Симоненко Василь Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук
Василь Андрійович Симоненко

Псевдоніми: В. Щербань, В. Миколайчук
Дата народження: 8 січня 1935
Місце народження: с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область
Дата смерті: 13 грудня 1963
Місце смерті: м. Черкаси
Рід діяльності: поет, журналіст
Роки активності: з 1952

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (*8 січня 1935, село Біївці Лубенського району на Полтавщині — †13 грудня 1963) — український поет і журналіст, діяч українського руху опору («шістдесятники»).

Зміст

[ред.] Біографічні відомості

Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету.

Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласній газеті «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» "а Черкаську область. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Зате уже в ті роки набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1930-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя рад. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю С., за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію укр. літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої пол. 20 ст. Доля літ. спадщини С. не відома. Його самвидавна поезія, на сов. Україна лише в незначній частині опублікована в зфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журн. «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в зб. вибраних поезій С. «Берег чекань» (1965 і 1973). В УРСР по смерті С. видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964). зб. поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчості «Поезії» (1966) та зб. новель «Вино з троянд» (1965; ці новели також увійшли у друге вид. зб. «Берег чекань» за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим промовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в подальшому, при виразній тенденції до замовчування творчості С. у цілому, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням гром. мужності поета, дістала поезія С. у самвидавній критиці (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк).

[ред.] Загибель

1962 року В. Симоненко разом з А. Горською та Л. Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради. Після цього його було декілька разів жорстоко побито, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

[ред.] Вшанування пам'яті

В Черкасах існує Літературно-меморіальний музей В. Симоненка. Також в 1965 році на громадських засадах створено музей в селі Біївці в хаті, де народився поет.[1]

Ім'ям поета названі вулиці у багатьох містах України.

25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену поету.

[ред.] Твори

Логотип «ВікіЦитати»
ВікіЦитати містять висловлювання, автором яких є:

[ред.] Посилання

[ред.] Див. також

[ред.] Джерела інформації

Особисті інструменти
Іншими мовами