Симоненко Василь Андрійович
| Василь Андрійович Симоненко | |
 Василь Симоненко |
|
| Псевдоніми, криптоніми: | В. Щербань, В. Миколайчук |
|---|---|
| Дата народження: | 8 січня 1935 |
| Місце народження: | с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область |
| Дата смерті: | 13 грудня 1963 |
| Місце смерті: | м. Черкаси |
| Рід діяльності: | поет, журналіст |
| Роки активності: | з 1952 |
| Премії: |
|
|
|
Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (* 8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область — † 13 грудня 1963, Черкаси) — український поет і журналіст, шістдесятник.
Зміст |
Біографічні відомості
Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.
Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).
Уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т.Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини 20 ст. Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964), зб. поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).
Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк).
Загибель
1962 року В.Симоненко разом з А.Горською та Л.Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВД на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок.
Вшанування пам'яті
У Черкасах існує Літературно-меморіальний музей Василя Симоненка. Також 1965 року на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет.[1]
Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України.
25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену поету.
17 листопада 2010 року у місті Черкасах на вулиці Фрунзе, біля палацу одружень (історичний Будинок Щербини), був відкритий пам'ятник поетові. Автор монумента — Владислав Димйон[2].
Твори
- Є в коханні і будні і свята
- Баба Онися
- Вино з троянд
- Вона прийшла
- Грудочка землі
- Дід умер
- Дума про щастя
- Де зараз ви, кати мого народу?
- Жорна
- Злодій
- Задивляюсь у твої зіниці
- Казка про дурила
- Кирпатий барометр
- Кривда
- Лебеді материнства
- Любов
- Монархи
- Моя Мова
- Русь
- Салюти миру
- Старість
- Там, у степу, схрестилися дороги
- Ти знаєш, що ти людина? 16.XI.1962
- Україні
- Цар Плаксій та Лоскотон
- Чорні від страждання мої ночі
- Тоді вас люди називали псами
Див. також
Примітки
Джерела
 |
Вікіцитати містять висловлювання, автором яких є: Симоненко Василь Андрійович |
- Інтерв’ю з товаришем Василя Симоненка: «Василеві могли вкоротити життя через вірш про Хрущова»
- Пахаренко В. «В дорозі до Рідного краю. До 75-річчя з дня народження Василя Симоненка» // Свобода — 2010, ч. 3, с. 5
- Іван Андрусяк. Міф про Василя Симоненка // УНІАН-Культура, 17.01.2011
- Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
