Сергій Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сергій Олександрович
Сергей Александрович
Grand Duke Sergei Alexandrovich of Russia.png
Народився 29 квітня (11 травня) 1857(1857-05-11)
Царське Село
Помер 4 (17) лютого 1905(1905-02-17) (47 років)
Москва
Діяльність великий князь, Московський градоначальник
Батько Олександр II
Матір Марія Олександрівна
Дружина Єлизавета Федорівна
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського

Вели́кий князь Сергі́й Олекса́ндрович (29 квітня (11 травня) 1857(18570511), Царське Село4 (17) лютого 1905, Москва) — п'ятий син Олександра II, Московський градоначальник, генерал-губернатор.

Чоловік великої княгині Єлизавети Федорівни(рос.)укр.. Загинув від бомби терориста Каляєва.

Біографія[ред.ред. код]

Сергій Олександрович. 1863

Учасник російсько-турецької війни 18771878.

З лютого 1887-го — командир лейб-гвардійського Преображенського полку(рос.)укр..

З 26 лютого 1891-го московський військовий генерал-губернатор, з 1896-го командувач Московським ВО (генерал-лейтенант).

З 1892-го почесний член Свято-Князь-Володимирського братства(англ.)укр., яке перебуває під заступництвом великого князя Володимира Олександровича берлінського православного.

Убивство та поховання[ред.ред. код]

Зруйнована вибухом карета, в якій знаходився Великий князь Сергій Олександрович

4 лютого 1905, близько 3-ї години по півдні, великий князь від'їхав у кареті від Миколаївського палацу до Кремлю; під'їжджаючи до Микільської вежі(рос.)укр., був розірваний «пекельною машиною», кинутою членом «Бойовий організації партії соціалістів-революціонерів» Іваном Каляєва; загинув відразу, смертельно поранило кучера, карету рознесло.[1] Тіло великого князя було розчленоване вибухом на частини; після бальзамування та заморожування останки були покладені до труни, яку виставлено в соборі кремлівського кафедрального Чудівського монастиря. З телеграм з Москви 8 лютого: «Кремль увесь день переповнений народом. Біля труни Великого Князя безперервно служать панахиди. Церква святителя Алексія, в якій поставлено труну з останками Великого Князя далеко не може вмістити всіх охочих поклонитися праху <…>».[2]

Пораненого кучера Андрія Рудінкіна[3] було доставлено до Яузької лікарні, де він невдовзі помер; його ім'я також поминали на Найвищій панахиді ввечері 8 лютого, яку очолював митрополит Московський Володимир (Богоявленський) за вселюдного ридання богомольців.[2]

Хрест-пам'ятник на місці вбивства Сергія Олександровича

Убивство Великого князя Сергія потрясло консервативно-монархічні кола суспільства. Його засудив вождь ірландських терористів Мікаель Девільт, який незадовго до трагедії зустрічався з Великим князем у Москві. Він заявив представникам преси, що покійний генерал-губернатор був «гуманною людиною й постійно виявляв інтерес до поліпшення життя робітників».[Джерело?]

Ліворадикальне та єврейське середовища, навпаки, новину зустріли із задоволенням, про що може свідчити цинічний жарт того часу: «Нарешті Великому князю довелося розкинути мізками!».[4]

Приватне життя й думки про нього[ред.ред. код]

Шлюб і сім'я[ред.ред. код]

3 (15) червня 1884-го в Придворній церкві(рос.)укр. Зимового палацу вінчався шлюбом з принцесою Гесен-Дармштадтською Єлизаветою Олександрою Луїзою Алісою (в православ'ї отримала ім'я Єлизавета Федорівна), яка була другою донькою великого герцога Гесенського Людвіга IV(рос.)укр., онукою англійської королеви Вікторії, старшою сестрою імператриці Олександри Федорівни.

Сергія та Єлизавети виховували велику княжну Марію Павлівну та її брата, великого князя Дмитра Павловича, мати яких померла під час передчасних пологів. Після вбивства чоловіка, залишивши світське життя, Єлизавета Федорівна прийняла чернецтво; згодом канонізована як преподобномучениця, вбита більшовиками(рос.)укр..

Згідно зі складеним у 1992 році (після її канонізації) житієм преподобномучениці Єлизавети, подружжя незалежно один від одного, ще до знайомства, дали Богу обітницю вінця. Тому шлюб їх був бездітним, вони жили як брат з сестрою.[5]

Сергій Олександрович із дружиною

Шарлота Зеепват, представниця західноєвропейської промонархістської історіографії, пише:

« Елізабет Гесенська розмірковувала понад рік, перш ніж прийняти пропозицію великого князя Сергія Олександровича, з дитинства їй знайомого. Князь теж поводився нерішуче, та все ж у вересні 1883-го Елізабет і Сергій Олександрович, нарешті побралися. Батько нареченої сказав Олександру III:[6] "Я дав свою згоду не вагаючись. Я знаю Сергія з дитячого віку; бачу його милі, приємні манери й упевнений, що він зробить мою доньку щасливою."  »

Дослідниця вважає, що

« нещодавно опубліковані приватні листи спростовують думку, яка існувала раніше, про те, що шлюб Елізабет був нещасливим. Така думка склалася завдяки придворним пліткам і письмовим спогадами великого князя Олександра Михайловича, який ненавидів Сергія. Великий князь Сергій був дуже релігійною людиною, що не приховував неприязні до розкішного суспільства, й, природно, що він мав багато ворогів. Брат Елізабет, Ернест Людвіг згадував: "Він часто бував самовпевненим. У такі моменти він напружувався, погляд його ставав твердим… Тому у людей складалося невірне враження. Тоді як його вважали холодним зверхником, він допомагав дуже багатьом людям, але робив це за суворої таємниці". Елізабет так сказала своєму батькові: "Сергій — це людина, яку що більше пізнаєш, то більше любиш…"  »

Гомосексуальність[ред.ред. код]

Соціолог, психолог і сексолог Ігор Кон стверджував (1997), що Сергій Олександрович вів відкрито гомосексуальний спосіб життя, навівши як приклад історію зі спогадів міністра закордонних справ графа Володимира Ламсдорфа(рос.)укр..[7]

Історик В. Балязін зазначав:

« Їх сімейне життя не склалося, хоча Єлизавета Федорівна ретельно приховувала це, не зізнаючись навіть своїм дармштадтським родичам. Причиною цього, зокрема, була пристрасть Сергія Олександровича до осіб протилежної статі.[8]  »

Власниця столичного великосвітського салону дружина генерала Богдановича Олександра Вікторівна передавала у своєму щоденнику слова Царськосільської подруги про те, що

« Сергій Олександрович живе зі своїм ад'ютантом Мартиновим, що дружині пропонував не раз обрати собі чоловіка з докільних їй людей. Вона бачила газету іноземну, де було надруковано, що приїхав до Парижа le grand duc Serge avec sa maitresse m-r un tel.[9] Ось, подумаєш, які скандали![10][11]  »

Ніна Берберова(рос.)укр. в біографії сучасника князя композитора Чайковського, відомого своєю нетрадиційною орієнтацією[12], пригадувала такий епізод:

« Відомий один випадок із людиною, знайомою досить багатьом, викладачем латині та грецької, коханцем московського губернатора, великого князя Сергія Олександровича (брата Олександра Третього), якого судили та якому дали три роки «вигнання» до Саратова, та потім повернули до Москву.[13]  »

У літературі[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Телеграммы. // «Правительственный Вѣстникъ». 5 (18) лютого 1905, № 28, стр. 4. Телеграммы. Об убийстве Сергея Александровича. 04 (17) 02.//Петербургский листок. СПб., 1905. — к № 27.
  2. а б Телеграммы. // «Правительственный Вѣстникъ». 9 (22) лютого 1905, № 31, стр. 3.
  3. «28 января 2010 года сотрудниками фонда „Возрождение Николо-Берлюковской пустыни“ совместно с настоятельницей Марфо-Мариинской Обители милосердия Н.А. Молибога был водружён новый дубовый крест на могилу Андрея Алексеевича Рудинкина».[1]
  4. Борис Савінков, великий і жахливий // «Известия»(рос.)
  5. Свята преподобномучениця велика княгиня Єлизавета(рос.)
  6. Шарлотта Зеепват. Цари перед объективом. Семья Романовых в фотографиях /Пер. с англ. — Днепропетровск: Либри, 2005. С. 47. (Charlotte Zeepvat. The Camera and the Tsars: The Romanov Family in Photographs. 2004.)
  7. И.С. Кон, 1997
  8. Балязин В.Н. Московские градоначальники. М., 1997. С. 399.
  9. Переклад: «Великий князь Сергій зі своєю коханкою п. таким-то» (франц.)
  10. Дневник А.В. Богданович. «Три последних самодержца». М.-Л., 1924. С. 68. (Текст «Щоденника» попереджений написаним з марксистських позицій вступом «Від видавництва», який, зокрема, свідчить, що публікований текст є «найкоротшою "ексцерпцією" з усієї товстої купи списаного паперу»; частину записів, згідно з видавцями, втрачено.)
  11. Богданович А.В. Три последних самодержца. — М.: «Новости», 1990. С. 80. (Передрук тексту першого видання з виправленнями допущених друкарських помилок і незначними перекрученнями — унаслідок нерозуміння коректорами описуваних реалій).
  12. Див., н-д: Соколов В. Антонина Чайковская. История забытой жизни. — М.: Музыка, 1994; Познанский А. Пётр Чайковский: Биография. — СПб.: Вита Нова, 2009; Самоубийство Чайковского: миф и реальность. — М.: Журнал «Глагол», 1993; Кон И.С. Любовь небесного цвета: Научно-исторический взгляд на однополую любовь. — СПб.: Продолжение жизни, 2001. — Глава 9. Чи був гомосексуалізм на святій Русі?(рос.)
  13. Берберова Н.Н. Чайковский, история одинокой жизни. Берлин: Петрополис, 1936.(рос.)

Посилання[ред.ред. код]