Сервал

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сервал
Період існування: пізній міоцен — сучасність
Сервал
Сервал
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feloidea)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Малі кішки (Felinae)
Рід: Каракал (Caracal)
(Gray, 1843)
Вид: Сервал
Біноміальна назва
Caracal serval
(Schreber, 1776)
Поширення сервала в Африці
Поширення сервала в Африці
Синоніми
* Caracal serval
Посилання
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Leptailurus serval

Серва́л (Leptailurus serval або Caracal serval) — хижий африканський плямистий ссавець з роду Каракал (Caracal) родини котових (Felidae), що має великі вуха й досить великі як для підродини Felinae розміри.

Нерідко сервала відносять до окремого роду Leptailurus Severtzov, 1858 [2].

Генетика[ред.ред. код]

Генетичні дослідження показали, що філогенетична лінія Caracal відокремилася від лінії спільного предка 8.5 млн років тому, вид сервал відділився від лінії каракала та золотої кішки 5.6 млн років тому[3].

Філогенетичне дерево лінії Caracal

      

 Leptailurus serval


  Caracal  

 Caracal aurata



 Caracal caracal




Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Білий сервал

Сервал — струнка, довгонога кішка середніх розмірів. Довжина тіла 90—135 см, висота в плечах до 40—65 см; вага становить 8—18 кг. У сервала найдовші ноги та найбільші (відносно розмірів тіла) вуха серед котячих. Голова мініатюрна; хвіст відносно короткий — 30—45 см. Деякі морфологічні особливості сервала дозволяють припускати близьке рідство до рисей та каракала, хоча забарвленням він більше всього нагадує гепарда — темні плями і смуги на жовтувато-сірому фоні. Груди, живіт і морда у нього білі. Вуха із зовнішнього боку чорні з жовтими або білими поперечними плямами.

Існують відмінності в забарвленні різних географічних рас сервала. Сервали, що живуть в степових і малолісистих районах, відрізняються крупними плямами на світлому фоні. Лісові сервали — темніші, приземистіші і плями у них дрібніші; раніше них виділяли в окремий вид «сервалоподібних кішок» або сервалін. Перехід між цими двома типами плавний, особливо там, де їх ареали сусідні. Так, в Уганді й Анголі траплялися особини з крупними плямами на темному фоні, а в Гвінеї, Того і Ефіопії — з дрібними плямами на ясно-жовтому фоні. У гірських областях Кенії зустрічаються чорні сервали (меланісти); тут вони складають до половини популяції. Білі сервали з сріблисто-сірими плямами відомі тільки в неволі.

Розповсюдження й підвиди[ред.ред. код]

Сервали поширені практично на всій території Африки, виключаючи Сахару, ліси екваторіальної зони і крайній південь материка (Капська провінція). На північ від Сахари (Алжир, Марокко) цей звір зараз украй рідкісний, але ще достатньо звичайний в Східній і Західній Африці.

Підвиди[ред.ред. код]

Налічують близько 14 підвидів сервала:

Спосіб життя і живлення[ред.ред. код]

Сервали населяють відкриті простори з чагарниковими і трав'янистими заростями, оселяючись, як правило, недалеко від води. Уникають пустель, сухих рівнин і вологих тропічних лісів, тримаючись на узліссях останніх.

Сервали, головним чином, сутінкові тварини; пік мисливської активності приходиться на 4-5 годину ранку або 10-11 годину вечора. Основною здобиччю стають гризуни, зайці, дамани та дрібні антилопи, а також фламінго, цесарки й інші птахи. Великі вуха і чудово розвинений слух допомагають їм висліджувати гризунів і ящірок, а довгі кінцівки полегшують просування у високій траві саван і допомагають дивитися поверх неї.

Не зважаючи на довгі сильні ноги, сервал не може довго переслідувати здобич. Його спосіб полювання схожий з мисливською тактикою каракала. Полює сервал скрадом у високій траві; при необхідності здійснює великі вертикальні стрибки (до 3 м у висоту), збиваючи злітаючих птахів. Гризунів сервал часто викопує, розриваючи нори, а за деревними даманами забирається на дерева. Уміє плавати. Сервали — дуже ефективні мисливці; в середньому 59 % їх нападів закінчуються спійманням здобичі.

Сервали ведуть одиночний спосіб життя. Сутички між особинами рідкісні. У разі небезпеки вони вважають за краще ховатися або рятуватися втечею, здійснюючи несподівані стрибки або різко міняючи напрям бігу, рідше залізають на дерева. Природними ворогами є інші африканські хижаки, такі як пардус, гієнові й африканський дикий пес. Дорослий сервал може стати жертвою нільського крокодилу й лева. Кошенята стають жертвами і дрібніших хижаків, таких як різні мангустові, медоїд, хижі птахи і змії.

Розмноження[ред.ред. код]

Розмноження у сервалів не відноситься до певної пори року. Проте в південних областях ареалу дитинчата з'являються, загалом у лютому — квітні. Під час еструса самиця та самець декілька днів полюють і відпочивають разом. Період вагітності становить 65—75 днів. Дитинчата народжуються в старих норах трубкозубів або в гніздах серед трави; в середньому в посліді — 2—3 кошенят. Мати годує їх молоком від 5 до 7 місяців. У однорічному віці вони покидають матір і знаходять собі власну територію. Молоді самиці живуть з матерями довше за молодих самців. Статевозрілість у сервалів наступає у віці 18—24 місяців.

Статус популяції і охорона[ред.ред. код]

Сервал є об'єктом промислу, оскільки його шкура йде на хутряні вироби; він також цінується в деяких районах Африки через своє м'ясо. Винищують його також через напади на свійську птицю. Внаслідок цього в густонаселених районах Африки чисельність сервалів помітно впала. Північний підвид сервала занесений в Червону Книгу МСОП із статусом «вид, що знаходиться під загрозою» (англ. endangered).

Сервали досить легко приручаються і можуть утримуватися в неволі як домашні тварини. Самці сервалів можуть злучатися із звичайними домашніми кішками, даючи гібриди. Відомі також гібриди сервалів з каракалами — сервікали і каравали.

Виноски[ред.ред. код]

  1. Cat Specialist Group (2002). Leptailurus serval. 2006. Червоний Список Міжнародного Союзу Охорони Природи. IUCN 2006. www.iucnredlist.org. Переглянуто 12 May 2006.
  2. Сервал на сайті МСОП
  3. Stephen J. O'Brien and Warren E. Johnson The Evolution of Cats — Scientific American. 08/2007; 297(1):68-75 PDF (англ.)

Література[ред.ред. код]

  1. Kaleta T., Rzączyńska K. The reproduction of serval (Felis serval) and ocelot (Felis paradalis) in zoological gardens in the Northern Hemisphere, 1970-1995. Animal Science 35: 53-61. 1999. (англ.)
  2. Geertsema A. Impressions and observations on serval behaviour in Tanzania, East Africa. Mammalia 1, 40: 13-19. 1976. (англ.)
  3. Seidensticker J., Lumpkin S. Wielkie koty, królewskie stworzenia dzikiego świata. Elipsa. Warszawa. 1992. (пол.)

Посилання[ред.ред. код]