Серіалізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Серіалі́зм — напрям у музиці, пов'язаний з т.зв. серіальною технікою, що має свої джерела в додекафонії та серійній техніці.

У теорії музики прийнято таке розрізнення додекафонії, серійної та серіальної технік. В основі додекафонії лежить серія (тобто певна витримана послідовність з уникненням повторів) з 12-ти звуків хроматичної гами. На відміну від додекафонії, серійна техніка оперує серіями, що можуть складатися з будь-якої кількості звуків, як правило менше 12-ти (оскільки більша кількість вимагатиме вельми проблематичне для реалізації застосування мікрохроматики). Таким чином додекафонія є окремим випадком серійної техніки.

У серіальній техніці, на відміну від серійної, принцип серійності може поширюватися не тільки на звуковисотність, але й на динамічну, ритмічну, артикуляційну та тембральну сторони музичної мови. Таким чином серійна техніка є окремим випадком серіальної техніки. Техніка, в якій всі компоненти музичної мови детермінуються серією (тобто звуковисотність, динаміка, ритм, тембр, артикуляція), називається тотальним серіалізмом.

Зародження серіалізму пов'язують з ім'ям Антона Веберна, який в своїх творах намагався перенести досягнення додекафонії на тембральну («Пассакалія» ор.1, Симфонія ор.21), динаміко-артикуляційну (Варіації ор.27), ритмічну (варіації ор.30) сторони. Одна з перших серіальних спроб належить російському емігрантові Голишеву (струнне тріо, 1925 р.).

Більш послідовно серіальна техніка викрісталізовувалась у творчості О.Мессіана (див. 4 ритмічні етюди для фортепіано, 1950), і, врешті набула свого класичного вигляду в творчості композиторів Дармштадтської школи в 50-их роках (П.Булєз, К.Штокгаузен, Л. Ноно). Пізніше композитори-серіалісти активно звертаються до електронних засобів програмування музики, які дають широкі можливості для точного програмування серій будь-якої складності. В 1960-х роках серіальну техніку використовували в окремих творах також композитори за межами Дармштадської школи, зокрема, в Польщі та СРСР — А.Шнітке, Е.Дєнісов, А.Пярт, однак значного поширення вона не дістала.

Невдовзі після своєї появи серіальна техніка стала об'єктом критики з боку багатьох музикантів. Серіалізм критикують за автоматизм процесу створення музики, хаотичність звукового результату, втрату слухового контролю композитора і його творчої індивідуальності. Я.Ксенакіс також звинувачував серіалізм в неприродній примітивності математичного апарату серіалізму. В окремих джерелах знаходимо такі визначення, як «повний параліч сил».

Розчарування в серіальній техніці відбувалося й у композиторів Дармштадтської школи. Дехто з них (наприклад, П.Булєз) в окремих творах перейшли до алеаторики, що є повною протилежністю серіалізму. Натомість, К.Штокгаузен на ґрунті серіалізму розробив власний метод — т. зв. формульну композицію.

Література[ред.ред. код]

  • Музична енциклопедія М.,1981 р.
  • Штокхаузен К. «ритмічні каданси у Моцарта» у зб. «Українське музикознавство» вип.10
  • Денисов Э. «Додекафония и проблемы современной композиторской техники», «Музыка и современность» вып.6.
  • Шнеерсон Г.М, «Сериализм и алеаторика — тождество противоположностей», «Совесткая музыка», 1971 № 1