Секст Юлій Цезар (претор 208 року до н. е.)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Секст Юлій Цезар
лат. Sex. Iulius L.f. Caesar
Народився 251 до н. е./248 до н. е.
невідомо
Помер після 202 до н. е.
невідомо
Громадянство Римська республіка
Діяльність політик, військовий очільник
Суспільний стан патрицій[1]
Посада претор
Рід Юлії
Батько Нумерій Юлій Цезар
Мати невідомо[2]
У шлюбі з невідомо[2]
Діти Секст Юлій Цезар[2][1][1] і Луцій Юлій Цезар (претор 166 року до н. е.)[2][1][1]

Секст Юлій Цезар (*Sextus Julius Caesar, 251 до н. е./248 до н. е. —після 202 до н. е.) — політичний та військовий діяч Римської республіки.

Біографія[ред. | ред. код]

Походив з патриціанського роду Юлії Цезарів. Ще досить тривають суперечки щодо родинних зв'язків Секста Цезаря. Ймовірніше, був старшим сином Луцій Юлій Цезар і онуком Луція Юлія Лібона. Секст Юлій був першим, хто успадкував когномен «Цезар». У зв'язку з цим інколи його називають першим з відромих Юліїв з когноменом «Цезар».

Брав участь у подіях Другої пунічної війни. У 208 році до н. е. обіймав посаду претора, отримавши провінцію Сицилія. тут віддзеркалилася внутрішня боротьба у римському сенаті між родами Фабіїв та Корнеліїв. Перших підтримували Юлії. На цей час все чіткіше стали окреслюватися перспективи перенесення військових дій до Африки й успішного завершення війни.. А саме той, хто отримував у провінцію Сицилію, мав право від сенатувисаджувати війська в Африці, поблизу Карфагену. У зв'язку з цим до кінця війни тривала боротьба, хто очолить переможний похід римського війська.

У 208 році до н. е. після смерті консула Клавдія Марцелла, був направлений сенатом разом з ще двома послами до Капуї, щоб там просити другого консула Тита Квінкція Криспіна про призначення диктатора. Ним став Тит Манлій Торкват. Подальша доля не відома.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Drumann W. Geschichte Roms in seinem Übergange von der republikanischen zur monarchischen Verfassung oder Pompeius, Caesar, Cicero und ihre Zeitgenossen. Hildesheim, 1964. Bd. 3, S. 114–115.

Посилання[ред. | ред. код]