Сигіт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сигіт
рум. Sighetu Marmaţiei
Герб Прапор
Герб Сигота Прапор Сигота
Брама Сигіта
Брама Сигіта
Розташування міста Сигіт
Основні дані
Країна Румунія Румунія
Регіон Actual Maramures county CoA.png Марамуреш
Засноване 1326
Населення 37 640 тис. осіб (2011)
Площа міста 111 км²
Поштові індекси 435500
Географічні координати 47°55′ пн. ш. 23°53′ сх. д. / 47.917° пн. ш. 23.883° сх. д. / 47.917; 23.883Координати: 47°55′ пн. ш. 23°53′ сх. д. / 47.917° пн. ш. 23.883° сх. д. / 47.917; 23.883
Висота над рівнем моря 274 м
Міста-побратими Олава - Польща Польща
Коломия - Україна Україна
Міська влада
Веб-сторінка http://www.primaria-sighet.ro/
Мер міста Євгенія Годжа (Eugenia Godja)

Сигіт (Сигіт-Мармароський, Сігету-Мармацієй; рум. Sighetu Marmaţiei, угор. Máramarossziget) — місто в Румунії, положене в Мармароській котловині над горішньою Тисою на укр.-рум. етногр. пограниччі; 41 246 меш. (2002), у тому ч. 15-20% українців (1974), решта румуни, угорці й євреї. Друге за розміром місто в жудці Марамуреш. Будівельна, текстильна, деревообробна і харчова промисловість. Поблизу міста розташований пункт контролю на кордоні з Україною «Сігету Мармацієй»—Солотвино.

Історія[ред.ред. код]

Сигіт відомий з 13 ст., з 1394 — головне місто Мармароського комітату.

У 19 — 20 ст. у ньому діяли греко-католицька церква і «руська» гімназія. У 1950-60 pp. українські відділи при гімназії й педагогічній школі. Наразі у місті працює єдиний в Румунії український ліцей (дир. Федір Попович)

На поч. 20 ст. у Сигіті відбулися два судових процеси проти закарпатських селян, які перейшли на православ'я; угорський уряд обвинувачував їх у зв'язках з Росією. 1904 — 1906 засуджено на різні терміни ув'язнення 9 селян з Сигіта, а у 1913 — 14 — 96 осіб з різних сіл на чолі з священником П. Кибалюком. Процеси мали розголос у Західній Європі і звернули увагу міжнародної думки.

18 грудня 1918 року у Сигіті відбувся з'їзд делегатів українців Мармарощини, який висловився за приєднання Закарпаття до України. На з'їзді мали слово: Клочурак Степан та Климпуш ВасильЯсіня, Штефан Августин, Бращайко МихайлоРахів, Йосипчук ВасильВеликий Бичків.[1] 16 січня 1919 р. місто було визволене військами Гуцульської республіки (входив загін Української Галицької Армії) від угорських військ та адміністрації. Наступного дня вони зазнали поразки від дій переважаючих чисельно окупантів (румунська дивізія).

У період між війнами місто знаходилось на кордоні між ЧСР та Румунією. Через місто проїжджали транскордонні потяги, зокрема швидкий потяг Прага-Ясіня, який з'єднував Рахівщину з рештою республіки. Наприкінці 1944 р. місцеві українці утворили народний комітет, який ухвалив приєднання міста із навколишніми українськими селами до України, однак реалізоване це не було. За комуністичного режиму тут ув'язнювали політичних дисидентів, яким нині присвячені пам'ятники та музей. У січні 2007 тут за участі президентів В. Ющенка та Т. Басеску знову відкритий історичний міст через Тису та міжнародний прикордонний перехід до українського селища Солотвино.

Українство[ред.ред. код]

Українці становлять 1.226 чол. (2,97%) міста.(2010). В околицях міста — українські села (див. Мармарощина).

Персоналії[ред.ред. код]

Міста-побратими[ред.ред. код]

Міста побратими Країна
Олава Польща Польща
Коломия Україна Україна

Галерея[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 с. 71