Синиця чорна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Синиця чорна
Доросла чорна синиця підвиду, P. a. britannicus
Доросла чорна синиця підвиду, P. a. britannicus
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Горобцеподібні (Passeriformes)
Родина: Синицеві (Paridae)
Рід: Синиця (Parus)
Вид: Синиця чорна
Біноміальна назва
Parus ater
(Linnaeus, 1758)
Ареал зображено жовтим
Ареал зображено жовтим
Синоніми
Periparus ater
Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Category:Periparus ater
EOL: 4404720
ITIS logo.jpg ITIS: 561927
Redlist logo v1223290225.gif МСОП: 181417
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 156567
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Periparus ater

Синиця чорна (Parus ater) — невеликий птах родини синицевих. В Україні осілий, кочовий, зимуючий вид.

Морфологічні ознаки[ред.ред. код]

Синиця невеликих розмірів, менша за горобця. Маса тіла 8—10 г, довжина тіла біля 11 см. У дорослого птаха верх голови і горло чорні, з полиском; щоки, потилиця і шия з боків білі; спина оливково-сіра; поперек і надхвістя рудуваті; на чорних верхніх покривних перах крила дві білі поперечні смужки; низ білий, з вохристим відтінком; махові і стернові пера бурі, зі світлою облямівкою; дзьоб чорний, ноги сірі. У молодого птаха верх голови і горло з бурим відтінком; щоки, потилиця і низ жовтувато-вохристі. Від більшості синиць відрізняється білою потилицею та двома білими смужками на крилі[1].

Поширення[ред.ред. код]

Область поширення — лісові райони Євразії, а також Атлаські гори, північно-західний Туніс в Африці. На північ у Скандинавії і Фінляндії піднімається до 67 пн.ш, в Європейській частині Росії до 65 пн.ш., у долині Обі до 64 пн.ш, далі на схід — до 62-ї паралелі, на тихоокеанському узбережжі до Охотського моря. Ізольована популяція також існує на Камчатці. Південна межа ареалу приблизно співпадає з кордоном лісостепової зони і проходить через південні схили Карпат, північну Україну, Калузьку, Рязанську, Ульяновську області Росії, Південний Урал, Алтай, Північну Монголію, верхню течію Амура. Далі на схід межа ареалу проходить значно південніше, охоплюючи північно-східні райони Китаю на південь до Ляоніна. Крім того, в Китаї і прилеглих районах (Непал, М'янма) є декілька ізольованих ділянок. Інші розрізнені ділянки ареалу — Крим, північно-східна Туреччина, Кавказ, Закавказзя, Іран, Сирія і Ліван. За межами материку зустрічається на Британських островах, Сицилії, Корсиці, Сардинії, Кіпрі, Сахаліні, Монероні, південних Курильських, Хоккайдо, Хонсю, Цусімі, Чеджудо, Якусімі, ТайваніСтепанян Л. С. Конспект орнитологической фауны СССР. — М.: Наука, 1990. — 727 с. — ISBN 5-02-005300-7..

В Україні гніздиться в лісовій і частково в лісостеповій смугах, а також в гірському Криму; взимку трапляється майже на всій території крім півдня та південного-сходу степової смуги[1]. Протягом двох останніх десятиліть ареал розширюється в південному напрямку[2].

Підвиди[ред.ред. код]

Нараховують близько 21 підвиди:[3]

  • P. a. ater (Linnaeus, 1758)
  • P. a. britannicus (Sharpe & Dresser, 1871)
  • P. a. hibernicus (Ogilvie-Grant, 1910)
  • P. a. vieirae (Nicholson, 1906)
  • P. a. sardus (O. Kleinschmidt, 1903)
  • P. a. atlas (Meade-Waldo, 1901)
  • P. a. ledouci (Malherbe, 1845)
  • P. a. moltchanovi (Menzbier, 1903)
  • P. a. cypriotes (Dresser, 1888)
  • P. a. derjugini Zarudny & Loudon, 1903
  • P. a. michalowskii (Bogdanov, 1879)
  • P. a. gaddi Zarudny, 1911
  • P. a. chorassanicus (Zarudny & Bilkevitch, 1911)
  • P. a. phaeonotus (Blanford, 1873)
  • P. a. rufipectus (Severtsov, 1873)
  • P. a. martensi (Eck, 1998)
  • P. a. aemodius (Blyth, 1845)
  • P. a. pekinensis (David, 1870)
  • P. a. kuatunensis (La Touche, 1923)
  • P. a. insularis (Hellmayr, 1902)
  • P. a. ptilosus (Ogilvie-Grant, 1912)

Чисельність[ред.ред. код]

Чисельність в Європі оцінена в 12—29 млн пар, в Україні — 85—115 тис. пар[4]. Враховуючи, що в Європі розташовано 50—74% площі гніздового ареалу, попередня оцінка загальної чисельності виду становить 73—348 млн особин. Чисельність стабільна[5].

Гніздування[ред.ред. код]

Чорна синиця — типовий мешканець хвойних лісів. Віддає перевагу ялиновим лісам, зустрічається також в ялиново-листяних і соснових лісах. Гніздиться окремими парами. Гнізда влаштовує в дуплах переважно хвойних дерев, зокрема, у природних порожнинах, що утворилися у прогнивших стовбурах або трухлявих пнях, інколи — в старих дуплах дятлів. Висота їх розташування зазвичай не перевищує 1 м. Розміри дупел невеликі: глибина 10—15 см, ширина 5—10, діаметр льотка 2—4 см. У окремих випадках може заселяти штучні гніздівлі (синичники). Будівельним матеріалом слугує переважно зелений мох з домішками кінського волоса, інколи сухих травинок. Лоток вистилається товстим шаром шерсті ссавців, зрідка з домішкою пташиних пер.

У кладці 7—10 яєць. Шкаралупа матова, молочно-біла з дрібними іржаво-червоними або іржаво-коричневими плямами, інколи із завитками. Біля тупого кінця плями утворюють віночок. Розмір яєць: 15,10×11,68 мм.

Початок відкладання яєць припадає на кінець квітня. Свіжі кладки з'являються протягом першої половини травня. Протягом сезону два виводки. Другі кладки відмічають у другій половині червня. Насиджує самка протягом 14—16 діб[6].

Живлення[ред.ред. код]

У пошуках корму

У період розмноження віддає перевагу різноманітним комахам та їх личинкам. Восени та взимку переключається на насіння рослин, головним чином хвойних та особливо ялини. У випадку неврожаю насіння хвойних, здійснює кочівлі (див. біологічні інвазії) у нетипові для виду місця — листяні ліси, тундру, лісостеп та культурні ландшафти.

Посилання[ред.ред. код]

  1. а б Фесенко Г. В., Бокотей А. А. Птахи фауни України (польовий визначник). — К., 2002. — 416 с. — ISBN 966-7710-22-X.
  2. «Гаврилюк М.Н. О редких гнездящихся воробьиных птицах Черкасщины // Беркут. – 2004. – Т. 13, вип. 1. – С. 18–22.». Архів оригіналу за 2013-08-27. 
  3. Andrew Gosler, Peter Clement Family Paridae (Tits and Chickadees) // del Hoyo J., Elliott A., Christie D. (eds.) Handbook of the birds of the world. — Barcelona: Lynx Edicions, 2007. — ISBN 84-96553-42-6.
  4. BirdLife International. Birds in Europe: population estimates, trends and conservation status. — Cambridge, UK: BirdLife International, 2004. — 374 pp. (BirdLife Conservation Series No. 12).
  5. «BirdLife International 2012. Turdus iliacus. In: IUCN 2012. IUCN Red List of Threatened Species. Version 2012.2. <www.iucnredlist.org>. Downloaded on 22 January 2013.» (англ.). Архів оригіналу за 2013-08-25. 
  6. Птицы Белоруссии: Справочник-определитель гнезд и яиц / М.Е. Никифоров, Б.В. Яминский, Л.П. Шкляров. — Минск: Выш. шк, 1989. — 479 с. — ISBN 5-339-00209-8.

Література[ред.ред. код]

  • Воинственский М. А. Пищухи, поползни, синицы УССР. Биология, систематика, хозяйственное значение. — К.: Изд-во КГУ, (949. — 122 с.