Сейм Речі Посполитої

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сейм 1622 року, гравюра Джіакомо Лауро

Сейм (вальний [загальний] сейм; пол. sejm walny; лат. conventio generalis) — станово-представницький орган в Речі Посполитій в другій половині XVI - XVIII століттях. Загальний сейм Королівства Польського та Великого князівства Литовського був створений в результаті укладення Люблінської унії між цими державами в 1569 році. Сейм Речі Постолитої мав законодавчу і частково судову владу і складався з двох палат: Сенату Речі Посполитої та Посольської ізби . Сенатори, посли і монарх вважалися окремими сеймовими станами.

Передісторія[ред.ред. код]

Історія сейму корінням сягає до слов'янських вічевих традицій і пов'язана з еволюцією станової системи в Польщі, яка призвела до формування структур станово-представницької демократії [1]. В 1182 році був проведений сейм в Ленчиці. Вальні (загальні) сейми почали проводитися з початку XV століття як результат збільшення ролі привілейованого стану - шляхти - в управлінні державою. Боротьба шляхти за розширення політичного впливу призвела до суттєвого обмеження королівської влади, закріпленому в цілому ряді документів, найважливішими з яких були Нешавські статути та Nihil novi.

Схожі процеси відбувалися і в Великому князівстві Литовському, з 1385 року об'єднаному з Польщею особистою унією. Велике значення для формування станово-представницьких органів тут мали Привілей Казимира 1447, Віленський привілей 1563, Бєльський привілей 1564, а також друга редакція Литовського статуту 1566 [1].

Склад[ред.ред. код]

В результаті укладання Люблінської унії був утворений єдиний для обох держав вальний сейм. Сейм складався з двох палат: Сенату Речі Посполитої і Посольської ізби. Склад Сенату (верхньої палати) зазнав істотних змін, у нього, крім всіх членів колишнього польського Сенату (2 архієпископів, 7 єпископів, 15 воєвод, 17 «старших» і 49 «молодших» каштелянів, 5 вищих посадових осіб), увійшли представники від Великого князівства Литовського і Королівської Пруссії[1].

Від Королівської Пруссії, що раніше мала власні парламентські інститути, в Сейм увійшли 2 єпископи, 3 воєводи і 3 каштеляни; від територій, інкорпорованих Королівством Польським від Великого князівства Литовського, до Сейму увійшли 2 єпископи (луцький і київський), 4 воєводи (київський волинський, брацлавський та підляських) і 4 каштеляни; від Великого князівства Литовського до складу Сейму увійшли члени колишньої Ради, але не всі: 2 єпископи (віленський і жемайтський), 9 воєвод (віленський, троцький, смоленський, полоцький, новогрудський, вітебський, берестейський, мстиславський та мінський), староста жемайтський, 10 каштелянів (9 воєводств і 10-й жемайтський) та 5 вищих посадових осіб (маршалок земський, канцлер, підканцлер, підскарбій земський та маршалок дворний)[2]. Таким чином, за рішенням Люблінського сейму 1569 Сенат Речі Посполитої складався зі 140 сенаторів, причому Велике князівство Литовське, формально є рівноправною з Королівством Польським частиною спільної держави, представляли тільки 29 сенаторів, тобто менше 20% членів Сенату[1].

Посольська ізба формувалася виключно з сеймових послів (депутатів), які обиралися повітовим сеймики і отримували від них інструкції, яких повинні були дотримуватися під час вального сейму. Кількість депутатів від воєводств і земель Польщі регулювалося звичаєвим правом. У Великому князівстві Литовському від кожного повіту обиралося по два посли, якщо ж воєводство не ділилося на повіти, то воно вважалося за один повіт і також посилало на сейм двох депутатів. Жемайтське староство, яке не було воєводством, але мало статус, рівний воєводському, спочатку мало теж двох послів, але з 1764 року їх число було збільшено до трьох, а 1766 — до шести депутатів[1]. Після підписання Люблінської унії до складу Посольської ізби входило 170 послів, з яких Велике князівство Литовське представляли 48 депутатів (близько 28%). Згодом число сеймових послів збільшувалося, в основному, шляхом створення нових адміністративно-територіальних одиниць[1].

З городян право брати участь у засіданні Сейму мали лише представники найбільших міст: Кракова , Гданська, Варшави, Львова, Кам'янця- Подільського, Вільни, Могильова (з 1661), а також, за неточними даними, Гродно, Вітебська і Друї , — які мали лише дорадчий голос і зазвичай називалися аблегатами (від лат.ablegatus- посол)[3].

Повноваження[ред.ред. код]

У виняткову компетенцію Сейму входило видання законодавчих актів, введення податків, скликання посполитого рушення, нобілітація, вироблення загального курсу зовнішньої політики, затвердження мирних договорів і перемир'я, контроль над діяльністю короля і державних чиновників [1].

Важливу роль в зростанні значення Сейму зіграли періоди безкоролів'я після смерті Сигізмунда II Августа (1572-1574) і втечі з Речі Посполитої Генріха Валуа (1574-1575). У цей час була остаточно вироблена процедура обрання монарха, що складалася з трьох етапів. На першому етапі проводився конвокаційний сейм (від лат. convocatio - скликання), на якому призначалися місце і дата виборів короля і великого князя і позначалися умови, які ставляться до кандидатів на престол. Конвокаційний сейм скликався після смерті монарха примасом Польщі - архієпископом гнезненським, який вважався першим з сенаторів і мав титул інтеррекса, і не міг бути скасований. На варшавському конвокаційному сеймі 1573 був введений принцип прямого обрання монарха всією шляхтою, яка з'явилася на елекційний сейм, що проводився в околицях Варшави. Зазвичай в елекції брало участь близько 100 тисяч чоловік. Після обрання монарха оголошувався коронаційний сейм, на якому новий король і великий князь підтверджував умови, на яких відбулося його обрання (Pacta conventa та Генріхові артикули) [1].

Згідно з Генріховими артикулами, вперше прийнятими Генріхом Валуа на елекційному сеймі 1573 року, монарх зобов'язався не рідше одного разу на два роки скликати ординарний (звичайний) сейм терміном на шість тижнів. У разі особливої ​​необхідності монарх міг скликати екстраординарні сейми, що відрізнялися від звичайних тим, що сесія тривала 2 тижні. Монарх зберігав право на законодавчу ініціативу і санкціонування сеймових постанов, а крім того міг впливати на законодавство шляхом модерування (остаточного редагування) законів перед їх оприлюдненням [1].

Крім системи так званої «вільної елекції» сформувалися і інші сеймові інститути. Для замирення після внутрішніх конфліктів між угрупованнями знаті проводилися пацифікаційні сейми. Конфедераціями скликалися конфедеративні сейми, на яких не діяло право liberum veto, тобто рішення приймалися простою більшістю голосів [1].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л [Радаман А. Сойм // Вялікае Княства Літоўскае. Энцыклапедыя у 3 т. — Мн.: Беларуская Энцыклапедыя імя П. Броўкі, 2005. — Т. 2: Кадэцкі корпус — Яцкевіч. — С. 606-614. — 788 с. — ISBN 985-11-0378-0.]
  2. [Грыцкевіч А. Дзяржаўны і палітычны лад // Вялікае Княства Літоўскае. Энцыклапедыя у 3 т. — Мн.: Беларуская Энцыклапедыя імя П. Броўкі, 2005. — Т. 1: Абаленскі — Кадэнцыя. — С. 42-46. — 684 с. — ISBN 985-11-0314-4.]
  3. [Яцкевіч З. Аблегат // Вялікае Княства Літоўскае. Энцыклапедыя у 3 т. — Мн.: Беларуская Энцыклапедыя імя П. Броўкі, 2005. — Т. 2: Кадэцкі корпус — Яцкевіч. — С. 196–197. — 788 с. — ISBN 985-11-0378-0.] (білор.)

Література[ред.ред. код]