Силует (графіка)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Худ. К. Сомов, світлина до « Книги маркізи »
Vignette5.JPG
Vignette4.JPG

Силует (графіка) — різновид графічної техніки (гравюра, малюнок) в мистецтві портрета, що мав поширення в 18 столітті. Техніка використовувалась для чітко профільного зображення людини.

Китайське коріння[ред.ред. код]

Мистецто силуету виникло в Китаї, де здавна мали поширення картинки, виконані лише чорною фарбою і лише силуетом. В Європі їх називали - китайські тіні.

Силует у Франції 18 століття[ред.ред. код]

Разом з захопленням шинуазрі ( поверхневою китайщиною ) в Європі набуло захоплення і силуетом. Особливе поширення ця техніка мала у Франції в добу рококо, з її пристрастю до декоративності і примхливих візерунків. Поряд з портретами олійними фарбами чи в інших техніках силует вважався досить дешевим. Але він швидко перемістився в бідні верства суспільства і тогочасної артистичної богеми, які не могли замовити коштовні портрети. Силует мав значення невеличкої, інтимної речі, що нагадувала про близьких родичів, приятелів, коханих.

Зневажливе відношення аристократії до подібних портретів не вщухало. На них перейшла назва від імені міністра Франції Етьєна Силуетта ( 1709-1767 ), відомого скупістю і вузькими поглядами. Паризький світ зневажливо називав силуетами усе дрібне, дешеве і непрестижне.

Силует і декоративно-ужиткове мистецтво.[ред.ред. код]

Нетрудоміський за технікою, що не потребувала особливих умов, фарб і пристроїв, силует не помер.

Він перемістився на твори декоративно-ужиткового мистецтва та в альбоми. З'явились табакерки з силуетами, вишивки, інкрустації, силуети на порцеляні.

Силуети роботи Антінга (1753–1805)[ред.ред. код]

Йоган Фрідріх Антінг. «Петер Симон Паллас», 1784 рік

Відродження наприкінці 19 ст.[ред.ред. код]

Композиція на поштівці 19 ст. в техніці силуету.

Призабута техніка була відновлена наприкінці 19 ст., коли до неї звернулись фахові майстри. Знову набули популярности силуети-портрети, силуети-книжкові ілюстрації. В очах нового поколіття силует добре відтворював стилістику жеманного рококо 18 століття чи культуру гинувших дворянських садиб.

Використовувалась техніка силуету і при створенні книжкових знаків - екслібрисів та для композицій на обкладинках видань.

Силует швидко потрапив в руки числених аматорів, котрі спокусились на невибагливу техніку їх створення та дешевизну матеріалів - малювання одною чорною фарбою, вирізання з чорного паперу, легкість виправлення невдалих частин. Відсутність фахової художньої освіти у аматорів спричинила розповсюдження шаблонного виконання чи популярних і модних стеріотипів. В техніці силуету виконано чимало аматорських портретів — обов'язково у профіль, жінок в кринолінах чи з турнюрами тощо. Продукція аматорів мала невисокі художні якості і помітні обмеження в темах.

Силуетні композиції сягали рівня справжнього мистецтва в руках обдарованих митців (чоловіків і жінок-художниць) з гострим відчуттям краси гнучких, еластичних ліній і здібностями до нешаблонного бачення. Була і спроба перенести чорний силует в поштівку в 19 ст. Але швидкий розвиток друкарських технологій наприкінці 19 ст. і запровадження кольорового друку, що так сподобався малоосвітченим буржуазним споживачам, надзвичйно обмежив використання чорних силуетів в поштівках.

Класичним зразком використання силуету стануть ілюстрації художника В. Світальського до віршованого роману О.С. Пушкіна « Евгений Онегин » ( 1936 рік ).

Побутові сценки в мистецтві силуету[ред.ред. код]

Вільгельм Гросс (1883-1974). Силует з сюжетом.

Силует як мистецтво виявився досить гнучким, аби дозволити художникам передавати економними засобами різноманітні сюжети від легендарних, романтичних і казкових до побутових чи еротичних. Силует як мистецтво виявився також надзвичайно наближеним до чорнофігурного вазопису Стародавньої Греції. Лише в якості носія зображень і сюжетів використано не кераміку (як у греків), а значно пізніше віднайдені папір і чорну туш.

Окрім носія зображень відповідно нових часів змінився і одяг персонажів, і самі сюжети.

Техніки виконання[ред.ред. код]

Орнаментальний силует. Нова бібліотечка поезій, 1883 рік. ( Сполучені Штати ?)
  • найпростіша: намалювати силует на чорному папері і вирізати,

наклеїти на білий папір зроблене зображення. Дає змогу довго виправляти невдалі місця. Цією технікою користувалась художниця Єлизавета Круглікова.

  • Малювати тушшю.
  • Фаховий варіант: гравюра на міді, цинку,латуні або літографія. Потребує особливі фарби і знаряддя( літографське обладнання, верстат тощо.)

Колекціонери силуетів[ред.ред. код]

Поява силуетів в дворянському, богемному, міщанському побуті сприяла появі колекцій.

  • Колекцію силуетів, зроблених майстром Сідо́ з членів її родини і її самої, мала імператриця Катерина ІІ.
  • Велику колекцію силуетів-портретів мав герцог Мекленбург-Стреліцький. Збірка нараховувала 183 аркуші і була передрукована технікою фотопітії у 1899 році. На сто років раніше був надрукований альбом силуетів роботи Антінга «Collection de cent silhouettes» ( 1791 р.)

Перелік художників, що створювали силуети.[ред.ред. код]

Художник Дмитро Митрохін, силует

Джерела[ред.ред. код]

  • ж. «Москва», №7, 1922 ( статья - Э. Голлербах «Искусство силуэта» )
  • Ernst Biesalski: Scherenschnitt und Schattenrisse. Kleine Geschichte der Silhouettenkunst, Verlag Georg D. W. Callwey, München 1964.
  • Die Goethezeit in Silhouetten. Schattenrisse in ganzer Figur, vornehmlich aus Weimar und Umgebung. Hain Verlag, Rudolstadt 1996. (Reprint der Ausgabe 1911) ISBN 3-930215-34-9

Див. також[ред.ред. код]