Світлична Леоніда Павлівна
Леоніда Павлівна Світлична (до шлюбу Терещенко; 2 квітня 1924, Київ — 18 лютого 2003, там само)[1] — діячка українського дисидентського руху.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народилася 2 квітня 1924 року в Києві. Батько — Павло Терещенко, студент-архітектор, мати — домогосподарка.[2]
У 1940 р. вступила до Будівельного інституту, де вчилася до початку німецько-радянської війни.
У 1941 р. в окупованому Києві стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів — ці два виші працювали за часів окупації. Це дозволило їй уникнути вивезення в Німеччину на примусові роботи. У 1944 році продовжила навчання в Будівельному інституті, який закінчила в 1948 році. В аспірантуру її не взяли, звинувативши в перебуванні на окупованій території. Згодом поступила до аспірантури Інституту будівельної механіки. Після закінчення аспірантури працювала асистентом у Будівельному інституті.[2]
30 січня 1956 року одружилася з Іваном Світличиним. Мешкали в Києві у маминій кімнаті, де була ще сім'я брата. У 1960 р. одержали маленьку однокімнатну квартиру на вулиці Уманській, 35[3]. Разом із чоловіком брала участь в роботі Клубу творчої молоді, долучилася до дисидентського руху.
Після засудження чоловіка на початку 1972 року до 7 років таборів і 5 заслання, допомагала сім'ям в'язнів. Разом із Вірою Лісовою та Михайлиною Коцюбинською була розпорядницею фонду Солженіцина[4] в Україні. Опікувалася півторарічним сином сестри Івана Надії Світличної — після затримання мами Ярему відправили в дитячий будинок у Ворзель, але їй вдалося знайти його та передати до бабусі у Луганську область.[2]
У 1979 р. поїхала до чоловіка в Гірський Алтай, де той відбував заслання. Коли в серпні 1981 р. в нього трапився інсульт, 9 місяців була разом з ним у лікарні, працювала санітаркою і на кухні. Потім, оскільки Івана не комісували, 18 місяців до кінця строку жила з ним у гуртожитку. У січні 1983 р. привезла чоловіка до Києва і доглядала його до кінця його життя.[2]
У 1989 р. разом з Іваном підготувала до видання його книжку «Серце для куль і для рим» (у 1994 р. вона була удостоєна Шевченківської премії). Після смерті Івана разом з Надійкою Світличною підготувала книжку віршів «У мене — тільки слово» (видана 1994 р.) та книгу спогадів про Івана Світличного «Доброокий» (видана 1998 р.), книжку листів із табору.[2]
Померла 18 лютого 2003 року в 78-річному віці у Києві, де й народилася. Похована в одній могилі з чоловіком на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
Творчість[ред. | ред. код]
Написала кілька книжок спогадів: «Доброокий», «Не доходять ненаписані листи» (видана під назвою «Іван Світличний. Голос доби»).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Віртуальний музей Дисидентський рух в Україні // Світлична Леоніда Павлівна
- ↑ а б в г д УІНП. 1924 – народилася Леоніда Світлична, дисидентка, правозахисниця. УІНП (укр.). Процитовано 3 квітня 2024.
- ↑ Раїса Мороз. Проти вітру. Спогади дружини українського політв'язня. — Харків: Права людини, 2012. — 288 с.
- ↑ (?) фонду Сахарова Пам'яті Леоніди Світличної[недоступне посилання з липня 2019]
Посилання[ред. | ред. код]
- Сторінка на сайті ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ
- 1924 — народилася Леоніда Світлична, дисидентка, правозахисниця — Український інститут національної пам'яті.
