Сальський Володимир Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Петрович Сальський
Володимир Сальський
Володимир Сальський
Народився 4 липня 1885(1885-07-04)
Російська імперія Острог, Російська імперія
Помер 5 жовтня 1940(1940-10-05) (55 років)
Польща Польща Варшава
Країна size УНР
Приналежність Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Звання IRA F4LtCol 1917 h.png Підполковник (2.4.1917)
12 УНР 30-03-1920 Генерал-хорунжий.svg Генерал-хорунжий (5.10.1920)
Війни/битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Нагороди
Хрест Симона Петлюри
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Кавалер ордена Почесного легіону
Salski.jpg

Володи́мир Петро́вич Са́льський (* 4 липня 1885, Острог, Російська імперія — 5 жовтня 1940, Варшава, Польща) — український військовий діяч. Полковник генштабу, працював у відділі генерала Юнаківа (1918 р.), командував Запорізькою групою у Кам'янець-Подільській операції УНР (1919 р.), згодом генерал-хорунжий Армії УНР.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився в місті Острогу на Волині у дворянській родині. Склав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське військове училище (1906), Миколаївську академію Генерального штабу (1912). Закінчив за першим розрядом, був першим у випуску, нагороджений малою срібною медаллю із занесенням на мармурову дошку академії. По навчанню скерований підпоручиком до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Офіцер 126-го піхотного Рильського полку, командир роти 132-го піхотного Бендерського полку у Києві, начальник штабу піхотної дивізії. Учасник Першої Світової війни. З липня 1914 — старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З вересня 1915 — капітан; з травня 1916 — в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З лютого 1917 — старший ад'ютант оперативного відділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. В квітні1917 — підполковник російської армії. У 1917 — старший ад'ютант 12-ї російської армії у Прибалтиці. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (1915), всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, французьким орденом Почесного Легіону.

З листопада 1917 — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Учасник українізації російських частин Північного фронту (1917).  В кінці 1917 — начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю. Капкана. У січні 1918 р. — начальник штабу отамана Михайла Ковенка — українських військ столиці 1918 року в боях з російськими частинами Муравйова.

З 10 березня 1918 — у комісії з формування української армії. За Гетьманату — начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії, член Комісії з організації військових шкіл та академій в Україні — з 22 червня — 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави.

В армії УНР: начальник штабу коменданта Києва, начальник учбового відділу Головної Шкільної управи Генерального штабу, від початку 1919 року — її голова — з кінця січня. З травня 1919 року — командувач Запорізької групи Армії УНР. З 23 вересня 1919 року — командувач Армії УНР, замінив невинного в поразках від переважаючої білогвардійської більшости Василя Тютюнника з листопада 1919 — міністр військових справ УНР в уряді Б. Мартоса, генерал-хорунжий.

12 листопада 1919 року під час спільної наради урядів УНР та ЗУНР в Кам'янці-Подільському погасив гарячу дискусію фразою:

Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена.[1]

З 11 вересня 1920 року — у відставці. Наприкінці 1920 — інтернований у польському таборі в Каліші. Згодом оселився у Варшаві.

Активний учасник громадсько-політичного життя української діаспори. З 1924 року до дня смерті — військовий міністр УНР в екзилі. Член Українського Центрального Комітету у Варшаві, Вищої Військової Ради, Об'єднання вояків армії УНР, управи Української станиці, працював в якості співробітника військового-наукового та літературного журналу — «Табор». Автор спогадів, статей з історії визвольних змагань.

Був одним з найбільш послідовних прихильників Симона Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником Андрія Лівицького. Ініціатор відновлення «Січі» у Галичині. У березні 1930 під час процесу Спілки визволення України у Харкові підготував заяву-протест зборів українських емігрантів у Варшаві. Помер 5 жовтня 1940 року, похований у Варшаві на цвинтарі «Воля».

Родина[ред.ред. код]

В Армії УНР служив рідний брат Володимира Сальського — хорунжий Олександр Сальський (поручник — посмертно), який брав участь у Другому Зимовому поході, потрапив до полону та був розстріляний під Базаром.

Син Сальського Юрій (1915 року народження) закінчив польську льотну школу у Дембліні (1939). У 1939—45 як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великобританії. З 1951 року жив у Канаді. У 1953-80 роках — радник з військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади; автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 266