Сардинське королівство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сардинське королівство
італ. Regno di Sardegna

Savoie flag.svg
 
Flag of the Italian region Sardinia.svg
 
Flag of Piedmont.svg
1720 — 1861


Flag of Italy (1861-1946).svg
 
Flag of France.svg
Flag of Kingdom of Sardinia (1848).svg Sardegna1730(TZ).jpg
Прапор королівства Сардинія (1816—1848) Герб Сардинського королівства
Kingdom of Sardinia 1815.svg
Столиця Кальярі (де-юре),
Турин (де-факто)
Мова(и) італійська, французька
Площа 73 810 км² (1859)
Населення 5 167 000 (1857)
Форма правління Конституційна монархія
Династія Савойська династія
Історія
 - утворено 1720
 - Вторгнення Наполеона 1796
 - Віденський конгрес 9 червня 1815
 - Конституція 4 березня 1848
 - Об’єднання Італії 17 березня 1861

Сардинське королівство (італ. Regno di Sardegna, п'єм. Regn ëd Sardëgna; часто називається також, за його центральною областю П’ємонт-Сардинія або Сардинія- П’ємонт) — держава, що існувала в Італії з 1720 по 1861 роки; наприкінці його існування до складу королівства з раніше самостійних держав Італії входили, крім острова Сардинія, князівство П’ємонт, герцогства Аоста і Монферрат, графство Ніцца, герцогства Савойя і Генуя. Загальна площа його території становила 76 000 км², населення — 5 167 000 жителів (1857). Столиця — Турин.

Після утворення Королівства Італія (1861) колишнє Сардинське королівство склало у ньому області Сардинію, П’ємонт, Лігурію й частину провінції Павія; Савойя та Ніцца перейшли до Франції.

XVIII століття[ред.ред. код]

Суперга — усипальниця сардинських королів

1720 року герцог савойський Віктор-Амадей II у обмін на отримане ним за Утрехтським миром (1713) королівство Сицилію отримав від Австрії істотно менше населений та менше багатий острів Сардинію. Новоутворена держава отримала ім’я королівства Сардинського, хоча найважливішою як за населенням, так і за політичним значенням, його частиною лишився П’ємонт, головне місто якого (Турин) зберегло значення столиці. Воно складалось тоді, окрім Сардинії, Савойї та Ніцци, із західної частини сучасного П’ємонту (Турин та Кунео).

У 1730 році Віктор-Амадей зрікся престолу на користь свого сина Карла-Еммануїла III (1730-73). За рік він спробував підняти повстання, щоб повернути собі корону, але був заарештований та у 1732 році помер під арештом.

Енергійний, сміливий та розумний Карл-Еммануїл вперто прагнув до розширення територіальних володінь, укладаючи з цією метою союзи то з Францією, то з Австрією. У війні за польську спадщину він командував об’єднаними французькими та сардинськими військами, завдав поразки австрійцям під Гвасталлою і Пармою (1734) та взяв Мілан. За Віденським миром 1738 року він отримав частину герцогства Міланського (Новару й Тортону).

У війні за австрійський спадок він приєднався спочатку до Франції, потім до Австрії, за що отримав від останньої значну частину князівства Павії, закріплену за ним Ахенським миром 1748 року. При Карлі-Еммануїлі було скасовано кріпацтво, введено новий кодекс цивільних та кримінальних законів, маєтки духовенства обкладено податком, прокладено нові дороги, прорито нові канали. Все це мало характер боротьби з церквою та з рештками феодального устрою, що відбувалась виключно в інтересах централізації та абсолютизму.

У наступне за тим царювання Віктора-Амадея III (1773-96) надбання попередньої епохи було втрачено, переважно внаслідок божевільної розкоші короля й двору, а також їх любові до воєнних парадів. Король посилено турбувався про військо, наполегливо наслідуючи Фрідріху II, але, попри це, перший же досвід доказав цілковиту непридатність сардинської армії. Фінанси було підірвано, над державою тяжів великий борг, духовенство відновлено у всіх своїх правах. До кінця XVIII століття Сардинське королівство ще більше, ніж інші країни Північної Італії, було країною духовенства, дворянства та військових. Під кінець царювання Віктор-Амадей вирішив за необхідне підтримати Людовіка XVI, з яким був пов'язаний сімейними узами, і втрутився у війну з Французькою республікою.

Революційні та наполеонівські війни[ред.ред. код]

1792 року французи вторглись до його володінь і, майже не зустрівши опору, зайняли Савойю та Ніццу. Тимчасово витіснені звідти, французи знову вторгались до Сардинського королівства у 1794 та 1795 роках й завдали австрійцям і сардинцям низку серйозних поразок. Війна, однак, затягувалась, поки 1796 року головнокомандувачем не було призначено генерала Бонапарта. У декілька тижнів він змусив Віктора-Амадея спочатку до перемир'я (28 квітня), а потім до Паризького миру (15 травня 1796 року).

Цей мир знищив Сардинію як самостійну державу: Савойя та Ніцца були передані Франції, декілька фортець зруйновано, решта (за винятком Турину) віддано Франції. Пємонт зобов'язався платити французам воєнний податок, надавати вільний прохід французьким військам та навіть доставляти їм провіант та фураж. Внутрішнє управління лишилось в руках Сардинського уряду, але він зобов'язався дарувати цілковиту амністію всім політичним злочинцям та повернути їм конфісковане майно, а також не приймати у себе французьких емігрантів. Незабаром після цього Віктор-Амадей III помер, й престол його перейшов до ще більш слабкого, цілком бездарному сину Карлу-Еммануїлу II (17961802).

За його часів у Пємонті зявився демократичний рух, відлуння загального революційного настрою кінця минулого століття, але у більш слабкій мірі, ніж у сусідніх Лігурійській та Цизальпійській республіках. Демократи мали постійні стосунки з революціонерами сусідніх країн та декілька разів влаштовували заколоти та збройні повстання. Королівські суди та інша влада застосовували страту та конфіскацію майна, позбавлення волі у найширших масштабах. Це дало французам зручний привід втрутитись у внутрішні справи Пємонту.

Мисливський замок пємонтських монархів у Ступініджі.

У червні 1798 року Карл-Еммануїл мав поступитись французам своєю останньою фортецею — Турином — й надати у їх розпорядження всю свою армію. Слідом за цим він зрікся влади над Пємонтом та іншими землями на континенті, виїхав на острів Сардинію та заснував свою резиденцію в місті Кальярі. Там він видав маніфест, у якому оголошував вимушеними та недійсними як своє зречення, так і всі розпорядження, віддані ним у той час, коли він перебував у владі французів.

1802 року Карл-Еммануїл II зрікся престолу на користь свого брата Віктора-Еммануїла I (18021821), влада якого у перші дванадцять років царювання була обмежена островом Сардинія. За цей час у Пємонті було введено наполеонівський кодекс та французьку систему управління. Пємонт, об'єднаний з Францією, було розділено на шість департаментів, що управлялись французькими префектами. Влада дворянства та духовенства була якщо не знищена, то значно підірвана.

Період реакції. Повстання 1821[ред.ред. код]

Історична карта адміністративного поділу Сардинії

Після падіння Наполеона Сардинське королівство було відновлено у попередньому вигляді й до нього долучено герцогство Генуезьке. На Віденському конгресі в королівстві вирішено питання про спадкування престолу в тому сенсі, що у випадку бездітної смерті Віктора-Еммануїла та його єдиного брата, що лишився в живих, Карла-Фелікса, корона має перейти до молодшої лінії Савойського дому, до принца Карла-Альберта Кариньянського.

14 травня 1814 року Віктор-Еммануїл разом із сардинськими емігрантами вступив до Турину. Як і його попередники, він був знаряддям у руках католицького духовенства та придворних, а ці останні жадали можливо повнішого відновлення свого колишнього становища та мріяли про помсту ворогам. Вже 21 травня король видав едикт, яким все введене французами оголошувалось скасованим. Едикт повертав єзуїтів та знищував релігійне рівноправ’я, відбирав у іновірців громадянські права, знову вимагав у євреїв носити особливі знаки та позбавляв їх права володіти нерухомістю, відновлював духовні, воєнні та інші особливі суди із застосуванням колесування й четвертування. Не задовольнившись цим, уряд вирішив навіть знищити прокладені французами дороги (що було частково приведено до виконання), а зведений ними міст через По поблизу Турину був врятований від руйнування лише завдяки тому, що біля нього було поставлено каплицю на честь повернення короля. Від влади французів збереглись лише всі введені ними досить тяжкі податки.

В цілому, реакція у Пємонті лютувала у цю епоху навіть сильніше, ніж у решті Італії, тож австрійський режим у Ломбардії міг вважатись ліберальним у порівнянні із сардинським, і Меттерніх іноді стримував старанність Віктора-Еммануїла. Прагнення до рівності та свободи залишили, однак, глибокий слід у мисленні населення, переважно міського. Таємні товариства карбонарів були розповсюджені усім королівством; навіть серед аристократії та серед офіцерів було немало прихильників революції, а студенти Туринського університету майже всі мріяли про неї. Дружні стосунки із заколотниками підтримував і принц Кариньянський, який зумів впевнити їх у відвертості своїх революційних переконань.

У 1821 році стався заколот: 10 березня декілька офіцерів у Алессандрії підняли солдат, захопили фортецю й проголосили так звану іспанську конституцію та італійське королівство. Те ж повторилось й у декількох інших другорядних містах. 12 березня загін бунтівників вступив до Турину і, зустрівши захоплення з боку переважної частини місцевого населення, а також офіцерів місцевого гарнізону, без бою зайняв цитадель. Віктор-Еммануїл 13 березня зрікся престолу на користь свого брата Карла-Фелікса, а оскільки останній перебував за кордоном, то до його приїзду регентом став принц Кариньянський, що створив ліберальне міністерство під головуванням Фердинанда даль Поццо, з очільником заколотників, Санта-Розою, у посаді військового міністра. Новий король, однак, ще з-за кордону висловив своє невдоволення з приводу того, що сталось, вождів конституційної партії оголосив бунтівниками й наказав принцу-регенту на чолі вірних йому військ відправитись до Новари й там очікувати на подальші вказівки. Принц Кариньянський втік з Турину, оприлюднивши наказ військам знову стати під королівський прапор. Санта-Роза на чолі революційних військ рушив назустріч королю, що повертався на батьківщину із австрійською армією. 8 квітня 1821 року відбувся бій під Новарою, у якому революціонери були розбиті вщент. Турин та Алессандрія були зайняті австрійськими військами, і король Карл-Фелікс (18211831) відновлений у всіх правах абсолютної влади. Учасників революції, яким не вдалось втекти за кордон, а разом з ними маса абсолютно невинних людей було віддано під суд та або страчено, або ув’язнено на тривалий термін. Друк було майже знищено; Туринський та Генуезький університети закрито на рік, а потім підпорядковано новому, цілком поліцейському регламенту.

Реформи[ред.ред. код]

Прапор з 1848

1831 року на престол вступив Карл Альберт, який зрікся своїх ліберальних захоплень. Католицьке духовенство користувалось за його правління булою владою; абсолютизм був тим самим; цензура збережена. Однак стан друку все ж став набагато легшим, у сфері судочинства було здійснено деякі реформи, положення університетів стало дещо вільнішим, покращено шляхи сполучення, вжито заходів для підйому сільського господарства та оброблювальної промисловості. Розвиток останньої, зростання міст, пожвавлення відносин з Францією давали поштовх для подальшого руху. У відношенні до Австрії Карл-Альберт тримався самостійніше, ніж його попередник, явно прагнучи до посилення свого впливу в інших частинах Італії та мріючи про розповсюдження на них своєї влади.

Коли 1848 року в Італії зявились перші ознаки революційного руху, Карл-Альберт вирішив попередити його поступками й 8 лютого пообіцяв конституцію, опубліковану 4 березня. Для приведення її в дію 8 березня було сформовано ліберальне міністерство під головуванням гр. Бальбо. За нього було скликано перший Сардинський парламент.

На шляху до об’єднання Італії[ред.ред. код]

Коли спалахнула революція у Мілані, Карл Альберт вирішив надати їй підтримку, розраховуючи приєднати Ломбардію до своїх володінь. У прокламації 25 березня він заявив, що Італія має сама, без втручання інших держав, вирішувати свої справи («L’Italia farà da sé»), й рушив війська на допомогу міланцям (див. Австро-італійська війна 1848—1849). Міністерство Бальбо пішло у відставку 26 липня 1848 року, одразу після поразки при Кустоцці; наступні міністерства швидко ставали жертвами воєнних невдач та власної двозначної політики; всі вони більше думали про посилення Савойської династії, ніж про боротьбу за об’єднання (Рісорджименто) та свободу Італії; тому вони вкрай незичливо дивились на народні рухи, які тільки й могли б надати перевагу сардинському урядові над сильнішою у воєнному відношенні Австрією. Найбільшого значення в ряду цих міністерств мав кабінет Джоберті (грудень 1848 — лютий 1849 років).

Після вступу на престол Віктор Еммануїл II доручив владу маркізу д’Адзельо (травень 1849 — жовтень 1852 років). 6 серпня 1849 року в Мілані було укладено мир між Австрією та Сардинією.

В листопаді 1849 року за сильного міністерського тиску було проведено вибори, що забезпечили у парламенті помірковано-ліберальну більшість. 1850 року впливовою особою в кабінеті д’Адзельо стає граф Кавур, який з 1852 року був майже беззмінним (з перервою у 1859-60 рр.) керівником сардинської політики. Турбуючись про підйом міжнародного значення Сардинії, Кавур схилив Віктора-Еммануїла взяти разом із Францією та Англією активну участь у Кримській війні 1854—1855.

1861 року утворилось Королівство Італія (1861-1946); сардинська конституція стала італійською, й Сардинське королівство припинило самостійне існування.

Література[ред.ред. код]

  • Manno, «Storia della Sardegna» (до 1773, Турин, 1825).
  • Mimant, «Hist. de Sardaigne» (П., 1825);
  • Brofferio, «Storia di Piemonte» (Турин, 1849-52);
  • его же, «Storia del parlamento subalpino» (Мілан, 1866-70);
  • Cesare di Saluzzo, «Hist. militaire de Piémomt» (2 вид., Турин, 1859-61);
  • Pinelli, «Storia militare de Piemonte» (Турин, 1855);
  • Ricotti, «Storia della monarchia piemontese» (Флор., 1861-69);
  • Bianchi, «Storia della monarcһіа piemontese 1773-1861» (Турин, 18771885);
  • «Relazioni diplomatiche della monarchia di Savoia 1554-1814» (Турин, 1888);
  • Beauchamp, «Hist. de la révolution de Piémont» (Пар., 1821-23);
  • Santa Rosa, «De la révolution piémontaise» (П., 1822);
  • Boggio, «La chiesa e lo stato in Piemonte» (Турин, 1854);
  • Manno e Promis, «Bibliografia storica degli stati della monarchia di Savoia» (Турин, 1881).

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.