Світильний газ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вулична газова лампа DuddellStreet в Гонконгзі

Світильни́й га́з — суміш водню (50%), метану (34%), окису вуглецю (8%) та інших горючих газів, що отримується при піролізі кам'яного вугілля або нафти.[1] З коркових відходів окрім бензолу та нафталіну одержують світильний газ.[2] Світильним газом раніше освітлювали вулиці і будинки, а в 1960-х роках використовувався як паливо на заводах. [3][1]
Світильний газ може застосовуватися в автомобільних двигунах.[4][5]

Зріджений світильний газ іноді називають блаугаз - по імені винахідника, німецького інженера Блау.

Китайці стали використовувати природний газ в якості палива і джерела світла в IV-му столітті до нашої ери.

Використання[ред.ред. код]

У 1768 р. німець Штиль отримав патент на очищення коксового газу та його використання. У 1784 р. англієць Дандональд створив герметичну реторту для нагріву вугілля без доступу повітря із застосуванням зовнішнього нагрівання. З цієї реторти газ відводився таким чином, що змішування із продуктами спалювання не відбувалось.

У 1792 р. англій­ський інженер Вільям Мердок (конструктор першого англійського паротягу) газом з реторти освітив свій будинок, а в 1799 р. – машинобудівний завод біля Бірмінгему, що дало йому можливість організувати багатозмінну роботу практично всіх цехів.[6] Світильний газ в найкоротший термін знайшов собі широкий вжиток – для освітлення великих міст та заводів.

У 1819 р. Гарден вилучив нафталін С10Н8 із смоли, яка конденсувалась при охолодженні світильного газу.[6] Для зменшення кіптяви при спалюванні газу його додатково промивали конденсованою смолою, при цьому з газу абсорбу­ва­лись ароматичні вуглеводні, і в 1825 р. великий англійський вчений М. Фа­ра­дей виділив з такої смоли бензол С6Н6, потім був отриманий антрацен С14Н10 (Дюма та Лоран, Франція, 1832 р.) та інші речовини[7].

У 1835 р. відбувся запуск газового заводу у Санкт-Петербурзі – першого вуглехімічного підприємства на території Російської імперії.[6] Вугілля для роботи заводу привозили морем з Англії. Отримуваний газ використовували для освітлення найбільших будівель та вулиць міста. Цей газ містив велику кількість водню тому легко займався у порівнянні з використовуваним раніше твердим паливом.

У Львові міське управління уклало угоду з товариством з німецького міста Дассау на будівництво першої на теренах України газовні (1854). Товариство отримало на 25 років виключне право освітлювати газом вулиці. Надалі місто могло викупити газівню, або отримати її безкоштовно у володіння ще через 15 років. Газівня запрацювала 1 вересня 1858 року.

7 квітня 1864 року між Одеською міською розпорядчою Думою та підлеглим Баварії Августом Рідінгером було підписано контракт про будівництво в Одесі газового заводу. На цьому заводі, після його введення в експлуатацію, вироблявся світильний газ для освітлення вулиць міста.[8] До 1917 загальна довжина газопроводів в Одесі становила понад 80 км, а ліхтарів газового освітлення по місту було понад дві тисячі.[8]

Світильний газ був першим паливом, застосованим на ДВЗ Жака Ленуара, а перший промисловий зразок цього двотактного двигуна було створено у 1860 році.[9]

Після другої половини 1800-х років використовувалось багато стаціонарних двигунів, які працювали на світильному газі.[10]

В 1892 році німецький інженер випробовував у Німеччині трамвайний вагон з двигуном, який працював на світильному газі.[11] До того часу світильний газ для руху трамваїв почали використовувати також в окремих містах Франції, Англії і США.[11]

На середину 1937 року в Москві було заплановано побудувати і запустити в експлуатацію першу газороздатну станцію світильного газу для заправки ним автомобілів на газоподібному паливі.[12] А за наказом Наркоммашу в СРСР випуск першої дослідної партії із 40 вантажівок і автобусів, які працюють на стиснутих газах (в т.ч. світильному газі), і 5 вантажівок на зріджених газах (пропан, бутан) назначався на 1 вересеня 1938 року.[13]

До 2 десятиліття XX століття світильний газ використовувався для освітлення вулиць.[14] У 2011 році існують програми з вуличного освітлення природним газом, особливо в Німеччині. Газ також використовується як засіб освітлення в деяких місцях, які є занадто далеко розташовані, щоб вони могли бути забезпечені електрикою.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Мельник О.Г., Єлагін Г.І., Мельник Р.П. Пожежна небезпека та економічна доцільність використання газоподібних палив для двигунів внутрішнього згорання // Пожежна безпека: теорія і практика Збірник наукових праць
  2. (рос.) Верзилин Николай Михайлович По следам Робинзона. Сады и парки мира. — Л.: Детская литература., 1964. — 576с.
  3. М.М.Скаткін // Природознавство: підручник для 4 класу. — К.: «Радянська школа», 1967. с.256 (сторінка:68)
  4. М.В. Мельник, Б.В. Ємець, О.С. Поліщук Обґрунтування продуктивного використання газового палива для бензинових двигунів автомобілів // Вісник Житомирського національного агроекологічного університету Науково-теоретичний збірник, 2010. — № 2.
  5. Ю.Долматовский Германская промышленность готовится к войне // За рулем — 1936. — №08 (сторінки: 7-9)
  6. а б в І.В.Шульга Отримання відновників для виплавки заліза з руди (до середини ХІХст.) // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» Збірник наукових праць. - 2011. — №1
  7. Быков Г. В. История органической химии. – М. : Наука, 1978. – 379 с
  8. а б Ігор Учитель Роль «Одесагаз» у розвитку газопостачання області // Економіст Науковий журнал. - 2010. — №10.
  9. А Ф.І. Абрамчук, Ю.Ф. Гутаревич, К.Є. Долганов, І.І. Тимченко // Автомобільні двигуни: підручник.– К.: Арістей, 2006. – 476 с. ISBN 966-8458-26-5
  10. Mathot, RE, Gas-engines & producer gas plants, Munn & Company, 1905
  11. а б Л.Цырлин. Проблема замены нефтепродуктов на транспорте // «За рулем» – 1936. – №14 (с.: 1-3)
  12. Инж. Г.Самоль. Автомобили на газообразном топливе // «За рулем» – 1937. – №05 (с.: 11)
  13. Инж. Н.Фомин. НАТИ и газификация транспорта // «За рулем» — 1938. — №09 (сторінка: 11)
  14. Світильний газ Стаття з Великої радянської енциклопедії (3-е видання)