Символіка українців

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Народні символи України — це святині українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках тощо. Народні символи України є рослинні і тваринні.

Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості — в писанках.

Зображення писанки та прапора України бодіпейнтінгом (одним з видів боді-арту) на учасниках Великої Гаївки в Дрогобичі 17 квітня 2012 року.

Класифікація символів[ред.ред. код]

Рєпін І. Ю. «Українська хата», 1880 рік
Українська гуцульська хата в Карпатах

У «Словнику символів культури України» подана така класифікація символів[1]:

Поселення та житла українців (хата, покуть, ворота).
  1. Народного одягу (кожух, китайка, символіка верхнього одягу).
  2. Громадського побуту і звичаєвості (Зелені свята).
  3. Галузей господарства, народних промислів (сінокіс, ткацтво, писанкарство, веретено).
  4. Народної ботаніки, зоології, медицини, астрономії (барвінок, бджола, лелека, зоря).
  5. Народної міфології, демонології (чорт, мавка).
  6. Язичництва, християнства (Білобог, Ярило, Ісус Христос).
  7. Атмосферних явищ, географічних назв (роса, вітер, Дніпро).
  8. Чисел, геометричних фігур (три, дев'ять, коло).
  9. Геральдики, нумізматики, архітектури (тризуб, храм).
  10. Усної народної творчості (замовляння).
  11. Народних звичаїв, обрядів, вірувань, традицій, ігор (символіка народних ігор).
  12. Кольорів, форм, мінералів, прикрас (білий, червоний, дукач).
  13. Частин людського тіла (голова, око, рука).
  14. Запорозького козацтва (Запорозька Січ).
  15. Слова, мови, мовлення, алфавітів (символіка слов'янської абетки, книга, Слово).
  16. Творів художньої літератури, зокрема, Г. С. Сковороди, Т. Г. Шевченка, М. Т. Рильського, О. Т. Гончара та ін.
  17. Кінесики (адорація, поцілунок).
  18. Астрології, антропоніміки (антропонімічна символіка).
  19. Географії, геології, землезнавства (гора, камінь, земля, захід — схід).
  20. Квітникарства (мак, мальва, конвалія, чорнобривці).
  21. Історичних постатей, видатних діячів культури (Тарас Шевченко, Маруся Чурай)

Одяг[ред.ред. код]

Ropyanyk 1946.jpg

Вишиванка[ред.ред. код]

Вишиванка

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.

Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з візерунками вишиванок XVIII–XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної (родової) і прогнозуючої (загадування майбутнього, продовження роду).

На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні). Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього.

Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом — запліднення тощо (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії).

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.
Та для того козаченька, що вірно любила.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був», звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:

Ой коби я була знала, що я твоя буду,
Випрала би-м сорочечку від чорного бруду
(тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя);
Заковала зозуленька на жовтім пісочку.
А хто ж мому миленькому випере сорочку?

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна. Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дівчині, до якої має повернутися.

Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.

Рушник[ред.ред. код]

Докладніше: весільний рушник

див. ще: вишиваний рушник

Український рушник

Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів (див. ще коровай). Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Рослинні символи[ред.ред. код]

Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Тваринні символи[ред.ред. код]

Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.[2]

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка.[3] Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк.[4]

: Докладніше: Водіння кози

див. також: тварини-символи

Вінок[ред.ред. код]

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку
Тут господар — багатства володар,
Тут господиня — червона калина,
Тут дівочки, як квіточки,
Тут синочки, як колосочки!

Дідух[ред.ред. код]

Дідух — українська різдвяна прикраса.

Калина[ред.ред. код]

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.

Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася,
А ми тую червону калину підіймемо.
А ми нашу славну Україну розвеселимо!

Писанка[ред.ред. код]

Писанка

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».


Вишня[ред.ред. код]

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, — світове дерево життя (див. Дерево життя). Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік»[5]. На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» (пор. із словом «Все-вишній» Всевишній). Отже, вишня — це «божественне дерево», присвячене Сварогу[6].

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» — вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка[7] фіксує форму «вишній», тобто «верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят».

За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір (пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог). Споконвіку священні речі українців — білі (хата, вишиванка, хустина, рушник). Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України. Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня — це рідна домівка: «Садок вишневий коло хати» (Т. Г. Шевченко). Або: «Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» (М.Старицький).

У поемі І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.

Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня — наречена
Вже до віночка міряла туман.

У поемі І.Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря. І на завершення — рядки, написані одним із авторів Словника:

О, вишня — Матінко Всевишня -
Весь білий світ — то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.

О.Потапенко.

Волосся[ред.ред. код]

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки (стриги), втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг.

Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Автор Словника символів Х. Е. Керлот зазначає, що волосся означає енергію, плодючість. Густа шевелюра означає життєвий порив, радість життя, духовний розвиток. В індуїзмі волосся символізує «силові лінії» Всесвіту. Втрата його означає падіння і бідність. Водночас добровільне постригання, наприклад у ченці, означало відмову від усіх земних втіх, абсолютний аскетизм. У Малій Азії саме їм жерці і жриці приносили в жертву своє волосся. За міфами, Самсон втратив сили, коли його обстригли, тобто позбувся підтримки богів.

За даними О. М. Афанасьєва, «стародавньою поетичною мовою трави, квіти, кущі та дерева називались волоссям землі». Люди одухотворювали землю, вважаючи сушу тілом, каміння — кістками, воду — кров'ю, а рослини — волоссям велетенської істоти. Тому-то у народних казках саме щітка (гребінь для волосся), кинуті героєм, перетворюються у рівний ліс: із кожної волосинки виростає дерево. Отже, у казках волосся — символ енергії, плодючості, буйної рослинності.

У давнину на Русі-Україні категорично заборонялося заміжній жінці «світити волоссям». Одним із найганебніших вчинків було зривання хустки із голови жінки. Це зумовлено віруванням в те, що, вийшовши заміж, дівчина переходить під владу чоловіка, який заволодів її косою, а отже — честю. Тому з'явитися перед чужим без хустини означало зрадити своєму чоловіку.

Найганебнішим в Україні для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату вінка, цнотливості. Така дівчина звалася «стрига» або «покритка», бо їй хлопці за зраду відтинали волосся, їй заборонялося ходити із непокритою головою. Очевидно тому, що волосся, коса зокрема, (див. Коса) були символом незайманості, святості.

Одним із стародавніх символічних ритуалів був обряд пострижин. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.

На Русі-Україні лише воїни (за свідченнями В.Колесова) «повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну». Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці (подібний до запорозького «оселедця»).

Пострижини проводили, коли дитині виповнювалося 3—5 років і символізували перехід її в «отроцтво». На думку І.Снігирьова, цей обряд розглядали як щось аналогічне хрещенню.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Словник символів культури України / за загальною редакцією В. П. Коцура, О. І. Потапенка, М. К. Дмитренка, В. В. Куйбіди. — 3-е видання. — Київ: Міленіум, 2005, — 352 сторінки, ISBN 966-8063-09-0. Сторінки 3-4.
  2. Лозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1
  3. Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0
  4. Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
  5. Українознавство. — К., 1994. — С.286.
  6. Дмитренко М. та ін. Українські символи. — К., 1994. — С.118.
  7. Словник Б.Грінченка. Т.1. — С.201.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Символи волі. Український тиждень, № 20, 2010. С. 52-53.
  • [1]
  • Українська та зарубіжна культура: Навч.посіб./ М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін.;за ред. М. М. Заковича. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.
  • [2]
  • Словник символів, Потапенко О. І., Дмитренко М. К., Потапенко Г. І. та ін., 1997.
  • Музиченко Ярослава Тисячоліття на писанці. Писанкарка Віра Манько вивчає, яким бачили світ наші предки, і мріє всі українські писанки вмістити в комп'ютер // «Україна Молода» № 070 за 16 квітня 2009 року