Сирота Любов Макарівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Любов Макарівна Сирота
Lyubov Sirota 2004.JPG
При народженні Любов Макарівна Данильченко
Дата народження 21 червня 1956(1956-06-21) (58 років)
Місце народження Іртишськ, Павлодарської області, Казахстан
Національність українка
Громадянство Україна Україна
Рід діяльності поет, публіцист, прозаїк, перекладач, драматург
Премії

імені Олександра Бойченка

The Saved Planet The Chernobyl Poems of Lyubov Sirota

Любóв Макарі́вна Сиротá (21 червня 1956, Іртишськ, Павлодарської області, Казахстан) — українська поетеса, публіцист, прозаїк, перекладач, драматург. Пише російською й українською мовами. Як колишня прип'ятчанка (мешканка міста Прип'ять), більшу частину творчості присвятила Чорнобильській трагедії. ЇЇ твори перекладені багатьма мовами світу.

Біографія[ред.ред. код]

Народилася у 1956 році у Казахстані, с. Іртишськ Павлодарської області. Дитинство й юність пройшли у столиці Киргизії Фрунзе (зараз Бішкек), де вона була членом міського літоб'єднання «Горные Зори», перші твори друкувалися у періодиці Киргизії. У 1975 році з батьками переїздить на прабатьківщину — в Україну, де закінчила філологічний факультет Дніпропетровського університету за фахом — російська мова та література. З 1978 по 1983 р. жила у м. Комсомольськ Полтавської обл., де керувала літоб'єднанням «Пошук».

У 1983 з маленьким сином Олександром переїхала до молодого перспективного міста Прип'ять, де працювала зав. культмасовим відділом палацу культури «Енергетик» та керувала літоб'єднанням «Прометей», на базі якого разом з дискотекою «Едісон 2» згодом створила експериментальний молодіжний диско-театр, у якому до горезвісної аварії на ЧАЕС встигла поставити дві свої п'єси: музично-поетичний спектакль «Мы не могли друг друга не найти» та спектакль про життя й творчість Марини Цветаєвої «Моя специальность — жизнь». Після Чорнобильської катастрофи та евакуації з Прип'яті, живе у Києві, де з 1986 по 1992 працювала редактором на кіностудії ім. Олександра Довженко.

Творчість[ред.ред. код]

Ось як пише про неї її земляк по Комсомольську Валерій Єрмоленко у ст. «І поки небо ще зоріє вами …»: "Як відомо, наш Полтавсько-Кременчуцький регіон вельми врожайний на непересічні особистості… … Можливо саме тому мене ні краплі не здивувало те, що професор Бергамського університету Уго Персі (Італія) у статті «Відображення екологічного мислення в російських текстах ХХ сторіччя»[1], більше половини її присвятив творчості нашої землячки Любові Сироти, а точніше збірці її поезії під назвою «Ноша» (в-во «Радянський письменник», Київ, 1990 р.) «У поезії Сироти заклик до громадянської свідомості, оновлене почуття братерства та роздуми щодо екології складають непорушну її основу і роблять цей цикл унікальним у світовій літературі». І далі: «Особисто мені не відомо, щоб раніше ядерна катастрофа мала в поетові водночас і свого прокурора і співця, я переконаний, що „Ноша“ — один із перших текстів, який по-справжньому заявив про екологічну катастрофу, що загрожує усім нам.» (Вирізнив — В. Є.) Безперечно, шкода, що визнання таланту нашої землячки на світовому рівні прискорила зловісна і жахна «зірка Полин», яка опалила і місто атомників Прип'ять, де на той час із маленьким сином жила поетеса, яка колись з великим жалем покинула Комсомольськ. Бо тут пройшло шість років її молодого життя, зростав і мужнів її талант. Тут вона очолювала міське літоб'єднання «Пошук», виховувала сина, працювала в технікумі і заочно навчалась на філфаці Дніпропетровського університету. В той час кожен з місцевих шанувальників поетичного слова розумів, що ця висока, вродлива, всміхнена назустріч вам комсомольчанка вельми обдарована. ЇЇ навдивовиж досконалі вірші завжди були духовною окрасою місцевих часописів. …Окремо треба сказати про неї, як про вдалого керівника літоб'єднання. Це було ненав'язливе, вельми тактовне опікування талановитішого, яке позитивно впливало на «поліфонію» літературного слова в місті …

Любов Сирота полюбила Комсомольськ і завжди переймалася проблемами його зростання. Та все ж у 1983 році довелося його покинути. Волею долі Люба оселилася в Прип'яті, де її хист одразу оцінили. Там вона очолила вельми цікаве на різнобічні дарування літоб'єднання «Прометей»(членами якого були поетеса й згодом відома журналістка Любов Ковалевська; поет, бард, майбутній депутат та президент міжнародної організації «Союз Чорнобиль» — Володимир Шовкошитний), а згодом і культурно-масовий відділ Палацу культури «Енергетик», як журналіст співпрацювала з місцевими газетами «Трибуна Енергетика», «Прапор перемоги»… Крім цього, у Прип'яті, на базі свого літоб'єднання та дискотеки, вона створила новітній на той час, експериментальний літературно-музичний театр.

І ось 26 квітня 1986 р. вибухнув четвертий реактор Чорнобильської атомної станції. …Звичайно, аварія не обійшла і нашу землячку, яка теж все ще серйозно хворіє (інвалід ІІ гр.). Але відомо, що тяжкі випробування лише загартовують високий дух. Тож Чорнобильська трагедія ще дужче зміцнила і розвинула творчий хист поетеси та потребу в переосмисленні місця людини в світобудові — «вогонь» пройшов крізь тіло поета і трансформувався у поетичну міць." (У.Персі). Наприклад, ось рядки про евакуйовану і мертву Прип'ять:

Он по ночам, конечно, оживает,

наш город, опустевший на века.

Там наши сны бредут, как облака,

и лунным светом окна зажигают…

(Ред. див. триптих «Прип'яті» зі збірки Л.Сироти «Ноша»)

А ось з віршу «Прип'ять 2000», написані вже українською мовою:

"… Неначе у сні абсурднім

не можеш збагнуть —

хоч сказись! —

як ці, майже справжні, джунглі

із лісом будівель зрослись?

Не сон! Не фільм фантастичний —

реальність жахніш від химер!

«Невже цей пейзаж стане звичним

на всенькій Землі відтепер?»

…відомий поет та літературознавець Володимир Забаштанський закінчив передмову до збірки поезії «Ноша» твердженням, що серцевина її — громадянський біль, прагнення пам'яті; не забуті люди, які урятували нас, не забутий Чорнобиль. Акценти ці зумовлені самим життям.

До речі, професор У. Персі у вище згаданій статті сказав, що втрата пам'яті — то найстрашніший різновид байдужості. …На жаль, ми все ще не навчилися засвоювати уроки історії. Це стосується не тільки Чорнобиля та проблем екології і моралі. Як довго, в імперські, а потім і в радянські часи, в нас знищували пам'ять свого роду й свого народу! Саме про це останній вірш цієї збірки «К истокам»:

Язык немеет. Нету языка —

без памяти, без племени, без роду…

…Но вновь смогу я голос обрести,

лишь одолев дорогу истребленья —

к истокам кро'ви по следам в крови`,

по крохам свою память собирая:

вот — гордость сломленная,

вот — клочок любви

растоптанной,

вот — доброта былая

и… Украина,

где родных корней

остатки

еще теплятся и дышат…

Прости мне, мамо, что земли твоей

лишь погребальный стон дано мне слышать!

Язык немеет…

О, беспутный век!

Бездарен ум, нищ дух, а сердце голо!..

Пророки есть, зато Отечеств нет.

И не пустеет место перемола.

Так, батьки Люби — українці, діти вигнанців із рідної землі, що змушені були освоювати солончаки північного Казахстану. У 1957 році, при першій можливості відкріплення від ще сталінських поселень, вони, буквально голі й босі, в пошуках кращої долі для своїх п'ятьох дітей переїхали у столицю Киргизії Фрунзе. Це й справді відкрило чималі перспективи: брати стали військовими, сестра дружиною військового, а молодша Люба, шукаючи можливість реалізації своїх творчих здібностей, потрапила у республіканське літоб'єднання «Горные зори», яке зіграло у її житті вирішальну роль. Проте, батьки, особливо мати, марили Україною і врешті їм вдалося потрапити на прабатьківщину. До речі, Полтавщина й Комсомольськ, куди вже з Херсону переїхала поетеса, не даремне одразу ж запали їй у душу, це була батьківщина її бабусі (з материнського боку), яка пішки ходила на Сорочинський ярмарок. Так само, одразу прокинулася в її серці любов до прип'ятського Полісся, в якому, як виявилося, було коріння батьківського роду. І хоч в Комсомольську Люба вже цілком розуміла українську мову, але говорити, а згодом і писати нею, почала лише після Чорнобильської катастрофи. Тож, «вогонь» того лиха, пробудив в ній і цю родову пам'ять, без якої не можна стати громадянином світу. Тут доречно сказати, що після евакуації вона влаштувалась редактором на славнозвісну кіностудію ім. Олександра Довженко, де знайшла розуміння й підтримку під час багатомісячного безпритульного життя та безкінечних митарств байдужими чиновничими кабінетами… Свій внесок в перемогу справедливості й врешті отримання нею житла вніс і наш «Пошук», який щиро вболівав за долю свого колишнього керівника. Зрештою, саме спілка письменників приютила на цей час двох молодих обдарованих прип'ятських поетес — Любов Сироту й Любов Ковалевську — з їх маленькими дітьми в Ірпіньському будинку творчості. Співпрацюючи з «Літературною Україною», вони продовжували їздити у «чорнобильські гарячі точки». Цей досвід частково був використаний Л.Сиротою у фільмі Роллана Сергієнко «Поріг», співавтором й одним з героїв якого вона була. Цей публіцистичний фільм ще у 1988 році розповів про страшні наслідки Чорнобильської екологічної катастрофи. Він одразу відлунив у Німеччині, Франції та в Америці, — особливо віршем «Радіофобія» (включений до збірки «Ноша»). І лише через роки ця кінострічка офіційно з'явилася в українському кінопрокаті. Хоча не офіційно стрічку разом з її авторами щиро зустрічали на підприємствах та в наукових закладах, делегати екологічних і письменницьких з'їздів у Москві та Києві. Саме гарячий відгук та підтримка громадськості допомогли тоді не тільки відстояти фільм, але й зняти завісу секретності з чорнобильської теми.[2] А комсомольській спільноті поталанило побачити «Поріг» майже одразу після його створення кіностудії ім. О.Довженка спільно с ЦСДФ (Москва) …Весь післячорнобильський час Любов Сирота не перестає нагадувати людям про цю страшну трагедію, щоби попередити новітні катаклізми. І не тільки у поетичному жанрі, але й в прозі та публіцистиці. Так у тому ж номері часопису «Слово Просвіти» («Слово Просвіти» ч. 17 (134), 26.04 — 9.05.2002 р.) поряд з добіркою україномовних віршів надруковано й її статтю під досить промовистою назвою «Моделювання майбутнього — реальність». Л.Сирота впевнена, що людство своїми діями й навіть думками моделює своє майбуття. Тому у 1998 році в колі колишніх прип'ятчан (клуб «Земляки) й народилася ідея щорічної міжнародної акції „Спасенна планета“, яка надає скорботному дню 26 квітня позитивного імпульсу Надії на спасіння людства, вже з першого кроку знайшла чимало прихильників у всьому світі. У своїй статті Л.Сирота вельми переконливо доводить, що без духовного відродження людство просто перетворить планету на суцільну „мертву зону“, якою вже стало місто атомників…»[3]

А ось рядки з віршу відомої української поетеси Світлани Йовенко «Поетесі з Прип'яті — Любові Сироті»: "Любов — і сирота? Таке сумне знамення! Вказівний перст судьби, Поетам віщий знак!.. …Ну, що ж, і самота — Це теж-таки немало! Нехай сирітство теж. Нехай. Аби — Любов![4]

В тій же збірці вперше був надрукований її український переклад вірша Любові Сироти «Радіофобія» (пізніше С.Йовенко включила його разом з перекладом англійською Елізабет Рич та Леоніда Левіна до альбомного англо-українського видання «Чорнобиль поруч», що з'явилося за її проектом у видавництві «Дніпро» у 2000 р.). До речі, перша добірка віршів Любові Сироти у перекладі української поетеси Марії Влад була видрукувана у «Літературній Україні» ще за півроку до Чорнобильської трагедії. А після цих сумних подій українською її поезії перекладали В.Іванців, В.Грабовський, М.Удовиченко та ін., які друкувались в багатьох газетах і журналах, зокрема в ж-лах «Україна», «Київ», «Дніпро», «Надзвичайна ситуація».

А невдовзі поезії Любові Сироти були почути світом у перекладах польською, німецькою, італійською, японською мовами. Та найчастіше з'являються вони в перекладі на англійську. Вперше англійською її твори у музичному супроводі прозвучали в програмі «Terra Infirma» Національного радіо Сполучених Штатів Америки у квітні 1992 року, згодом й на телекалі ВВС. Друкувалися в антологіях: «Life on the Line: Selections on Words and Healing»; «Perspectives from the Past»; «A Fierce Brightnesss: Twenty-Five Yars of Women's Poetry», в канадських і амеріканських журналах: «Calyx», «Жиночий Світ», «Промінь», «Journal of the American Medical Association»; «New York Quarterly», «WISE», «The Russell Record Magazine», «The Modern Review», «In Our Own Words» та ін. Все це сталося завдяки зусиллям професора Вашингтонського університету Поля Брайнса, який, крім усього, в 1995 році розмістив на своєму університетському сайті в інтернеті сторінку її поезії «The Chernobyl Poems of Lyubov Sirota».

ЇЇ вірш «Радіофобія» прозвучав у фільмі «Поріг» та в багатьох радіопрограмах; надихнув Хуліо Сото — режисера фільму «Радіофобія» (Іспанія-США) і Майкла Геновеза — автора віконних фресок з текстом цього твору в Українському Селі в Чикаго в 2006 р. («RADIOPHOBIA». A Chernobyl Poem by Lyubov Sirota, in Russian. Enamel on glass, Chicago, IL., 2006)

Згодом вона й сама почала писати українською та перекладати російською вірші українських поетів Ліни Костенко, Б. І. Антонича, Василя Стуса тощо.

ЇЇ переклади увійшли до унікального двомовного видання поезії Василя Стуса «Вот так и ты сгорай»/«Ось так і ти згоряй» (Київ: вид. центр «Просвіта», 2005 р. — 288с.: іл. — Парал. укр., рос.)[5] Ось як відгукнулась на книгу Марія Литвин у тижневику «Слово Просвіти» в ст. «Отак і ти згоряй»: «… видання й справді важко переоцінити. Редактор-упорядник Віктор Грабовський створив цілу симфонію героїчної непокори. Вогненні вірші Василя Стуса в перекладах Любові Сироти й Анатолія Ткаченка доповнюють графічні твори Панаса Заливахи. Вони перегукуються зі вдумливим, мудрим словом Євгена Сверстюка про філософію життя побратима — збереження й творення нації через власну душу, власну гідність і порядність. Левко Лук'яненко згадує останні дні Василя Стуса (…) Відчайдушний лист Андрія Сахарова „Учасникам мадридської наради з перевірки Гельсінських угод, главам держав — учасниць Гельсінського акта“ на захист великого поета постає документом значення постаті Василя Стуса у світовому просторі, яке роками намагалися притлумити ідеологи малоросійства. Тому нам украй потрібні такі книжки, які перекладатимуть наш голос, відкриваючи світові велику, красиву й талановиту націю.»[6]

Та все ж більша частина творчості Любові Сироти, зрозуміло, присвячена Чорнобильській трагедії. Особливо повно й гостро ця тема освітлена в есе про жіночу чорнобильську долю «Непосильная ноша», «ПОСТ ЧЕРНОБЫЛЬ/POST CHERNOBYL», № 3-22 январь-май 2008 та у книги прози про трагічну долю молодої прип'ятчанки, що відчайдушно бореться за життя свого сина, — кіноповісті «Прип'ятський синдром», виданої за підтримки Міжнародної організації «ПРИПЯТЬ.КОМ» та сайту міста Прип'ять, у квітні 2009 р.

У 2011 році в київському Видавничому Центрі «Просвіта» книга Любові Сироти «Прип'ятський синдром» вийшла українською, у передмові до якої відомий український прозаїк, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров написав так: «ПРОЧИТАЙТЕ! Вас оминуло Чорнобильське лихо? Вас обійшов Чорнобильський вогонь? Тоді прочитайте кіноповість Любові Сироти „Прип'ятський синдром“. Ця кіноповість — неймовірний спалах Любові, що обпікає серце і душу. Пекуча сльоза матері, що готова віддати себе за життя єдиної своєї дитини.» Придбати книжку можна в Національному музеї «Чорнобиль».

Примітки[ред.ред. код]

  1. Уго Перси. «Отражение экологического мышления в русских художественных текстах ХХ века» — журнал «Русский язык за рубежом» № 3/2001
  2. Цензурні митарства фільму Р.Сергієнка «Поріг»
  3. В. Єрмоленко «І поки небо ще зоріє вами» — «Свічадо Придніпров'я», краєзнавчий альманах, книга третя, Комсомольськ, 2007 р.
  4. Світлана Йовенко «Поетесі з Прип'яті — Любові Сироті» зі збірки «Віч-на віч», Київ, «Радянський пісьменник», 1989 р.
  5. Василь Стуса «Ось так і ти згоряй»/«Вот так и ты сгорай» — Київ: вид. центр «Просвіта», 2005 р. — 288с.: іл. — Парал. укр., рос. (Редактор й упорядник Віктор Грабовський; Втуп. слово Є.Сверстюка; Післямова Л.Лук'яненка; Переклад російською Любові Сироти та Анатолія Ткаченка; Іл. П.Заливахи)
  6. Марія Литвин. «Отак і ти згоряй», тижневик «Слово Просвіти», ч. 46 (319) 17-23 листопада 2005 р.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]