Сефарди
| Сефарди | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||
| Кількість | 1,5–2,0 млн (20 % від євреїв світу) | ||||||
| Близькі до: | ашкеназі, мізрахім, а також араби | ||||||
| Мова |
історичні: ладіно та інші єврейсько-романські мови Сучасні: гебрейська, французька, англійська, іспанська , арабська | ||||||
| Релігія | юдаїзм, атеїзм, агностицизм, християнство | ||||||
_cropped.jpg)
Сефа́рди (івр. סְפָרַדִּים, Sefaraddim, або івр. יְהוּדֵי סְפָרַד, Ye'hude Sepharad, «іспанські євреї»; англ. Sephardim, Sephardi Jews) — етнографічна група єврейського народу. Сформувалася на Піренейському півострові та у Північній Африці після міграцій юдеїв у Римській імперії та, згодом, у Халіфаті. Історично, побутовою мовою сефардських євреїв була ладіно (жудезмо, сефардська мова). У власній літургічній традиції використовується сефардський варіант вимови гебрейської.
Етимологія[ред. | ред. код]
Термін сефард походить від Сфарад, що на івриті означає «Іспанія». Золота доба сефардської мови і культури припала на час мусульманського правління в Іспанії[1].
Після завершення Реконкісти в 1492 році сотні тисяч романомовних євреїв, що відмовилися прийняти християнство (див. Марани), були вигнані з країни.
Срібна доба сефардської культури розпочалася після Вигнання з Іспанії. Сефардські євреї були запрошені турками-османами для заселення Балканських міст, захоплених після поразки Візантії. Пальму першості в цьому взяли Салоніки. Боячись поступового повернення в розграбоване місто греків і слов'ян — християн із сусідніх сіл, турки воліли заселити його євреями. Аж до початку XX століття євреї становили понад половину населення 100-тисячного міста, а його основною мовою став ладіно. Голокост у роки німецької окупації і масова еміграція євреїв до США й Ізраїлю призвели до зникнення колись багатої і досить впливової національної більшості в Салоніках.
Стали називатися сефардами (на сучасному івриті — «іспанці») після їх вигнання з Іспанії і Португалії наприкінці 1492 і після виходу з Піренейського півострова згодом (у XVI–XVIII ст.). Традиційно розмовляли мовою ладіно (сефардською), близькою до іспанської[1].
Походження[ред. | ред. код]
Переселилися на південь і південний схід (країни Північної Африки), на схід (Палестина, Мала Азія, Балканський півострів, Апеннінський півострів), на північний схід (Південь Франції), на північ (Англія, Нідерланди), на захід (відпливли з Колумбом). У північній Африці вигнані іспанські євреї асимілювалися в місцеві єврейські громади, в інших країнах розселення іспанських євреїв асиміляція відбувалася в нові мовні культури. Однак у Туреччині й Греції їхні нащадки залишалися ладиномовними аж до середини XX століття.
З утворенням Держави Ізраїль у 1948 р.більшість ладіномовних сефардів Туреччини й Греції іммігрували до Ізраїлю, відбувається процес їхньої асиміляції з іншими євреями Ізраїлю і забування мови ладино. Сьогодні в Ізраїлі сефардами або євреями сефардського спрямування вважаються не тільки сефарди у вузькому сенсі слова, а і євреї-репатріанти з арабських країн, курдські, перські, афганські, середньоазійські, грузинські, кавказькі та кочинські євреї. Це пов'язано з тим, що ці євреї сповідують юдаїзм іспанського (сефардського) канону, що відрізняється від німецького (ашкеназького), оскільки розвивався незалежно від нього. Незважаючи на те, що вигнані сефарди оселилися головно в басейні Середземного моря, сефардський канон поширився далеко за межі їхніх нових поселень. Нащадками вигнаних сефардів є болгарські євреї, євреї в західній частині Туреччини (турецькі євреї), грецькі євреї, югославські євреї, італійські євреї. Ці євреї мають право на іспанське громадянство відповідно до сучасних законів Іспанії.
Групи[ред. | ред. код]
Чисельність[ред. | ред. код]
Ізраїль 725,000
Франція 350,000
США 100,000
Аргентина 60,000
Канада 60,000
Бразилія 60,000
Мексика 40,000
Венесуела 35,000
Уругвай 30,000
Італія 30,000
Туреччина 25,000
Греція 18,000
Іспанія 12,000- Греція 8,500
Чилі 8.000
Марокко 6,000
Болгарія 5,000
Колумбія 5,000
Куба 3,500
Сербія 3,000
Хорватія 3,000
Перу 3,000
Португалія 2,500
.svg){kind=small}
Персоналії[ред. | ред. код]
- Барух Спіноза — філософ.
- Каміль Піссарро — художник.
- Бенджамін Натан Кардозо — юрист.
- Абрахам Пайс — фізик.
- П'єр Мендес-Франс — прем'єр Франції.
- Ніколас Мадуро — президент Венесуели.
- Емма Лазарус — письменниця.
- Еміліо Джино Сегре — фізик.
- Сальвадор Лурія — мікробіолог.
- Еліас Канетті — письменник.
- Рита Леві-Монтальчині — нейробіолог.
- Клод Коен-Таннуджі — фізик.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Ґаус, 2016, с. 4.
Джерела[ред. | ред. код]
- Карл-Маркус Ґаус. Зникомі європейці. Слідами сефардів Сараєва, ґотшейських німців, арберешів, лужичан і арумунів. — Київ : Темпора, 2016. — Т. пер. Христина Назаркевич. — 300 с. — ISBN 978-617-569-292-9.
- Сефарды // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.), Т. 7, Кол.: 772—782.
- Kaplan, Yosef. An Alternative Path to Modernity: The Sephardi Diaspora in Western Europe, Brill, 2000, ISBN 9004117423.
Посилання[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Сефарди
| |||||||||||
|
