Селюченко Олександра Федорівна
| Селюченко Олександра Федорівна | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Народження |
6 травня 1921 Опішня, Зіньківський повіт, Полтавська губернія, Українська СРР | |||
| Смерть | 23 червня 1987 (66 років) | |||
| Опішня, Зіньківський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР | ||||
| Країна |
.svg){kind=small} Українська РСР СРСР | |||
| Навчання | Опішнянська гончарська школа | |||
| Діяльність | художниця | |||
| Відомі учні | Никитченко Володимир Васильович | |||
| Працівник | Завод «Художній керамік» | |||
| Член | Спілка радянських художників України | |||
| Нагороди |
 | |||
|
| ||||
Олекса́ндра Фе́дорівна Селюче́нко (* 6 травня 1921, Опішня — † 23 червня 1987, Опішня) — українська керамістка, народна майстриня, Заслужений майстер народної творчості УРСР, член Національної спілки художників України.
Біографія[ред. | ред. код]
Народилась у родині опішнянських гончарів, тому з дитинства залучалася до роботи з глиною.
Закінчила семирічну загальноосвітню школу та дворічну керамічну школу при заводі. На деякий час виїздила з Опішні, а по поверненні влаштувалась на завод «Художній керамік» ліпницею, де працювала до виходу на пенсію.
Все життя прожила незаміжньою.
Творчий доробок[ред. | ред. код]
Олександра Селюченко була неперевершеним майстром глиняної іграшки. Спадщина майстрині налічує понад 1000 творів кераміки, а також 300 аркушів замальовок орнаменту.
Активно почала працювати з 1949 року після Всеукраїнської виставки дитячої іграшки в Києві, де її вироби зайняли призове місце.[1]
Серед її доробку велика кількість анімалістичних фігурок: баранці, пташки, козлики та багато інших тварин[1]. Деякі її роботи: «Квочка», «Баранець», «Вакула та чорти» — усі 1969 р., багатофігурні композиції «Баба Параска і баба Палажка», «Лисиця і Півень», «Леви» — 1967—1969 рр. та ін.
Мисткиня брала сюжети з життя — залицяння, сватання, весілля, весільні свати, дівчата у віночках, колядники, матері-берегині. Всі вони наділені веселим характером, одягнені в яскраві традиційні костюми. Дуже переймалась за подальшу долю своїх виробів:
|
«…Як їх довезуть? Розхвилювалася, наче дітей вирядила. Тиск піднявся, голова болить. Рідні ви мої, поїхали з дому навіки, у люди поїхали. Яка доля їх там спіткає? Поїхали бики, і весілля поїхало, а ті три мандрівники пішли пішки. Гляну де вони стояли, а там пустота»[1] | 
|
Нагороди[ред. | ред. код]
Олександра Селюченко відзначена званням Заслуженого майстра народної творчості України, а також великою кількістю подяк, грамот, дипломів.[2]
Пам'ять[ред. | ред. код]
 |
 |
1. Будівля музею-садиби Олександри Селюченко 2. Меморіальна дошка майстрині |
У будинку Олександри Селюченко в Опішні по вул. Губаря, 29 був створений Меморіальний музей-садиба, де й досі зберігаються глиняні іграшки, інструменти, речі повсякденного вжитку, які оточували майстриню за життя. Інститут керамології, який є відділенням Інституту народознавства НАН України, займається вивченням спадщини народної майстрині.[1]
Меморіальний музей-садиба славетної гончарки Олександри Селюченко почав функціонувати в 1988 році на правах відділу Музею гончарства в Опішному. Після смерті народного майстра в недоторканому вигляді був збережені подвір'я, надвірні споруди, інтер'єр житла, предмети побуту та творчі роботи.
У фондах музею зберігаються 1095 глиняних творів Олександри Селюченко. Гончарна бібліотека прийняла на зберігання особисту бібліотечку: книги, журнали, каталоги, буклети, листи, щоденники, спогади та фотографії.[2]
На стіні гончарської слави будинку Кричевського-Лебіщака встановлено меморіальну дошку, присвячену Олександрі Селюченко[3].
Кожні п'ять років, в день народження Олександри Селюченко, відбуваються Селюченківські читання (1991, 1996, 2001, 2006). Участь у них беруть керамологи, музеології, народні майстри-гончарі, художники-керамісти, представники творчих спілок.[1]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г д Світлана Панасюк. Чарівний світ гончарки Олександри Селюченко [Архівовано 2019-01-28 у Wayback Machine.] — сайт Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні
- ↑ а б Опошня — столица украинской керамики (рос.). Архів оригіналу за 21 червня 2013. Процитовано 3 січня 2012.
- ↑ Ірина Соляник (16.05.2016). В Опішні вшанували пам'ять двох талановитих керамісток. ТРК «Лтава». Процитовано 26.05.2016.
Джерела[ред. | ред. код]
- Юрій Дюг. Як журналіст «Іншого міста» в Опішному Поттера знайшов — Коло — 10 квітня 2011 рік
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9.
Посилання[ред. | ред. код]
- Ми пишаємося нею перед світом! / Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному // prostir.museum. — 2016. — 8 квітня.
- Пішла назавжди, щоб залишитися... / Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному // prostir.museum. — 2017. — 27 червня.