Середньоазіатська вівчарка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Туркменський алабай right-center
Centralasianovcharka.jpg
Походження (Середня Азія)
Характеристики
Висота Самці: не нижче 70 сантиметрів
Самиці: не нижче 65 сантиметрів
Вага Самці: 65 — 100 кілограмів
Самиці:55 — 80 кілограмів
Класифікація МКФ:
FCI 335.
Стандарти породи
FCI [2. стандарт]
Пес свійський (Canis familiaris)

Середньоазіатська вівчарка або туркменський алабай — давня порода собак, створена у регіонах Середньої Азії.

Історія[ред.ред. код]

Середньоазіатська вівчарка

Алабай - це не є середньо-азіатська вівчарка, як багато хто вважає. Це тільки алабай — одна з найдавніших порід собак. Вона формувалася як порода народної селекції протягом більш ніж чотирьох тисяч років на величезній території, що тягнеться сьогодні від Каспійського моря до Китаю і від Південного Уралу до Афганістану. У цій породі тече кров найдавніших собак Тибету, собак-пастухів різних кочових племен і бойових псів Месопотамії, вона тісно пов'язана з монгольською вівчаркою і тибетським мастифом. За час свого існування середньоазіатські вівчарки використовувалися для охорони худоби, караванів і житла господаря. Важкі умови існування і потреба протистояти вовкам та іншим хижакам визначили зовнішність і загартували характер цього собаки, зробили його сильним, безстрашним, навчили економно витрачати сили.

Спарювання цих собак проходить у вересні, жовтні, листопаді.

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Це великі собаки. Стандарт визначає тільки нижню границю зросту. Горішньої межі немає. Дуже часто це 70 — 75 сантиметрів у холці. Хоча, подейкують, що в отарах зустрічаються й собаки заввишки 1 метр. Це справжні гіганти. Шерсть у цих собак коротка й груба, до тіла прилягає дуже щільно, прикриває густе підшерстя. Така шерсть — чудовий захист від пекучого сонця й від холодного вітру. Голова масивна з тупою мордою. Вуха й хвіст коротко обрізані. Чабани вважають, що в бою вовки хапають собак за найчутливіші місця — вуха й хвіст — і тому обрізають їх щенятам одразу після народження.

Призначення і етимологія назви породи[ред.ред. код]

Ці собаки здаються неповороткими й навіть повільними та дуже спокійними. Але вони мають вибуховий характер, дуже чутливі й здатні на блискавичний стрибок. Волкодави були приручені, щоб захичати стадо від вовків, але на вовка Алабай не піде. Алабай має тільки відігнати і попередити хазяїна, а кавказька вівчарка, наприклад, почне рвати вовка або інших не проханих гостей. А якщо взяти до уваги їхню величезну фізичну силу, то стане зрозуміло, чому серед найактивніших сторожових собак у всіх республіках колишнього Радянського Союзу вам обов'язково назвуть середньоазіатську вівчарку або ж туркменського алабая.

Перша назва звичніша, друга — правильніша. Адже з погляду походження порід «середньоазіат» — аж ніяк не «вівчарка».

Справа в тому, що в Росії всіх собак, які працювали при «вівцях», називали вівчарками. При складанні стандарту на породу їх і називали «вівчарками». Але зараз вівчарські породи поділяють на вівчарських сторожових собак — це сильні й норовливі нащадки тибетських догів, але після тибетських догів були кавказькі вівчарки, аж потім із втручанням людини були виведені такі породи, як алабай, мастіф та середньоазіатська вівчарка і власне вівчарок — прудконогих, легко керованих нащадків гостровухих північних собак.

Література[ред.ред. код]

  • (укр.) Александрова Є. І. Тарасюк Михайло В. (переклад Якубенко І. В.) Собаки. Шкільний путівник. — Харків: Пізнаймо світ, 2006. ISBN 966-8964-08-X

Посилання[ред.ред. код]