допомогою язика), резонансне звучання, виконання в надвисокому регістрі з флажолетним звучанням, багатоголосне звучання і ін.

Використання в музиці XX століття[ред.ред. код]

В академічній музиці саксофони використовується і як сольний інструмент, у складі духових оркестрів та, інколи, у складі симфонічних оркестрів. Як сольний інструмент і як учасник ансамблів саксофон широко використовується в джазі.

Саксофон у симфонічному оркестрі[ред.ред. код]

сопрановий саксофон

Початок XX століття позначився відновленням зацікавлення класичних композиторів до саксофону. У 1920-ті роки в свої твори його ввели Даріус Мійо (балет «Створення світу»), Жермен Тайфер, Моріс Равель«Болеро» використовується відразу три саксофони — сопраніно, сопрано і тенор), Пауль Хіндеміт (опера «Кардильяк», 1926) та інші. Значну роль для відновлення зацікавлення до інструменту відіграв джаз, який у 1920-ті роки набував популярності в Європі.

У наступне десятиліття саксофон був задіяний у таких творах, як балет «Золотий вік» Д. Шостаковича (1930), сюїта «Поручик Кіже» (1934) С. Прокоф'єв, ораторія «Жанна д'Арк на вогнищі» (1935) А. Онеггера, «Концерт пам'яті ангела» і опера «Лулу» А. Берга, балет «Ґаяне» А. Хачатуряна. Ліричне соло саксофона звучить у середній частині «Симфонічних танців» С. Рахманінова.

У творах українських композиторів можна відзначити використання саксофону в балеті Є. Станнковича «Різдвяна ніч».

Сольні твори для саксофону[ред.ред. код]

Сольний репертуар класичного саксофоніста включає такі твори, як: Рапсодія Дебюссі, Концерт, тв. 109 О. Глазунова, Балади Франка Мартіна, Хорал з варіаціями, тв. 55 Венсана д'Енді; Камерне концертіно Ж. Ібера; «Легенда» Ф. Шмітта; Концерт для двох фортепіано, хору та квартету саксофонів з оркестром (1934) Жермена Тайфера.

В другій половині XX століття серед виконуваних творів для саксофону — Сюїта для саксофону і гітари, тв. 291 (1976), Тріо для трьох саксофонів, тв. 331 (1979), Концерт для саксофона і струнного оркестру, тв. 344 (1980) А. Гованеса; Концерт для квартету саксофонів з оркестром Ф.Гласса (1995); Концерт для саксофона і віолончелі з оркестром М.Наймана (1996) та інші.

Для саксофону пишуть твори ряд українських композиторів: Віталій Годзяцький, Володимир Шумейко, Олександр Козаренко, Жанна і Левко Колодуби, Юрій Іщенко. Мирослав Скорик аранжував для Київського квартету саксофоністів свою знамениту «Мелодію», яка 30 травня 2014 року була виконана разом із саксофоністом №1 у світі Клодом Делянґлом, професором Паризької консерваторії.

Саксофон в джазі[ред.ред. код]

Починаючи з регтайму, диксиленду та свінгу і закінчуючи авангард-джазом, саксофон є найпопулярнішим інструментом джазу, а врешті символом джазу. Серед найвидатніших джазових саксофоністів:

Клаус Долдінгер грає на саксофоні


Джерела і посилання[ред.ред. код]

  1. Saxophone Timeline History
  2. Агафонников Н. Н. Симфоническая партитура. ― Л.: Музыка, 1981