Свята земля

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта Святої Землі, 1759 рік

Свята земля (івр. ‏ארץ הקודש‎, Éreẓ haQodeš; лат. Terra Sancta; грец. Άγιοι Τόποι, Agioi Topoi; араб. ‏الأرض المقدسة‎, al-Arḍu l-Muqaddasa) — частина територій сучасної Держави Ізраїль (до 1948 року — Палестини). Є святинею трьох аврамічних релігій: юдаїзму, християнства та ісламу.

У християнстві[ред.ред. код]

Кувуклія

Свята земля — загальне європейське найменування Єрусалима й територій, що його оточують. Географічно ототожнюється з Палестиною. Назва виникла через розміщення на цих землях основних християнських святинь, які були слідами подій біблейської історії, що тут відбувались, чи були якось із ними пов’язані (наприклад: Гефсиманський сад, Голгофа тощо).

Історія Святої землі[ред.ред. код]

Історія Святої землі тісно пов’язана із хрестовими походами, які здійснювались під приводом встановлення контролю над християнськими святинями.

До початку хрестових походів єдиними володарями Святих місць були церковні громади Сходу — греко-православна, вірменська, сирійсько-якобітська, коптська й абіссинська. Після завершення хрестових походів Святі місця перейшли в управління Римо-католицької церкви (латинян).

Коли у 1187 році Єрусалим знову був зайнятий мусульманами, султан Саладдін заволодів як ключами Гробу Господнього, так і іншими Святими місцями, й лише у подальшому поступово, користуючись сприятливими обставинами, латинянам і грекам вдалось здобути право володіння Святими місцями.

У 1230 році папа Григорій IX призначив францисканців вартовими Святих місць. З XVI століття захисницею римо-католицької церкви на Сході стала Франція й домоглась від Порти підтвердження прав францисканців на володіння Святими місцями. Між латинянами й греками з давніх пір відбувалось суперництво з приводу різних пільг і переваг, якими користувались послідовники обох віросповідань під час відвідання Святих місць. Їхні суперечки спричиняли незручності для Порти, яка вирішувала справи то на користь однієї, то на користь іншої сторони й часто викликала невдоволення обох.

У 1740 році Франція домоглась від султана для католицької церкви нових привілеїв на збиток православ’ю; але потім, за байдужості французів до релігійних справ, грекам вдалось отримати від візирів більшу частину церкви Св. Гробу, церкву у Віфлеємі й один з трьох ключів від печери, де народився Ісус.

Коли у 1808 році церква над Гробом Господнім згоріла, греки взяли на себе спорудження нового храму та стали одноосібними володарями більшої його частини.

До початку XX століття права на церкву Гробу Господнього виглядали таким чином: султан вважався власником землі під церквою та повітря над нею; ключі від церкви знаходились в руках мусульман; вони ж охороняли будівлю церкви та спостерігали за порядком всередині. Церква утворювала спільну власність (condomimum) шести віросповідань; головними власниками були три привілейованих віросповідання в Єрусалимі — латиняни, греки й вірмени; менше прав мали копти, якобіти та ефіопи. Церква у Віфлеємі належала грекам; стосовно ж печери, то на неї висували претензії як Східна Церква, так і латиняни.

Починаючи з 1960-их років XX століття територія Святої землі є предметом арабо-ізраїльського конфлікту.

Посилання[ред.ред. код]